Start page

MYSLENE DREVO

We build the ukrainian Ukraine!

?

From new fortress to one fort

Parnikoza I.Yu.

В цій главі ми в повній мірі використовуємо результати історичної розвідки талановитого києвознавця Олексія Голованова (що передчасно залишив нас), викладені в статті “Лисогірський форт – невивчена сторінка військового минулого Києва” (2002) з посиланнями на деякі недоступні автору цього матеріалу джерела. Цей розділ також був би не можливий без професійних консультацій знавця Київської фортифікації співробітника НІАМ "Київська Фортеця" О. Г. Кузяка.

У середині XIX ст. знову постало питання про доцільність існування Київської фортеці. Старі укріплення були вже недосконалими, а зведення нових вимагало значних витрат. Втім, Миколу І спонукали до цього суттєві зміни у міжнародному становищі Росії (зокрема, небезпека з боку Австрії та Туреччини) та Листопадове повстання у Польщі 1830-1831 рр., що призвело до піднесення повстанських рухів в Європі. Літопис Київської фортеці свідчить, що фортецю приводили в стан бойової готовності в 1830 р., адже бойові дії російськими окупантами велися тоді проти регулярної польської армії. Микола І давно мріяв створити у Києві міцну оборонну базу. Нова фортеця, побудована за проектом видатного військового інженера, генерал-лейтенанта К. І. Оппермана (1765-1831) представляла собою систему Васильківського і Госпітального укріплень, посилених капонірами (які були зведені на найбільш небезпечних напрямках), а також окремих оборонних башт, казарм і брам, які зводилися для розміщення війська та матеріальної бази, проте одночасно мали служити оборонними спорудами. Фортеця мала арсенальні майстерні, централізований військовий шпиталь, мережу водопостачання і газового освітлення (Ситкарева, 1997; Голованов, 2002; Петров, 2012).

Фортифікації Госпітального укріплення

Рис. 1. 6. Фортифікації Госпітального укріплення, сучасний вигляд (Фото Парнікоза І. Ю.) та автор їх проекта К. І. Опперман (фото з експозиції музею «Брестська фортеця»)

До складу фортеці також увійшли Стара Печерська фортеця навколо Лаври (у 1834 р. її перейменовано у Києво-Печерську цитадель). Всі ці споруди об’єдналися у фортечний комплекс, який охопив майже весь Печерськ. За статусом фортецю прирахували до першого класу і навіть у Європі вона вважалася однією з кращих (Голованов, 2002).

Але стрімкий розвиток артилерії після Кримської війни поставив російських фортифікаторів у скрутне становище. Дальність та точність прийнятих на озброєння в кінці 50-х – початку 60-х рр. ХІХ ст. нарізних гармат миттєво перетворили усі побудовані до того часу найновіші російські фортеці на застарілі. Для захисту ядра фортеці від обстрілу необхідно було перейти до нової форми фортечної огорожі – фортової (Голованов, 2002). Тобто необхідно було винести на значну відстань від ядра фортеці окремі форти з достатньо сильним артилерійським озброєнням, достатнім для того щоб нейтралізувати артилерію ворога, ще перед штурмом.

Проте, необхідністю нових фортів справа не обмежувалася. Можливості нової дальнобійної нарізної артилерії також необхідно було терміново компенсувати при будівництві нових та посиленні існуючих фортифікаційних споруд. Ще в 1862 р. директор Головного інженерного управління генерал-ад'ютант Е. І. Тотлебен представив військовому міністру Д. А. Мілютіну записку, в якій пропонувалося завершити будівництво фортечних укріплень в європейській частині Росії і забезпечити їх додатковими заходами захисту від вогню, особливо навісного (див. ). Зокрема, Е. Тотлебен вказував на те, що високі кам'яні казарми і багатоярусні башти є лише добрими цілями, які не можуть ефективно протистояти облоговій артилерії. Він рекомендував прикривати кам'яні споруди валами, розбирати верхні яруси казематів і вкривати їх товщею землі. Для реалізації цих завдань генерал пропонував протягом 16 років виділяти до 3 мільйонів рублів щорічно. Пропозиція Е. І. Тотлебена розглядалося в особливому комітеті. Грошей в імперії не вистачало, тому комітет ухвалив нових робіт у фортецях не проводити, а обмежитися приведенням у справність і готовність існуючих споруд. Таким чином, відповідно до цього рішення всі російські сухопутні фортеці залишилися незавершеними, з високими кам'яними будівлями, не прикритими від руйнівної дії нарізної артилерії (Суворов, 2004).

(1818-1884) вважається найвидатнішим інженером в історії військово-інженерного мистецтва Російської імперії: на його ідеях була заснована визнана за кордоном фортифікаційна школа Російської імперії. Він народився в 1818 р. і отримав свою військову освіту в колишньому Миколаївському інженерному училищі. Являючи з себе молодого саперного офіцера, він мужністю і розважливістю звернув на себе увагу ще під час військових дій в 1848 р. на Кавказі. При облозі Сілістрії в 1853 р. Тотлебен вже був помічником старшого російського інженера-фортифікатора К.А. Шільдера, і завідував облоговими роботами. Коли ж К.А. Шільдер був смертельно поранений, Тотлебен був призначений безпосереднім керівником облоговими роботами. Але особливо відзначився Тотлебен своїми військовими здібностями і знаннями, здійснюючи військово-інженерні робити по укріпленню оборони Севастополя та Миколаєва в Кримську війну (Яковлев, 2000).

Едуард Іванович Тотлебен і пам’ятник…

Рис. 1. 7. Едуард Іванович Тотлебен і пам’ятник йому, як головному фортифікатору Севастополя (Фото Парнікози І. Ю.)

В найбільш тяжкому стані опинилася Нова Печерська фортеця, де в найбільшому ступені втілилося захоплення ідеями французької фортифікаційної школи Монталамбера (Див. Яковлев, 2000). Вона мала значну кількість фортифікаційних споруд: оборонних казарм та башт, які розташовувались зовсім відкрито. В теорії закладалося, що розташована тут в декілька ярусів артилерія зможе подавити осадні батареї ворога та не допустити їх розгортання на підступах до украплень. На практиці сховані у згортках місцевості батареї успішно руйнували ці відриті і добре помітні цілі. Так, під час оборони Севастополя був повністю знесений артилерійським вогнем союзників другий ярус оборонної вежі Малахового кургану. На практиці такі відкриті споруди могли ефективно боротися лише з добре помітними цілями, наприклад, кораблями. Це продемонстрували равеліни на вході в Севастопольську бухту.

Напевно, під час прийняття рішення про подальшу долю Київської фортеці йшла боротьба між двома поглядами: зберегти тільки що побудовану фортецю, вдосконаливши її відповідно до новітніх ідей, або не витрачати більше величезні кошти на укріплення в глибокому тилу, тим більш, що Кримська війна показала нездатність навіть військ коаліції Франції та Англії загрожувати Києву (Голованов, 2002). В період після Кримської війни Російську імперію охопили військові реформи. Зважаючи на це коштів на розвиток фортифікації не вистачало. Наприклад було згорнуто роботи з подальшого вдосконалення фортеці Брест-Литовськ. Відсутність коштів, важкі умови Паризького мирного договору та кризи феодальної системи призвели до того, що фортифікаційне будівництво в імперії було закинуте на 15 років (Бешанов, 2009).

Ситуацію дещо змінив вибух нового польського Січневого повстання 1863-64 рр., яке перекинулося на Білорусь та Литву, і викликало різкий конфлікт Росії з державами Європи, які намагалися втрутитися в якості посередників між Російською імперією та Польщею (Суворов, 2004).

І хоча така ситуація вимагала перш за все серйозного посилення прикордонних та вдосконалення морських фортець Кронштадта та Керчі, вона також знову поставила питання про подальшу долю тилових фортець, зокрема Київської. У дискусії перемогли прибічники необхідності модернізації. Пропозиції по посиленню Києва народилися в результаті тривалого вивчення з невтішним висновком, що Київ, у випадку облоги, зможе протистояти неприятелю тільки у випадку усунення недоліків і зміцнення існуючих укріплень. Перший проект нових київських укріплень був розроблений Е. І. Тотлебеном (Голованов, 2002, Кузяк, 2006).

27 серпня 1867 р. (у Петров, 2012, невірно вказано 1860 р.- авт.), директор інженерного департаменту військового міністерства генерал-ад’ютант Е. І. Тотлебен приїжджає до Києва для вивчення питання про вдосконалення київських укріплень. Після цього він приїздив з цією ж метою до міста неодноразово. Ознайомлення з місцевістю і оборонними будівлями, що були на той час у Києві, загальна розробка концепції оновлення фортеці, а також контроль над розпочатими роботами тривали понад десятиліття (Ситкарева, 1997, Петров, 2012, ).

Згідно з новітньою теорією фортифікації, нові київські укріплення на місцевості планувалися так, щоб зробити неможливим їхнє фланкування (бічний обстріл) та рикошетування під час ворожого обстрілу, артилерійські ж батареї розташовувалися таким чином, щоб мати можливість зосередження та концентрації артилерійського вогню по одній цілі. Проектні роботи проходили досить інтенсивно. Навесні 1869 р. Е. І. Тотлебен знову приїздить до Києва з метою огляду місцевості та розгляду можливостей по втіленню в життя проектів «По посиленню Київської фортеці». Він залишається тут до 10 жовтня, коли до міста вдруге прибуває Олександр ІІ (Петров, 2012).

В результаті у 1869 р. Тотлебен, який тоді вже обіймав посаду товариша (заступника) генерал-інспектора з інженерної частини, запропонував великий проект посилення Київської фортеці та створення додаткової системи укріплень міста. О. Голованов (2002) на основі чуток, як і поширила газета «Киевлянин» від 13 травня 1897 р. вказує на план зведення 27 окремих фортів навколо Києва на височинах від Видубицького монастиря до Сирця і далі до Дніпра, а також за річкою Либідь. Про те, що насправді включала ця система додаткових укріплених позицій свідчить наведена О. Головановим доповідь Головного Інженерного управління Військовому міністру Д. О. Мілютіну, про заплановані заходи посилення Києва за травень 1871 р. Згідно їй констатується необхідність:

«а) Занять лежащую на правом берегу реки Лыбеди высоту, известную под именем Лысая гора, под отдельный самостоятельный форт, дабы вполне обеспечить мост железной дороги, совершенно открытый с этой высоты.

б) Усилить слабое Зверинецкое укрепление и устроить промежуточное укрепление между фортом Лысой горы и Васильковским укреплением.

в) Устранить важнейшие недостатки существующей крепости, прикрыв оборонительные постройки Васильковского и Госпитального укреплений земляными насыпями.

г) Выдвинуть укрепленную позицию вперед на высоты Старого города, связать ее с крепостью сильною батареею на косогоре Липок» (Голованов, 2002).

Як бачимо, Лисогірський форт планувався як окреме укріплення за індивідуальним проектом. Як встановив О.Кузяк, тут також планувалося зведення двох чи трьох броньованих башт. Також планувалося обладнати це укріплення контрмінною системою,що в підсумку змусило б противника вести досить тривалий бій, щоб захопити укріплення (Київська фортеця, 2018). На сусідній стратегічно важливій висоті планувалося звести також новий цілком казематований форт на місці тогочасного Звіринецького укріплення поч. ХІХ ст., яке мало бути зрите. Адже захоплення Звіринецьких висот, на думку Е. Тотлебена, мало призвести до обстрілу всього Києва (Кузяк, особисте повідомлення, 2017). В архіві НІАМ «Київська фортеця» зберігається проект цього форту.

Рис. 1.7a. План проектованого форту на місці старого Звіринецького укріплення поч. ХІХ ст.: 1 – редюїт, 2 – головний обвод форту, 3 – передова артилерійська позиція – люнет, 4 – Видубицький монастир. Проект нанесено на існуючу тоді на Звіринецькій горі містобудівну ситуацію та профілі існуючого на той час укрпілення (Архів НІАМ «Київська Фортеця», люб’язно надано О. Кузяком).

Окрім двох фортів, планувалося звести також низку менших укріплень в центральній частині міста. Посилити так звану «Старокиївську позицію» планувалося за допомогою системи укріплень: попереду Андріївської церкви, Флорівського монастиря, біля Десятинної церкви, «Мініховських» валів, навколо Володимирського собору, що якраз будувався, та навкруги університету Св. Володимира. Крім того, було заплановано спорудити 12 окремих артилерійських батарей по всьому місту. Київ мав перетворитися у велику фортецю-табір (Голованов, 2002). Зокрема, артилерійська позиція мала з’явитися поблизу Інституту шляхетних дівчат над майданом Незалежності (О. Кузяк, особисте повідомлення).

Укріплення в Києві вимагали вкладання величезних коштів, їхня загальна вартість оцінювалася приблизно в 5-6 млн. рублів. і не випадково ставлення вищої влади до проектів було досить неоднозначним (Петров, 2012). Проте, 28 квітня 1870 р. Олександр II затвердив підготований Е.І. Тотлебеном проект модернізації фортеці (Голованов, 2002).

Нестримний прогрес у братовбивчій справі швидко поставив під сумнів і ці плани. Адже досвід франко-прусської війни (1870-71 рр.) показав неефективність і незахищеність замкнутої фортеці-табору перед обличчям масованих бомбардувань нарізної артилерії з дистанції 5 – 8 км. Приклад фортеці Мец, яка капітулювала внаслідок того, що там оборонялася 140-тисячна французька армія, змусив прийти до висновку, що «фортеця губить армію, яка дозволила себе в ній замкнути; армія в свою чергу губить фортецю, поглинаючи її запаси і тим самим скорочуючи тривалість її опору». Саме з цього моменту світова фортифікація бере за основу зведення потужних артилерійських фортів, віддалених від центрального укріплення і пристосованих до самостійної і довготривалої оборони (Голованов, 2002).

Позначилося це і на подальшому плануванні нових київських укріплень. Головним Інженерним управлінням були розроблені детальні плани нових укріплень міста з урахуванням місцевості, позначено еспланади. 14 червня 1871 р. до Києва прибув сам Д.О. Мілютін. У присутності начальника інженерів Київського Військового округу, генерал-майора Д. Г. Біркіна, він оглянув позиції, на яких планувалося будівництво. З приводу їх розташування і призначення кожного Мілютін висловив задоволення і підкреслив, що:

«…в фортификационном отношении пункты для расположения батарей и укреплений избраны превосходно и лучшего желать нельзя»(Голованов, 2002).

Але реалізація проекту модернізації Київської фортеці значно погіршувала б становище міста. Спорудження нових укріплень і встановлення «Еспланадних правил» вимагало знесення житлових будинків та відселення мешканців, як це відбувалося під час будівництва Нової Печерської фортеці. Тоді на Печерську було знесено 533 будинки, а мешканці вимушені були оселитися за Либіддю, де потім виникло так зване “Новое строение” – Либідська частина Києва. З новим проектом не згодні були різні верстви міського населення, особливо ті, що займалися торгівельно-підприємницькою діяльністю. Дуже активно висловлювала незадоволення преса. На сторінках київських газет постійно йшлося про можливі руйнівні наслідки проекту. Хвиля обурення у зв’язку з намірами побудувати чотири окремих форти навколо університету Св. Володимира охопила й наукову громадськість Києва (Голованов, 2002).

Відомий письменник, історик та церковний діяч Андрій Миколайович Муравйов найактивніше виступав проти проекту, він навіть вручив Мілютіну протест під час перебування міністра у Києві. Дійсно, будівництво нових укріплень ставило під загрозу знищення приватні сади у Липках, у Старокиївській частині, Царський сад, Ботанічний сад університету, який підпадав під межу укріплень навколо обсерваторії. Понад сто кам’яних будинків планувалося побудувати у цій частині міста; тепер це було заборонено. Відкладено спорудження митниці, й навряд чи дали б змогу завершити будівництво трьох церков у Лук’янівському кварталі (Голованов, 2002).

«… Вот уже четвертая крепость, – писав А.М. Муравйов, – воздвигается для его защиты в продолжении 160 лет, и еще ни одной из них не случилось ему воспользоваться, хотя предпоследняя (Нова Печерська фортеця. – О.Голованов) отчасти и разорила его, а последняя довершит, если только исполнится то, что предположено. …Тем прискорбнее сия четвертая крепость, вовсе неожиданная, а между тем столь разорительная для целого города, которому страшнее такая оборона, нежели само нападение» (Голованов, 2002).

В результаті в 1871 р. було прийнято рішення обмежити кількість запланованих укріплень, яке підтримав і генерал-губернатор Південно-Західного краю (у 1869-1878 рр.), князь О. М. Дондуков-Корсаков. Він визнав такий варіант більш корисним для Києва, але, враховуючи можливість військової небезпеки, вимагав від Київського Фортечного Інженерного управління чим скоріше розпочати будівництво не конфліктних об’єктів. Модернізація Київської фортеці стартувала (Голованов, 2002).

О. Голованов (2002) вважав, що масові незадоволення змусили Е. І. Тотлебена відмовитися від укріплень в центрі міста, а замість перейти до ідеї створення поясу окремих фортів за межами Києва, вздовж правого берега Либіді (з посиланням на документ з Російського державного військово-історичного архіву у Москві (далі РДВІА) – Ф. 13135. – Оп. 1. – спр. 320. арк. 49 зв). Уявити таку, досконалішу, систему укріплень дозволяє російська фортеця Брест-Литовськ (Рис. 1. 8.b) з цитаделі та одного поясу фортів, чи австро-угорська фортеця Перемишль (Рис. 1. 8.с), яка взяла місто в подвійне кільце фортів. Проте ми вважаємо, що у випадку модернізації Київської фортеці йшлося лише про викликану вищеописаними ускладненнями відмову від зведення додаткових укріплень у центрі міста та реалізацію решти початкового плану з зведення додаткових укріплень, а зовсім не про реалізацію ідеї фортової огорожі. Адже розташовані поза містом висоти, обрані початковим планом модернізації, були цілком придатні для окремих батарей та земляних укріплень, таких як Лисогірський форт чи вищеописаний казематований форт на Звіринецькій горі. З опису подальших подій (Петров, 2012) стає зрозумілим, що навіть після обмеження плану реконструкції, планувалися також укріплення біля обсерваторії на Павлівській горі та на Мініхових валах.

Схема типового укріплення № 2

Рис. 1. 8. Схема типового укріплення № 2 (a, за Яковлев, 2000) та фортових огорож фортеці Брест-Литовський (суч. Брест на Білорусі), 1864-88 рр.(b) та австрійської фортеці Перемишль (суч. Польща), середина ХІХ ст. – 1914 р (с).

Про зведення поясу фортів – фортової огорожі не могло йтися й тому, що ця ідея виникла пізніше, після «Особливої наради» 1873 р. На ній так званими фортовими огорожами вирішено було посилити лише передові найважливіш фортеці: Новогеоргіївськ (суч. Модлін, Польща), Івангород (суч. Демблин, Польща), Александровську цитадель (у Варшаві) і Брест-Літовcк (суч. Брест, Білорусь). На засіданні таємної наради за участю Олександра II, яка відбулася 12 березня 1873 р., ці пропозиції були прийняті. Головне інженерне управління склало типові креслення нових фортів і видало їх в 1874 р. (на момент коли Лисогірський форт вже будувався) у вигляді атласу «Нормальні креслення фортифікаційних споруд». Типовим вважався артилерійський форт, позначений у атласі як «укріплення № 2», який представляв собою шестикутник, оточений ровом з кам'яним контрескарпами і валом, прикритими трьома капонірами (Яковлев, 2000; Суворов, 2004). Навіть побіжне ознайомлення з ним (Рис. 1.8а), а також час його прийняття свідчать, що нічого спільного з планом зведення Лисогірського форту (Рис. 1.12) та інших додаткових укріплень Київської фортеці плану 1870 р. не мають.

Першій зведеній в ході запланованої Е.І. Тотлебиним модернізації Київської фортеці споруді – Лисогірському форту, судилося стати і останньою. Літопис Київської фортеці свідчить, що до будівництва Звіринецького форту та інших запланованих укріплень навіть не приступили (О. Кузяк, особисте повідомлення).

Чому будівництво мережі додаткових укріплень почалося саме з нього? Найважливішою причиною спорудження форту на Лисій горі була необхідність терміново прикрити доступ супротивника до переправ на Дніпрі, зокрема забезпечити оборону Дарницького залізничного мосту через Дніпро (Рис. 1.9). Форт також вдало блокував рух ворога до північніше розташованих переправ: Наводницької та Ланцюгового мосту, що до речі добре продемонстрували події оборони Києва 1941 року (). Загалом, Е.І. Тотлебен приділяв особливу увагу питанням організації оборони залізничних мереж і мостів, насамперед у тих містах, які мали фортеці. Користь цього також показала франко-прусська війна, оскільки наявність фортець і укріплень поруч із залізничними вузлами не давала можливості ворожій армії скористатися цими шляхами сполучення (Голованов, 2002).

Дарницький залізничний міст через Дніпро

Рис. 1. 9. Дарницький залізничний міст через Дніпро, вигляд з лівого берега. В далині видно храми Видубецького монастиря (Фото поч. ХХ ст. за В. Ковалинським, 2008)

Лиса гора була вигідно розташована і з топографічної точки зору мала значні переваги. Навколишня місцевість була розсічена мережею ярів, що ускладнювало б наступ на форт при облозі. Гирло Либіді та підошва гори з боку Дніпра на весні затоплювалися, що утворювало додаткову перешкоду (Голованов, 2002).

Проте поза військовими міркуваннями, вирішальним стало те, що вдалося владнати справи з землекористувачем. Адже, будівництво Лисогірського форту і відведення під його еспланаду 500 сажнів місцевості вимагало відчуження земель. Більшість з них належали Києво-Печерській Лаврі, Видубицькому монастирю, а також деяким приватним особам. У 1872 р. Київським Губернським Правлінням була створена комісія, яку очолював Київський Повітовий голова дворянства, для оцінювання земельних ділянок, що відходили під форт і визначення компенсацій за них. До складу комісії увійшли представники Київського Окружного Інженерного управління, Повітового суду, поліції, а також Київський Губернський землемір і Особливий землемір при Київській Креслярській комісії Трофімов. У роботі комісії взяли участь депутати від Видубицького монастиря — ієромонах Анонім, і Лаври — архімандрит Валентин та ієромонах Паісій.

Безумовно, духовенство, як великий землевласник, відігравало важливу роль у соціально-економічному житті Києва. Майже всі землі київського лівобережжя і частина правого берега належали крупним монастирям, і не тільки Лаврі і Видубицькому, але й таким як Братський та Михайлівський та ін. Відчуження земель на користь Інженерного відомства дуже шкодило їх економічним інтересам. Особливо незадоволено до відчуження своїх володінь ставилося духовенство Києво-Печерської Лаври. В архівах збереглося велике листування Духовного Собору Лаври з Київським Окружним Інженерним управлінням. У своїх зверненнях Собор підкреслював важливість цих земель у господарській діяльності Лаври і просив, щоб їх повернули хоча б тоді, коли в них не буде потреби. Судіть самі, якого удару зазнавала Лавра, коли понад 130 десятин землі з пасовиськами, лісом, садибами, городами, ставками, дорогами, відходили під будівництво форту та його еспланаду. Втім, у 1872 р. землі на Лисій горі у Лаври були таки відібрані (за казенну Совську дачу, ділянку урочища «Темний Луг» з Ветяно-Трипільської дачі та острови Галерні №1 та №2. Пізніше Лаврі також віддали острів Галерний №3, який забрали у селян с. Мишоловка, як надлишок) та передані військовому відомству. При цьому в 1875 р. лаврський хутір «Коноплянка» відійшов до Окружного Інженерного управління. Видубицький монастир продав Інженерному управлінню земельні ділянки, дубовий гай та лісову дачу на хуторі Корчуватому (Ситкарева, 1997; Голованов, 2002, на основі документу з РДВІА – Ф. 13135. – Оп. 1. – Спр. 353. – Арк. 36а, 44, 50).

Не менш важливою обставиною, яка дозволила розпочати модернізацію фортеці саме з форту на Лисій горі був розташований поблизу, в урочищі Теличка, цегляний завод. Це вирішувало питання своєчасного постачання цегли. З метою збільшення її виробництва, у липні 1872 р. ризькому громадянину Андрію Ерліху було дозволено влаштувати на хуторі Корчуватому, який належав Видубицькому монастирю, приватний цегляний завод. Окрім того будівельні матеріали — цегла, дошки, залізо тощо постачалися київськими підприємствами. У цьому були задіяні також приватні цегляні заводи Епішкіна, Ерліха, Волкова, з якими Київське Окружне Інженерне управління уклало контракти (Голованов, 2002).

Цеглина з маркуванням заводу Ерліха

Рис. 1. 10. Цеглина з маркуванням заводу Ерліха, потерна №2 Лисогірського форту (Фото Парнікози І. Ю.)

Автором Лисогірського форту є Е.І. Тотлебен (на плані виконаних робіт за 1874 р. стоїть його підпис), хоча проект не підтримує його ідеї про винесення артилерії за межі фортів (Кузяк, 2006). Окрім того в фінальному проекті вже немає броньованих веж. Імовірно, поправки в плани будівництв вніс саме описуваний досвід франко-прусської війни 1870-71 рр., який переконав в необхідності зведення потужних артилерійських фортів та розуміння, що в повному обсязі запланована модифікація Київської фортеці виконана не буде. 8-10 квітня 1871 р. місцевість, де мав будуватися Лисогірський форт оглянули їхні імператорські величності Микола Миколайович старший та Микола Миколайович молодший. Повеління Олександра ІІ про спорудження Лисогірського форту надійшло до міста 27 квітня 1871 р. (Петров, 2012).

11 серпня 1871 р. Е. І. Тотлебен приїїжає до Києва і з 12 по 16 серпня знову оглядає місцевість де мав будуватися Лисогірський форт. З 17 по 20 серпня виїздить до Проскурова (суч. Хмельницький-авт.), а по поверненню до Києва 22-24 серпня оглядає позиції старого міста, зокрема Обсерваторну гірку, т.з. Прозоровський яр, допрацьовує проект форту на Лисій горі, оглядає вже діючі на той час ділянки еспланади фортеці. Він також спостерігав за практичними саперними роботами. (Дело 1891 г., Звід пам’яток.., 1999, Петров, 2012). О. Голованов (2002) вказує, що форт мав мати 500 сажнів еспланади.

Кошторис форту склав 830.736 рублів, 93 коп (Дело 1891 г.). Керівництво новобудовою було покладене на Київське Фортечне Інженерне управління. В звіті за 1871 р. вказувалися роботи вже виконані на той час: розбивка та терасування форту, вирубування лісу, побудова двох сараїв для розміщення госпітальних повозок та аптечних платформ, побудова сараю із стайнею, тощо. А в другій половині наступного 1872 р. під особистим наглядом генерал-майора Д. Г. Біркіна розпочалося будівництво укріплення. Окрім військових будівельників, у них брали участь вільнонаймані робітники, арештантські роти, в’язні Київської фортеці, які щоденно зводили укріплення (Голованов, 2002). В цей рік на Лису гору було прокладено дві шосейні (бруковані) дороги (сучасний «серпантин» та дорога днищем Північного лисогірського яру, показані на мапі виконаних робіт станом на 1874 р., при чому друга виходить на причал на Лисогірському рукаві Дніпра), а також тут виконувалися роботи на території бастіону №2 (Дело 1891 г.; Петров, 2012).

У наступний приїзд до Києва 1873 р. Е. І. Тотлебен знову оглянув роботи, які виконувалися на Лисій горі, позиції біля обсерваторії, планував роботи, які необхідно було здійснити на давніх Мініхових валах, а також спостерігав маневри – практичні саперні вправи по наводці понтонних мостів на Дніпрі. Слід зазначити, що роботи в Києві здійснювалися в цілому досить швидко – вже наступного, 1874 р. у Лисогірському форті було виконано більшу частину земляних робіт і влаштовано цегляні ходи сполучення в головному валу – потерни (Дело 1891 г.; Петров, 2012).

Головні роботи по спорудженню форту тривали в 1872-1876 рр. На пришвидчення його закінчення справила вплив російсько-турецька війна 1877-78 рр. (О. Кузяк, особисте повідомлення). Сам проект форту, виходячи з плану розміщення артилерії від 28 січня (за старим стилем) 1872 р., зазнав змін в бік спрощення і, відповідно, здешевлення (Голованов, 2002, Петров, 2012).

План артилерійського озброєння…

Рис. 1. 11. План артилерійського озброєння Лисогірського форту 1872 р.: 1 – передове укріплення, 2 – напівбастіон №1, 3 – бастіон №2, 4 – бастіон №3, 5 – відступна батарея, 6 – редюіт, 7 – флеш, 8 – капоніри (оригінальна схема люб’язно надана О. Кузяком, позначення наші)

Судячи з плану артилерійського озброєння Лисогірського форту 1872 р. значних змін зазнав лівий фланг форту. Бастіон №3 набув полігональних абрисів, і оборона рову здійснювалася не тільки з капоніру, але й з виступаючих назовні зломів валу (барбетів). Частина форту, яка виходила до Дніпра, мала бути зімкнута огорожею полігональної та частково кремальєрної конфігурації (Загалом згідно понять фортифікації форт це замкнута оборонна споруда). Вогонь вздовж огорожі планувався з барбетів та заломів огорожі. Знизу, у підошви гори, було заплановано земляне укріплення – так звана флеш, що тримала під обстрілом простір між фортом та Дніпром. Рів неможна було відрити до краю дуже крутого схилу гори через можливість розмиву схилу, тож простір, що утворився, мало прикрити передове укріплення. Перед шпицем бастіону №2 також планувалось звести передовий люнет (ромбічне передове земляне укріплення). Частину артилерії планувалося розмістити на дні рову (усі 6- та 8-дюймові мортири). Звідти вони могли вести вогонь під час підходу супротивника до форту, а під час штурму евакуюватися (Кузяк, 2006).

Особливістю Лисої гори є два яри: Північний та Південний, що глибоко вдаються в узвишшя, зливаючись на берегу Дніпра. З-за цих ярів прийшлося б виконати великий об’єм земляних робіт, щоб замкнути огорожу форту з боку Дніпра. В зв’язку з відсутністю коштів від цього довелося відмовитися, як і від зведення передового люнету перед бастіоном №2. Було також спрощено абриси бастіону №3 – йому надали виключно полігональні абриси, без виступаючих назовні барбетів (Кузяк, 2006).

До кінця 1873 р. було завершено улаштування сполучень між фронтом, флангами і горжовою частиною форту та проведені дороги фронту бастіонів. Під час будівництва форту все ретельно перевірялося і при необхідності дороблювалося. За розпорядженням Е. І. Тотлебена усі поверхні гласісів форту були сплановані під постріли з головного валу (Голованов, 2002).

Найбільше інформації про будівництво Лисогірського форту дає план виконаних на форті робіт станом 1874 р. (Рис. 1.12), на якому показано як виконані на той час так і проектовані елементи. На той час форт мав наступний вигляд: напільну частину утворювали два бастіонні фронти (що складалися з напівбастіону №1 та бастіону №2) та один полігональний (так званий бастіон № 3). Таким чином, Лисогірський форт об’єднував в собі бастіонну та полігональну конструкції. Для того часу укріплення такої типології було прогресивним кроком у розвитку вітчизняної фортифікаційної школи XIX ст. (Кузяк, 2006).

Як ми вже вказували раніше, Лисогірський форт, зводився за індивідуальним проектом і не відноситься до типу форту-складової фортечної огорожі («типового укріплення №2»). Суттєво відрізняється він і від пізніших фортів-застав, типу Тараканівського форту-застави біля Дубно (1885-1890 рр.). В той же час за наявністю поєднання полігональних та стандартних бастіонних абрисів, розміщенням редюїту та деякими іншими деталями він виявляє подібність лише з центральною частиною фортеці Керч, а саме фортом Тотлебен (1856-1877). При цьому зрозуміло, що у зв’язку з своїм набагато вищим значенням фортеця Керч і зокрема форт Тотлебен є складнішими і мають розвиненішу систему фортифікаційних деталей. Проте фортеця Керч почала будуватися за планом, на якому стоїть підпис Е. І. Тотлебена, раніше за Лисогірський форт (з 1856 р.), тож цілком імовірно, що деякі прийоми використані при плануванні Керченської твердині Тотлебен міг використати на берегах Дніпра.

План Лисогірського форту з зазначенням… План Цетральної частини фортеці Керч
Рис. 1. 12. План Лисогірського форту з зазначенням робіт виконаних станом на 1874 р.(жовтим показано проектовані, але ще не збудовані на той момент елементи): 1 – вал по краю гласі су форту, 2 – напівбастіон №1, 3 – бастіон №2, 4 – бастіон №3, 5 – додаткове ікрпілення на лівому фланзі форту, 6 – стежки для вилазки піхоти, 7 – відступна батарея, 8 – редюїт, 9 – флеш з водяним ровом, 10 – пристань на Лисогірському рукаві Дніпра та шосейна дорога вглиб форту, 11 – кол. лаврський хутір Коноплянка, 12 – грило Либіді, 13 – міст на Либіді, 14 – шосейна дорога на форт (Архів НІАМ «Київська Фортеця») Рис. 1. 13. План центральної частини фортеці Керч (суч. АР Крим) з позначенням форту Тотлебен (1856-1877), який на нашу думку найбільш подібний за розміром та конфігурацією до Лисогірського. Проте фортеця Керч почала будуватися за планом, на якому стоїть підпис Е. І. Тотлебена, раніше за Лисогірський форт (з 1856 р.), тож цілком імовірно, що деякі прийоми використані при плануванні Керченської твердині Е. І. Тотлебен міг використати на берегах Дніпра. За http://kerch-museum.com/Kreost.php?id=20

Згідно плану виконаних робіт (Рис. 1. 12), з боку Дніпра форт мав прикриватися спеціальною флешшю біля підошви гори, яка мала бути оточена водяним ровом. На плані вона показана як ще не збудована. Не зрозуміло чи була вона побудована, чи ні. Зараз на цьому місці проходить залізниця, тому від флеші, якщо вона навіть існувала, не залишилося ніяких слідів. Немає її ознак і на німецькому аерофотознімку Києва 1943 р. (Рис. 1. 14). Окрім того замкунути форт з боку Дніпра передбачалося палісадою (підпис на плані 1874 р.). Як свідчить схема виконаних робіт 1874 р., з Телички (Видубичів) до підніжжя Лисої гори йшла дорога, яка через перекинутий на Либіді міст слідувала під східними схилами гори до хутора Корчуватого (суч. вул. Лисогірський спуск) і далі до Мишоловки та Коника (суч. Корчувате).

Міст в гирлі Либіді, яким йшла дорога… Східна частина Лисогірського форту на…
Рис. 1. 13а. Міст в гирлі Либіді, яким йшла дорога з Телички на Корчувате, Мишоловку та Коник (1) на плані виконаних робіт на Лисогірському форті, 1874 р. (Архів НІАМ «Київська Фортеця») Рис. 1. 13b. Східна частина Лисогірського форту на плані виконаних робіт, 1874 р.: 1 – палісада, 2 – флеш з водяним ровом (проектована), 3 – пристань на Лисогірському рукаві Дніпра (Архів НІАМ «Київська Фортеця»)

Форт призначався для тривалої оборони. Зважаючи на що окремі його частини були здатні до автономної оборони. Для цього бастіон № 3 відділявся від 2-го особливим флангом – ровом та високим валом, що дозволяло з валу тримати під обстрілом з цього валу всю внутрішню поверхню бастіону №2 та напівбастіону №1. Вздвож цього валу розміщувалася єдина тоді апарель – земляний пандус, який дозволяв закатувати гармати на валганги – площадки на валу для розміщення гармат, захищені насипом – бруствером. Під апареллю та валом знаходився прохід, що сполучав бастіони №2 та №3. Вздовж дороги, що йде від в’їзду до форту до бастіону №2, був насипаний стрілецький бруствер для обстрілу схилів яру. В горжі був зведений редюїт у формі великого люнету. На лівому фланзі бастіону №3 показане побудоване передове укріплення, врізане в гласіс (передовий вал) форту (Рис. 1. 12). Воно добре проглядається на німецькому аерофотознімку Лисогірського форту 1943 р. (Рис. 1.14). Наразі слідів його не виявлено. Натомість на цьому місці наявний спланований під апарель спуск, який обривається в районі розритих під видобуток глини схилів. Дане укріплення дозволяло тримати під косим та фланговим обстрілом ближні підступи до форту.

Горжа (тилова частина) форту прикривалася тільки ровом показаним на плані виконаних робіт 1874 р. В рові планувалося звести капонір та за ним тилове укріплення редюїт. На аналізованій схемі він теж показаний як запланований. Редюїт будо зведено і він зберігся до нашого часу,натомість чи було зведено капонір наразі не відомо. Втім капонір в рові редюїта показаний на схемі складеній Б.С. Віккерсом (див. розділ ).

Дуже цікавою особливістю Лисогірського форту була розташована в тиловій частині форту відступна батарея. Розташована під прикриттям валів напівбастіону №1, вона, в випадку необхідності, могла обстрілювати фланговим вогнем проміжок між фортом та сусідніми укріпленнями зведеними в мобілізаційний період. Таким чином, ця батарея є першим втіленням ідеї проміжних капонірів та напівкапонірів, що з’явилися лише через 14 років.

Форт оточував сухий рів. Ширина рову по дну в напільній частині досягала 24 м, в горжі – 8 м. Оборона ровів планувалася з трьох капонірів в напільній частині та одного вищезгадуваного капоніра в горжі редюїта. Судячи з плану 1874 р., в напільній частині встигли звести (чи вели земляні роботи з зведення) два капоніри, але незрозуміло, чи були вони кам’яними чи земляними (Кузяк, 2006). О. Голованов вважав, що їх було зведено у 1874-1875 рр. (Голованов, 2002). Проте від капонірів, окрім вищевказаного в рові горжі за редюїтом зображеного на схемі Б.С. Віккерса (1920-ті рр.) не залишилося ніяких слідів. Не проглядаються капоніри і на німецькому аерфотознімку гори 1943 р. (Рис. 1.14).

Німецький аерофотознімок Києва 1941 р. Ескарпова стіна Госпітального укріплення
Рис. 1. 14. Помітними є майже сучасні абриси Лисої гори, розподіл рослинності, а також відсутність капонірів у ровах та наявність земляного укріплення в південно-східному куті форту Рис. 1. 15. Ескарпова стіна Госпітального укріплення (Фото Парнікози І. Ю.). З літературних джерел відомо, що Е. І. Тотлебен не був прихильником облаштування стрілецьких бійниць в ескарповій стіні, але підтримував влаштування виходів для вилазок піхоти

Виходячи з креслень профілів валів, під валгангами планувалося звести укриття, про це свідчить і наявність в бічних стінах потерн № 3, 7 та 8 ніш, які могли слугувати входами в ці укриття. Але до реалізації цього наміру так і не дійшло. Всі казарми та склади, пізніше були побудовані на поверхні та обнесені високими валами, хоч такий захист був неефективним проти навісного вогню. Частина споруд була захована в ярах, в схилах яких було вибрано відповідні ніші. До рову виходило вісім цегляних потерн. Три з них, вірогідно, слугували для зв’язку з капонірами, (хоча ніяких слідів останніх не виявлено) решта, вірогідно, для виходу стрільців до рову і цегляної ескарпової стіни з траверзами та бійницями для обстрілу рову з рушниць, аналогічної по вигляду до стін Госпітального та Васильківського укріплень. Окрім того планувалася контрескарпова стіна (Голованов, 2002 на основі документу з РДВІА – Ф. 13135. – Оп. 1. – спр. 320. арк. 293-294). Водночас з літературних джерел відомо, що Е. Тотлебен не був прихильником облаштування стрілецьких бійниць в ескарповій стіні, але підтримував влаштування виходів для вилазок піхоти. Згідно плану, з цегли встигли побудувати ділянку ескарпової стіни від лівого флангу до капоніру перед бастіоном №2, далі був влаштований дерев’яний палісад. Від цієї перешкоди також не залишилося в наш час ніяких слідів (Кузяк, 2006).

Вали форту були пристосовані тільки для артилерійської оборони та мали валганги шириною від 8 до 22 м. На озброєнні форту за планом 1872 р. передбачалося мати: нарізних гармат – 24-фунтових – 42; 12-фунтових – 25; 6- та 8-дюймових мортир – 16, гладкоствольних гармат – 1-пудових єдинорогів – 53; 1/2-пудових єдинорогів – 16; польових гармат для відбивання штурмів – 5; 1-пудових мортир – 4; 2-пудових мортир – 4; 1/2-пудових мортир – 6; 6-фунтових – 6. Всього за планом передбачалося мати у форті та передових укріпленнях 178 стволів (Кузяк, 2006). Цікаво, що підрахунок гармат вказаних на цьому плані,дає цифру в 172 гармати. Де саме криється помилка невідомо (Київська фортеця, 2018).

Для порівняння станом на 1872 р. фортеця Брест-Литовськ мала на озброєнні 757 гармат, половину з яких складали нарізні 24-фунтові гармати та 8-дюймові мортири зразка 1867 р. Характеристики нарізних гармат Росії та для порівняння інших держав Європи зразка 60-х років ХІХ ст. наведено в Табл. 1-2.

Таблиця 1. Деякі характеристики нарізних гармат артилерії Російської імперії зразка 1863 та 1867 рр. (за Нілусом, 1904).

Назва гармати Калібр (мм) Довжина ствола (калібр) Начальна швидкість м/сек.) Дальність пострілу (м) Вага ствола, (кг) Вага лафета, (кг) Вага сис-теми в бойо-вому поло-женні (кг) Вага сна-ряду (кг)
Польова артилерія
4-фунт. гармата зраз. 1863 р. 87 15,7 344 2500 288 416 704 4,6
Гармати зраз. 1867 р.
4-фунт. гармата 87 19 305 3400 328 448 776 5,7
9-фунт. гармата 107 20 320 4480 626 626 1082 11,1
3-фунт. гірська гармата 75 9,8 213 1490 91,9 144 235,9 4
Облогова та фортечна артилерія
12-фунт. гармата 122 20 308 4700 917 14,8
24-фунт. гармата 152 21 325 5330 2130 - - 29,1
8-дм. гармата 203 16 310 4400 5190 - - 79,8
11-дм. гармата 280 20 385 5330 26040 - - 225,2
6-дм. мортира 152 9 325 4480 1572 - - 36,9
8-дм. мортира 203 9 243 4480 3930 - - 79,8

Таблиця 2. Деякі характеристики нарізних гармат армій Пруссії, Франції, Англії та Австрії 60-х років ХІХ ст. (за Нілусом, 1904).

Назва гармати Калібр (мм) Довжина ствола (калібр) Начальна швидкість м/сек.) Дальність пострілу (м) Вага ствола, (кг) Вага снаряду (кг)
Пруссія
4-фунт. гармата 77 24,7 341,3 3880 296 4,2
6-фунт. гармата 90 22,3 323 3880 424 6,8
Франція
4-фунт. гармата, що заряджається з дула 87 18,5 325 3160 320 4,2
8-фунт. гармата, що заряджається з дула 104,5 17,4 330 4060 460 7,2
12-фунт. гармата, що заряджається з дула 120 17,2 3006 до 4500 604 10,4
Англія
9-фунт. гармата 75 25 314 2700 144 3,6
12-фунт. гармата 75 29,5 365 3090 416 4,6
Австрія
4-фунт. гармата 78.5 15 323 3390 256 3,5
8-фунт. гармата 98,5 15 345,4 3770 488 6,7
Російська 6-ти дюймова мортира Облогова та фортечна 8-ми дюймова…
Рис. 1. 16. Російська 6-ти дюймова мортира, зразка 1867 р., Фото з www.museum.ru/…/army/ RussArtillery/part1.html) Рис. 1. 17. Облогова та фортечна 8-ми дюймова мортира на станку, пристосованому для перевезення на основі орудійного передка (За Нілусом, 1904)

Система вогню була побудована так, що кожна з складових форту: напівбастіон №1, бастіон №2, бастіон №3, відступна батарея та редюїт були значною мірою самостійними укріпленнями. Розвинені бруствери (2 м), широкі валганги (площадки для гармат) та апарелі цих укріплень, дозволяли розгорнути тут значні артилерійські сили. Для розташування гармат в деяких місцях було навіть зроблено спеціальні насипи – барбети, зокрема між потернами №1 та №2. Конфігурація укріплень дозволяла створити систему перехресного вогню, та в разі потреби взяти під обстріл вже захоплені частини форту. Так відступна батарея забезпечувала фланкуючий вогонь і в той же час разом з редюїтом дозволяла обстрілювати внутрішню частину форту. Бастіон №3 знаходиться вище за напівбастіон №1 та бастіон №2, тому дозволяє їх повністю прострілювати (Кузяк, 2006).

Російська 6-ти дюймова фортечна… Російська 8-ми дюймова мортира зразка…
Рис. 1. 18. Російська 6-ти дюймова фортечна гармата вагою 200 пудів, зразка 1877 р., за (Смолін, 2009) Рис. 1. 19. Російська 8-ми дюймова мортира зразка 1877 р., за (Смолін, 2009)

В разі необхідності гармати можна було розмістити і на прикритому шляху (уступ протилежної валу стінки сухого рову, що був виконаний як широкий валганг з не менш широкими заїздами – апарелями та прикритий достатньо високим насипом контрескарпу. Напевне гармати не знаходилися у форті постійно, а зберігалися на артилерійському дворі в Звіринецькому укріпленні та могли бути сюди доставлені в разі необхідності.

Цікаво була виконана артилерійська позиція на лівому флангу валу бастіону № 3, де бруствер мав кремал’єрну конфігурацію. Це дозволяло різко розширити зону обстрілу за рахунок можливості постановки гармат під різними кутами. Вали форту мали чисельні заїзди – апарелі, які слугували для доставки гармат на валганги. Такі ж апарелі мав і прикритий шлях шириною біля 8 м. Це дозволяло швидко накопичувати на ньому значну кількість військ, в тому числі й артилерію для вилазок. Для виходу військ в рів слугувала апарель, влаштована збоку від відступної батареї. Крім військових будівель і артилерійських складів, у форті розміщувалися кухні, лазарет, запаси провіанту. Для кращого зв’язку між батареями і Києво-Печерською фортецею були проведені шосейні дороги. Форт мав дуже великі на той час розміри (біля одного кілометру по фронту та 800 м в глибину), що сильно ускладнювало його руйнування артилерією супротивника.

Висота брустверів артилерійських валгангів Лисогірського форту дозволяла сховати солдат в повний ріст з багнетом на гвинтівці. Зважаючи на це для вилазок на гласісі форту необхідно було зробити проходи в бруствері перекритого шляху. Такі проходи виводили на спеціальні виті стежки для вилазок піхоти, зазначені на плані виконаних робіт 1874 р. В разі потрапляння на них солдат супротивника вести вогонь з них в отвір проходу у бруствері практично не можливо.

Цікаво, що абриси гласісу та еспланади форту з напільного боку показані на плані 1874 р. співпадають з такими з німецького аерофотознімку 1943 р. На західному схилі Лисої гори знаходився колишній лаврський хутір Коноплянка, відібраний в лаври з компенсацією іншими землями в 1872 р. (Голованов, 2002). Він показаний на плані виконаних робіт на Лисогірському форті 1874 р. на еспланаді форту на захід від правого боку бастіону №2. Імовірно, він став базою для будівельників форту. Адже 1875 р. хутір «Коноплянка» відійшов до Окружного Інженерного управління (Голованов, 2002). На плані показано 6 споруд, дві з яких об’єднані сірим полігоном з нерозбірливим написом схожим на «кирпичный завод». Усі споруди хутору розміщувалися на східному березі сучасного Західного струмка (який протікає в глибокому яру). З іншого боку яру розміщувалися імовірно сільськогосподарські угіддя. Імовірно споруди хутора зберігалися і пізніше, адже на плані Б.С. Віккерса (1920-ті рр.) вони позначені як «лаврские амбары (потом цейхгаузы)». Позначено три прямокутних будівлі. Поблизу позначено і сам «хутор КП Лавры Коноплянка» (Голованов, 2002).

Усі роботи з насипання валів та вибирання ровів виконувалися вручну. Механізації на той час не було. Грунт постачали за допомогою так званих літаючих люльок – тобто канатних доріг з-під підніжжя гори. Сюди його підвозили на підводах або на човнах Лисогірським рукавом. 7 серпня 1875 р., перебуваючи в Києві, Е. І. Тотлебен проінспектував будівництво Лисогірського форту. Він звернув увагу на необхідність окремих змін у вже виконаних роботах, зокрема підсипку додаткових траверсів – поперечних фланкуючих валів. Серед іншого була вказівка про ліквідацію траверсу, який був насипаний з тильного боку валганга валу, що відділяв бастіон № 3 від бастіону № 2. Так утворився найширший валганг Лисогірського форту (Дело 1891 г.).

Як ми вже вказували раніше на плані робіт 1874 р видно, що в цій частині форту (бастіон № 3) знаходилася єдина апарель, яка вела на вал, що відокремлював цей бастіон від бастіону № 2. Далі йшов суцільний валганг, в т.ч. і в тому місці, де зараз є розрив у валі для сполучення бастіону № 3 з бастіоном № 2. Оскільки валганг має розрив, то були побудовані ще дві апарелі – одна на лівому фланзі бастіону, а друга – біля потерни № 2. Час зведення цих апарелей точно не відомий, але загалом в Літописі фортеці проведення земляних робіт з копання ровів і насипання валів укладається в період 1872 – 1877 рр. (Дело 1891 р).

Необхідно зазначити, що всередині укріплення на мапі виконаних робіт не показано вритих у вирізки схилів валів споруд. У 1875 році. Тотлебен також подбав щоб внести зміни до проекту, а також дав вказівку «закінчити взагалі усі верки форту в сподіванні,що казематовані приміщення будуть споруджені не в найближчий час» (Дело 1891 г., Київська фортеця, 2018). Після цього, імовірно, тут звели звичайні наземні споруди прикриті додатково насипаними валами чи розміщені у вирізках природних схилів.

Окрім форту, Е.І. Тотлебен тоді також оглядав будівлю «Арсеналу» та загальний стан валів в цитаделі, 8 серпня 1875 р. – місцевість біля обсерваторії, а також будівлю військового шпиталю, Госпітальне та Васильківське укріплення, 9 серпня – місцевість за Тріумфальною брамою (район сучасного Повітрофлотського мосту). У вересні цього ж року до Києва знову приїздить Олександр ІІ, одночасно до міста прибуває військовий міністр, який в свою чергу також оглядає стан робіт, зокрема із зведення Лисогірського форту (Петров, 2012).

Весь форт обладнано системою водопостачання з криницями при потернах, в яких могли ховатися оборонці форту під час ворожого обстрілу, а також систему дренажних сортій та кювет на дні рову для відводу дощових та талих вод (Голованов, 2002; див. детальніше

Російська 9-ти фунтова польова… Російська 4,5 гармата зразка 1854 р.…
Рис. 1. 20. Російська 9-ти фунтова польова бронзова гармата на кінній тязі з обслугою Рис. 1. 21. Російська 42 лінійна (107 мм або 4,2 дюймова) гармата зразка 1877 р. на лафеті Венгловського, за (Смолін, 2009). Змнонтована на більш ранньому фортечному лафеті Венгловського 1840-х рр.)

Пізніше різноманіття типів артилерії для Лисогірського форту значно скоротили. Згідно до табелі 1890 р. для оборони ровів призначалися 4 фунтові мідні нарізні гармати. На валах мали розташовуватися 9-фунтові і 24 -фунтові сталеві довгі і короткі гармати. Крім того тут мали розташовуватися 6-дюймові мідні нарізні мортири і 5 і 1/2-пудові гладкостінні мортири (Кузяк, особисте повідомлення, 2017).

Російська 4 фунтова легка польова… Російська 9 фунтова сталева гармата на…
Рис. 1. 22. Російська 4 фунтова легка польова мідна гармата зразка 1877 р. (за Петров, 2012) Рис. 1. 23. Російська 9 фунтова сталева гармата на фортечному станку (Фото з мережі)

Будівництво укріплень на Лисій горі згідно Літопису Київської фортеці тривало по 1877 р. (Дело 1891 г.). Коли будівництво Лисогірського форту наблизилося до свого завершення, зрозумілою стала катастрофічна нестача коштів на продовження оборонного будівництва. Адже посилення інших фортець та приведення їх в оборонний стан, що проводилося одночасно з укріпленням Києва і теж за ініціативою Е.І. Тотлебена, значно спорожнили державну скарбницю. Інженерний департамент визнав недоцільним продовження робіт з посилення Києва. Тим більш, події останніх війн проходили далеко від нього і Київська фортеця, хоча і приводилася в оборонний стан, знову не була використана за своїм призначенням. Таким чином, із запланованих додаткових укріплень (виділення наше, у О. Голованова – 27 фортів, авт.) було побудовано лише один — Лисогірський форт. Він увійшов до складу Київської фортеці, але фактично перебував поза межами міста. Залишається тільки жалкувати, що відсутність коштів не дозволила реалізувати проект Лисогірського форту в повному обсязі. Але й у такому дещо спрощеному вигляді, з системою допоміжних будівель, мережею сполучень та комунікацій, при 178 гарматах на озброєнні й 2-тисячним гарнізоном, Лисогірський форт мав усі підстави вважатися спроможним забезпечити захист головних підступів до Києва. Форт значився на Саперно-Слобідській вулиці й належав Київському Фортечному Інженерному управлінню (Голованов, 2002).

Російська 24-ти фунтова сталева довга… Російська 24-ти фунтова сталева…
Рис. 1. 24. Російська 24-ти фунтова сталева довга гармата, зразка 1867 р. (Фото з мережі) Рис. 1. 25. Російська 24-ти фунтова сталева коротка гармата (Фото з мережі)

Наприкінці XIX ст. уся Київська фортеця остаточно втратила своє військове значення, тож у 1897 р. її перетворено у фортецю-склад. На час свого офіційного скасування фортеця займала у Києві тисячі десятин землі, що знаходилася у віданні Київського фортечного інженерного управління, підпорядкованого військовому відомству.

Російська 6-ти дюймова мідна нарізна… Російська 5-ти дюймова мідна…
Рис. 1. 26. Російська 6-ти дюймова мідна нарізна мортира, за () Рис. 1. 27. Російська 5-ти дюймова мідна гладкоствольна мортира зразка 1838 р.: а – на мідному станку, б – на залізному станку, за ()

В цей час невідомий автор писав в статті «Судьба одного киевского сооружения» (часопис “Киевская старина”), 1884 р.:

«В 1840-х годах придумана новая линия оборонительных верков, для которых уничтожена лучшая часть Печерска, от Никольских ворот до Царского сада, снесены Клов и Кресты, разобрано здание присутственных мест, служившее первоначально помещением для университета. Когда же были окончены эти миллионные сооружения, то наш русский Мольтке умудренный севастопольскими уроками, изрек над ними суровый приговор: осмотрев их в 1869 г., он признал, что их совсем не стоило возводить, так как несколько дальнобойных орудий, поставленных на Байковых высотах, в течении немногих часов не оставят в них камня на камне. И опять начерчена новая эспланадная линия, от которой не свободны самые отдаленные части Киева, где в недавнее время паслись стада».

Рис.1.28. ½ російська гладкоствольна мортира зразка 1838 р. на залізному станку, за ()

В останні роки ХІХ ст. військове відомство почало здавати еспланадні землі в аренду приватним особам за плату з дозволом на забудову. Заважаючи на це міська влада настійливо вимагала повернути до міста втрачені в 1830-х рр. для побудови Київської фортеці землі, що вже у військових цілях не використовувались. Однак неодноразові запити міста були відхилені. Особлива міжвідомча комісія, спеціально створена для вирішення суперечки між містом та військовим відомством у 1892 р. проробила 20 років та так і не змогла знайти прийнятного для міста рішення. Тяганина через еспланадні землі, перервана в 1914 р. початком першої світової війни, поставила крапку в розвитку Київської фортеці, як військового об’єкту (Голованов, 2002). Втім, з нею ще буде пов’язано багато сторінок Київської історії.

Наголосимо також, що займаючи площу біля 130 га, Лисогірське укріплення було і залишається найбільшим фортом Європи (якщо не всього світу). Найближчий за площею до нього досягав площі 100 га, втім в післявоєнний час був майже повністю знищений.

Рис. 1. 29. Форт Виняри в Познані, аерофотознімок часів другої світової війни, фото з мережі Рис. 1. 30. Цегляна ескарпова стіна з бійницями форту Виняри в Познані, фото І. Парнікози, 2016

Принагідно зазначимо, що з ініціативи Київського еколого-культурного центру в 2013 р. один з 300-річних дубів Лисої гори, було оголошено ботанічною пам'яткою природи місцевого значення та названо на честь проектувальника Лисогірського форту Е.Тотлебена -"Дуб Тотлебена".

Література

Голованов О. Лисогірський форт – невивчена сторінка військового минулого Києва // Київська старовина. – 2002. – № 5 (347). – С. 21-27.

Дело 1891 г. по описи №12 Киевского Инженерного управления по строительной части с представлением полнага формуляра Киевской крепости с летописью с 1886 по-. ЦДІАК // Фонд 1436, опис. 2, справа 19.

Звід пам’яток історії та культури України. Енциклопедичне видання у 28 томах. Т. 1 / Під ред. В. Смолія. – К.: Українська енциклопедія ім. М. П. Бажана, 1999. – С. 450.

Київська фортеця (колективна монографія) / кол. авторів: Кузяк О.Г., Дацюк О.А., В'ялець А.В., Ющенко О.І., Новікова-Вигран О.С., Гоменюк В.М.: Національний історико-архітектурний музей «Київськафортеця».- К., 2018 р.- 92 с.

Ковалинський В. В. Київські мініатюри. Книга сьома. –К.: Купола, 2008 – С. 500.

Кузяк О. Г. Лисогірський форт (розділ з статті «Киевская крепость») // Екологічна газета. – 2006 – № 39(73). – С. 4.

Нилус А. История материальной части артиллерии, Т.2, СПБ, 1904. – С. 174-177.

Петров С.С. Оборонні споруди Києва Х-ХІХ ст. у контексті історії міста і загального розвитку військово-фортифікаційної справи. – К.: «ВПК Експрес-Поліграф», 2012. – 448 с.

Ситкарева О. В. Киевская крепость XVIII-XIX вв. – К: Печерский историко-культурный заповедник, 1997. – 196 с.

Смолін П. Форт-застава Дубно. Луцьк: ВАТ «Волинська обласна друкарня». – 2009. – 72 с.