Логотип Мисленого древа

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

НАУКА

ОСВІТА

ЛІТЕРА
ТУРА

Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Література / Ф / Юрій Федькович / Оповідання / Ангел хранитель

Ангел хранитель

Юрій Федькович

Повість

1

Я з Богом ни сварюся. І про віщо? хіба то поможесь? І помочи ни поможе, і Бога розгніває, і серце заріже.. А нам треба ще стати буде оперед нього на суді, – так кажуть люди, то що відтак? Хіба ми можемо знати, що відтак? Люди кажуть, що там горю кінець буде? Може й буде, да те ни знаю. Чоловік сподієсь на сім світі чого би ни мав на тім світі? матбуть тільки того й буде, що та надія, та фата моргана на пущи, що нас дурить та дурить, та раї нам показує. Ми біжимо, і тов силов, що їй ни маємо, приходимо – нема нічо! нічо і ни було, нічо і ни чути хіба рик лева та скомор голодної гієни. Нащо й більше.

Ми бідні були, дуже бідні, бо бадечко наш ув одно слабували, мамі ніяк було піти що заробити, бо нас шестеро дітей лишилось малих. Онуфрій, я, три дівчині і хлопчик маленький у колисці. Що було нам робити? – мати мусиш збувати де що було, аби ми з голоду ни загибли. Що ж, думають собі: коби хлопці хоть ті два старші підросли, в’ни покладуть усьо на місце. Да ни було много що й класти, бо і з разу нічого ни було. Пару дробу, трохи одіння, от і всьо.

Мати Богу молилась та дожидала, щоб ми підросли. От ми і підросли, вже далі і парубків здоганяємо, да що з того? Онуфрій, Онуфрій наш любий та добрий!… став занепадати на здоров’ю, став кров’ю хрікати та на груди кволитись, дознаку так як бадечко покойний. Мати лиш дивються на нього пильно-пильно та кілько з хати вийдуть, тільки гіркими умиються, бо в хаті, звичайно – про віщо сердешному ще й плачами тяжірь завдавати, коли він і сам знав, що його чекає. Ни раз, бувало, як увійду з нинападу в хату, то захоплю єго, як нишком ревне плаче. Я чинюсь що ни вижу!… да думка в мене така: з мосту та в воду!… Хіба серце може на таке дивитись?… О ангеле хранителю!

І вірне достоїв він коло мене, той ангел хранитель, що я бувало так щире єго молю. Бо ни пішов я у воду топитись, але взявсь до господарства, взявсь до роботи тов силов навіть, що її і не було, бо мої ровесники ще сопівки та зруби лазили, а мої вже руки від роботи лупились та кров’ю закипали. Жиди навіть, що погана віра, з мене дивувались, відки в мене тої сили такої бралось. Бувало в мене шість-сім латер дров на тиждень утяти і скласти – то було фрашки, а що неділі несу, бувало, і по вісім срібних домів, ни рахувавше що собі досвітками на токарні зароблю.

І добре я вгадав, що взяв ту токарню у жида на відробок, бо часом на ні і по чотири срібних на тиждень зароблю, а то для братчика мого любого, аби єму сердешному ні на чим ни збувало. Він, бувало, лиш на мене дивиться!.. О ангеле хранителю!…

І вірне достоїв він коло мене, той ангел хранитель, би за тих чотири роки і довги по батькові заплатив – а було їх чимало! – і хату побив, і помости наклав, і глоту вбрав, а на загороді бліло пасемце овечок, бинділи чотири коровці, красувалась воликів пара.

А волики то були, волики!… ни воли, але діти! Як бували мене на загороді обіпруть, то годі було і вигулитись з-межи них: чеши тай чеши їх, хоть самі собі нівроку такі гладуни, що й муха би на них розчахлась, ни то що. Да ни много я чесав мої половії!… прийшов гайдук від війта тай каже:

– Завтра рано, хлопче, до вербицирки!

А мені лиш потемніло у очах… Серце чуло своє горенько, та сказать ни вміло! Да серце серцем, думаю я собі: я уповаю на свого ангела хранителя, я на єго сподіюсь!…

2

Пригнав нас війт до вербицирки, много нас пригнав. А там панів-панів!… військових і міських і усіляких; одні руді, другі шпаковаті, треті такі, що і ни вгадав бись які. А один межи ними у срібні прошивці, да такий уже сердитий та гордий!… неначе той черлений когут у нашого війта, що оперед нього годі було людям і дорогу перейти. От що!

Аж тут приходя і два жандарі, оба в мудерунку, один старий та пузатий, з вусами як помела, а другий молодий-молоденький, да такий уже красний, що я скоро то побачив, так собі зараз і ангела хранителя спом’янув. Такий лиш він матбуть, та мій братчик Онуфрій, красний та погляду такого тихого, що як на чоловіка гляне, то неначе миром помирує. Такий погляд був і в того жандаря молоденького.

Аж тут гляну з нинападу, стоїть і братчик мій, стоїть і ненечка моя старенькая. Мене неначе щось у серце боднуло; чо, думаю, прийшли в’ни? хіба ще доста ни наплакались? О, душа та віщує, хоть і сказати ни вміє!… Да я сподіюсь на свого ангела хранителя!… і про віщо би ні? – Я як казав: я з Богом ни сварюся.

Про теє ж мене і першого остригли… першого, таки у сам перед!… Той жандар молоденький узяв мене під варту. Я дивлюсь почерез мур – а ненечка моя, як стояла під муром, так і впала, неначе громом убита, неначе нежива. Онуфрій коло неї.

– Чо плачете, мамо!… – каже, – хіба ви хочете, аби він і без шматочка хліба пішов завтра до Чернівців? О мамо, мамо!…

Неня на це встали, ни встали, але схопились як опарені і побігли гостинцем, як у наше ceло ідется. Онуфрій запросився, жандар молоденький пустив єго д’ мені. Він неначе-то і ни журиться: тількі хіба що як уперед був білий, бліденький, неначе той цвіт на лелїї, так тепер і почорнів чогось як земля.

– А що, небоже, – каже.

– А що ж би? – кажу, – нічо.

– А то брат? – питає жандар Онуфрія.

– Брат рідний, пане!… – каже Онуфрій тай лиш спотикнувся неначе п’яний.

Да ни був він п’яний, братчик мій… він з роду ніякого трунку і ни пив; от часом солодкого молока, тай тільки. Чо’ той жандар так на Онуфрія дивится? думаю я собі: а мені все здається, що єму сльози в очах крутяться… ни братові, а жандареві оце. Да то трафляєсь, що в їх очі часом боля, а то від того, що їм багато писати. Я то опісля в війську довідавсь!…

На підвечір ми присягли, а відтак нас пустили, котрі близькі, по домах. Лиш казали рано дуже приходити, бо йтимемо до Чернівців до регіменту. От ми і пішли з Онуфрієм домів. Дома застали – от звичайно! – мама печуть хліб, сестри лагодя шманаття мені на дорогу, Василько маленький спить у запічку, волики стоя румигаючи на загороді та дивляться право в вікна… да я ни вийшов до їх як бувало, бо у перше мене обгорнули жалі, неначе ті тумани темні, коли на чорні гори зляжуть, і у перше на моїм віку я заплакав… бо жаль мені було на мого ангела хранителя, що я на його так уповав дуже, неначе на рідного брата!…

Да що поможесь? від смерті може би був і вирятував, да від цісарських ножичок матбути і Богу годі, бо ті войськові пани такі недобрі, такі!… неначе їх ни мати родила на сей світ, а гадина пожариста. Що ангел хранитель проти таких!… Онуфрій сидить коло мене…

Аж тут уходить нараз той ангел, хочу казати – той жандар молоденький у хату, що коло нас на варті стояв. Ми так і затетеріли!… це матбуть за мнов, думаю я собі, – щось знов нового склалось. А наше село близенько було від міста, так що пани хожують туда, бувало, ни раз на прохід, а до нікого вже так, як до того рудого Мортка, що для їх держить, бувало, і пиво добре, і вино, і хто зна що.

– Добрий вечір! – каже жандар.

– Добре здоров’я, пане: матбути за мнов?

[Тут зачеркнено у автографі уступ, що є немов варіантом дальших слів, поміщених у тексті:

– Ні, – каже, – да мене кортіло знати, де ви мешкаєте. А відтак – я мав тебе щось просити!

– Кажіть, пане!

– Ти йдеш з дому, а брат лишаєсь хорий. Часом може й так лучитись, що прикро в дому припаде. А я прошу, аби мені можна було часом до Онуфрія прийти, та в єго довідатись, чи єму що ни треба?]

– Ні, – каже, – да я прийшов запитати, чи у вас немає картофель на продаж?

– Нема, – кажу, – що є, то треба самим; весна йде.

– А ти вже завтра йдеш?

– Завтра.

– А брат хорий сам лишаєсь дома?

– Видко діло, що сам…

– Таке то, – каже, – в світі! Да я би ни раз прийшов твого брата відвідати, коби лиш він хотів?

– Онуфрій, – кажу, – відколи слабує, то аби єму ніхто чужий і перед очі ни йшов. А про друге, – кажу, – дві дівці в хаті. Що би люди казали, як би жандарі до нас ходили? – ви наших людий ни знаєте ще, пане, – а за решту – ми собі ні родина, ні дружина. тай нікого ни шукаємо. Будем обходитись самі.

Жандар почервонів, неначе твій кармазин.

– І це правда, – каже.

Посидів ще хвильку, посупивсь трохи, (так мені це здавалось) тай пішов. А мені жаль єго стало… За віщо, думаю собі, я так з ним холодно та різко обійшовсь? Да я ни з свої волі, я так мусів. О Боже милий: о много би то було ладніше на світі, коби то чоловік ни мусів мусіти!… Да я з тобов ни сварюся, Боже, а в ангела уповаю!…

3

І вірне коло мене стояв хранитель мій, бо як я попрощавсь, як до регіменту зайшов, як я муштру та школи вивчив – і сам ни знаю. Бувало, других рекрутів б’ють сердешних та збиткують, а мене ніхто і пальцем ни кине, ни то що. Матбуть ни було і за віщо, бо мене, бувало, в касарні і ни чути. Другі галасують, сміються, борються, жартують, а я мовчу, мовчу та думаю. Думаю, чи моє горе глибше, чи та Тиса, що недалеко нашої касарні дзвенить та грає.

Однакі вони матбуть, да дома братчик у недузі, неня самі, сестри без опіки, от що… І ни пішов я Тису міряти, да моливсь до ангела свого, аж тут і прибігає капрал відодня.

– А тут Складанюк Семен?

Мене неначе ножем хто просадив!…

– Я є, – кажу.

– На, – каже, – тобі лист прийшов. А ви, фірер Квітка, завтра до рапорту – на урльоп ідете, прийшло вам з регіменту.

А він ни веселий, ні!…

– О Боже мій, – каже, – та й я ще побачу рокитії мої гори, тай ті ліси кидровії, що так бервінком і укрились? О коник мій любий на стайні! о зброя моя золота!…

Такі ті гуцули матбуть усі, думаю я собі, – у їх ні тато, ні мама, ні брат, ні сестра, у їх лиш ліси передні, та зброя, та воля! – от що! Да ни завидував я це гуцульському ледіневі, бо добрий був, добрий!… а вже такий щирий, що і останню сорочку з себе дав би! А знов як опалиться чого, то і брата рідного убив би, ни то що! Такі ті гуцули, такий був і фірер наш молоденький, що про єго розказую. Бувало, некрутові або хоть кому і тусана дасть і горівки купить, і пару шматя подарує, і з болотом змішає. Да мені з роду нічо ніколи ни сказав, лиш бувало жартує:

– О… Складанюк, – каже, – такі зойки справляє, що ніхто і в касарні ни всидить!

А думаю я собі, добре тому виріти, до кого приступає, да в мене братчик дома лежить, хто знає чи побачу?… О ангеле мій хранителю!…

І пішов я з своїм листом до одного кадета.

– Кадет, – кажу, – прочитайте мені, що тут стоїть?

Кадет читає, я слухаю!…

– Братчику мій Семене!

Брате мій рідний!

Як би я знав, що ти ни розумний та ни розважний, то я би до тебе отці слова і ни писав, бо ни веселі тобі будуть. Да ти знаєш тої приповідки – «Коли тобі добре, ни веселися, коли лихо, ни смутися». Тай про віщо смутитись?! про сей світ? – маків цвіт! Тому я єго хочу і покидати, братчику. Бо як сей лист тебе дійде – мене вже на світі ни буде.

За ці шість рік, що ти у цісаря служиш, много у нас дома переіначилось. Мама мусіли і худоби збутись і з дому много дечого попродати, і ще до того удовжитись чимало, а все то через мене та через мою лежу таку тяжку!…

О, прости мені, братчику мій Семене, що через мене уся твоя праця та мука за тільки рік пішла марне!… Да що ж: я маму під милий Біг просив, аби через мене останнього ни збували. Коли ж бо з ними годі що вдіяти було!… ті дохторі та тая аптика у старці нас довели, а помочі нічо ни помогли… Хіба дохтірь годен кому нові груди на містце покласти, чи що?… От нишастні ми, тай тільки!

Я ще тільки рад, що хоть твоє одіння ни дав продати, бо і то би було за дохторями пішло… Коли у похорон ни закрадуть, то найдеш усе в порядку замкнене в твої скрині.

Вуйко Гаврил кривдив нас чимало, волики у нас взяв, ни знаю сам за що; каже, що батько єму винні були якийсь довг. Світ знає, що цему неправда, да я тебе прошу, братчику, коли мене щире любиш, ни споминай ’му це лихом! Бог видітиме, на Бога здаймось!

Що сестри пішли у найми, то тобі мав уже хтось уповідати, бо з нашого села много урльопників покликали, я ними до тебе переказував, от хоть би і Федором Соколюковим.

А за сим словом, братчику мій рідний…

– О, ни читайте вже далі! – прошу я кадета.

– Ни буду, – каже, – але тут при кінці ще пару слів приписано.

– Читайте! – кажу.

Він і читає:

– Той жандар молоденький, що був у нас того вечера, коли ти мав до війська рушити, ще у В… як і був. Здибав мене оногди на місті тай каже:

– А що? ни пише Семен? Мені жаль на нього, що мене на відході так уразив. Да коби лиш здоров був та миром з війська вийшов, мусить він мене ще коли тогди перепросити, або я єго.

Брате Семене! я ни знаю, чи ти єго чим уразив, да як сему справді так, то перепроси єго, сизий, бо ти ни знаєш, кілько він нам доброго нишком робив тай робить!… Як би ни він, то матбуть би нас жиди давно вже і з оселі були вигнали, ни то що!

Отак читає кадет, а я собі думаю, – недаром я до тебе моливсь, ангеле хранителю! А я так незвичайно з ним обійшовсь!…

4

На другий день пишуся я до рапорту.

– А чого? – питає капрал відодня.

– На урльоп до заволання, – кажу.

Він засміявсь.

– А де ж тепер у зимі урльоп, небоже? то що інше Квітка, єго дома треба, а тобі чого? Але йди про мене і до рапорту, я тебе ни зпераю, да капітан сердитий буде, видітимеш.

– Нехай буде і сердитий, – думаю собі, мені все одно. Убити мня ни вб’є… а хотьби і вб’є – невелика шкода!… Невелика шкода? але братчик, братчик, що дома умирає? неня? сестри? і це невелика шкода?

А серце моє віщує, що брат ще ни вмре, що я єго ще живого захоплю, коби лиш хотіли пустити на урльоп. – О ангеле хранителю!…

Пішов я до рапорту: перший стоїть Квітка, відтак я. Прийшов і капітан.

– А що? – каже до Квітки. – За вами прийшло, аби ви йшли домів? ви були дома стрільцем? ватажком? ваш отаман просив, аби вас домів пустили? Пан полковник пускають, да як ви підете в таку студінь да у таку зиму? а до весни трашпорт ни буде йти, хіба би-сте сами йшли про себе? Пан полковник дає вам на волю. Да мушу вам сказати, що мені за вами жаль, ви у мене були чемні. Може ви би з свої охоти хоть до весни лишились?

– Ба йтиму, пан капітан, – каже Квітка, – таки ще сегодне! тепер у нас саме полювання на вовки та на лиси. Я собі легко можу на днину по десятці застрільчити, про свята та про м’ясниці і ни згадавши, що ось за тиждень приходя. А пану капітанові такі маю дві серні убити, а ви вже такі!… Чорт їх матбуть ще ни вибрав усіх! Як мене остригли, то ще їх таких було, що для всіх офіцерів би було стало, ни то що! Але я їм рога виправю, я! Федір Квітка!

Приходить капітан до мене.

– А ти чо, Складанюку? Кортить і тебе з фірером Квітков на серни?

– О, пан капітан!… про мене серни цілі будуть, у мене брат умирає! у мене… – тай ни доказав… гіркі так мене чогось і оббілляли!…

А капітан вихопив мені з руки лист, та читає.

– Гм, – каже, – що ж я тобі, хлопче, поможу, коли пан полковник дав приказ, аби усіх з твого року аж у осені на урльоп пустити? мусиш ждати, небоже, ни моя в цім воля.

– Ох, пан капітан!… – заридав я.

– Ни плач сину, ни поможесь, – стис капітан з пліч, – полковника прикази годі ни слухати, ти сам знаєш, – і відтак, – як же би ти пішов тепер домів сам без трашпорту, у таку лють, у такі зими? сам собі розміркуй? Квітка має пару левів складаних, найме собі чи почту, чи оказію, а ти? Ни можу пустити, серце, хоть би і на малий час. Шістьдесять миль, то ни в зимі самому хід!

– Пустіть ‘го, пан капітан! я за єго служитиму вам аж до в-осінь, грошей ‘му дам що маю.

Капітан видививсь то на Квітку, то на мене, буцімто він питаєсь, хто з їх двох збожеволів: чи Квітка, чи капітан? На решті засміявсь тай каже:

– А серни ж? а вовки? а лиси?

– Чорт матері їх хиря! а я даю письмо на себе, що до в-осінь вам служитиму, лиш пустіть оцього домів, най тільки-сь ни слинить! ви ще ни вірите, пан капітан, як то за братом жаль? Він за вас тай за мене Бога проситиме, а то велико значить; бо ні ви та ні я Богу ни молимось, а то все через ті прианахтемські шинки та угорки, коріння би їм повсихало. А дві серні однако дістанете, бо я ще сегодне напишу до нашого ватажка! А що? – пустите, чи ні?

– Хіба ті гуцули ни дурні та ни божевільні? – каже капітан. – Про мене най буде й так! я оперед полковника відповім. Да як він мені в дорозі замерзне?

– Молоді так борзо ни мерзнуть, а як ‘му буде студено най у жмені дує, чорт ‘го ни взяв.

Як мені урльоп виписали, як мене пустили, як Квітка мені 20 ср. на дорогу дав, як я єму за це дякував, як він на мене за це сварив, як нарешті на відході єму прианахтемська якась муха і то ще до того в зимі в око впала, – все теє ни буду вам розказувати, бо то старий на небі у свої книги записав, та буде вам на страшнім судищу читати. Я лиш тільки вам скажу, що і мені чимало прианахтемських тих мух у вічі було нападало, тай що я ще тої самої днини дві мили чкурнув, хоть уже сонце низічко було, як я рушив. А мухи ще і по дорозі в вічі падали!… О ангеле хранителю, ни даром я на тебе уповав!…

5

Як я там ішов домів, ни буду розказувати, бо на віщо би вам те придалось і знати? Доста того: семої днини на підвечер я вже був і в нашім містечку В., де мене остригли. А тут такий мороз, що аж око в’яне, аж стинав!… А я такий слабий… у голов мене морочить, усе тіло болить, на сон мене ломить!… Це нічо, думаю я собі; домів мені лиш пів мильки, зараз і дома буду, а то саме святий вечер!

Так що ж іти без гостинця домів? до братчика любого? до сестрий? до нені? О, мені ще лишились три леви!… треба купити братчикові хустку, нені табаки, сестрам по квітці, Василькові обарінчик та оріхів, а усім меду доброго з око. От і пішов я крамницями, накупив що треба, склав у торбинку, а тут уже смерклось, мені так дрімнется!…

Ни буду, думаю собі, спати, але ітиму. По хатах видко вже світло, видко як добрі люди сідають вечеряти, як дітвора гомонить, як люди благодаря, як ведется весела розмова, звичайно: святвечер, годі! І я зараз буду дома, думаю собі, там застану братчика мого любого, застану всіх, будемо і ми веселі. Да лиш на хвильку собі сяду отут на приулок, відотхну трохи, а відтак і піду скоріше.

І сів я собі на приулок… так мені добре!… так мені якось… уже і в голові ни морочить і тіло ни болить, і ни студено мені. Доми зачинають никнути, сніги згибати, пташки співати, трава рости, сади цвісти, а сонечко неначе маком розсипалось по світі, так сіяє! А сади то вже такі!… поміш і цвіт, і садовина, а межи садами жуги-луги та сіножати!… самий цвіт та самі запахи, а тими лугами бджоли, бджоли грають та потічки чуркотя, неначе голуби гудя, з тих потоків, п’ють олені зимну воду а пташка ни співає, ні!… Да мені все теє за ні за що, бо я все думаю за братчика свого, чи він ни вмер, чи я ще єго живого застану!…

Аж тут дивлюсь, іде братчик мій і ще з одним ледінем, а на тому ледіневі таке убрання мудре, мудре, а усе як біль біле, та багровими поясками та золотом обшиване!… я ще зроду такого і ни видів. А братчик мій також убраний, убраний, аж від його сіяє… а що вже веселий…

– А що, – каже, – Семене, не ліпше тут як у війську? або хоть би й дома? дивись, братчику, оце все моє! моє тай твоє, братю мій! А цего ледіня не пізнаєш?

– А чому б я ни пізнавав? – кажу, – таже це Квітка – ні, ни Квітка, а той жандар молоденький, що на варті стояв, коли мене остригли. І ни жандар, а це мій ангел хранитель матбуть, що я на єго уповав. Да тепер ми вже ни розійдемось, братчику? а так що ні! тут нам добре! – да і мій ангел хранитель… ох мені лишенько! таже це ни він, а Андрій Підків’юк, що ми з ним давно товаришували, а відтак з-за німіки і погнівались. Да ми ще поєднаємось, братчику Андрію? Да би це – це би ни Андрій, це…

О Боже мій, тут як ударить грім!… ні брата, ні ангела, ні садів, ні цвітів, лиш касарня чиста біла, доокола ліжка та зброя ясна, у однім з тих ліжків я, а надо мною мій анг – ні, той жандар молоденький, що я єго в мене з хати однако як прогнав. А він стоїть надо мною, неначе справді який ангел. Я так і стрепенувсь…

– А це я де? – питаю.

– У мене, у касарні, – каже жандар.

– А я ж відки тут узявся? таже я сів собі був на заулку припочити? Хіба оце…

– Я тебе найшов замерзлого, без душі на тім приулку смутчім, взяв тай поніс до себе. А то щастя твоє – бо дохтор казав, що чверть годинки ще – і по тобі би було було. Хто ж видів у таку страшну студінь на дорозі і сідати?

– Оце мене Бог покарав за мого братчика Онуфрія, що я ни спішив до його, а сів собі ще відпочивати, ніби не я би був і дома ни припочив! А ви мене ни пізнаєте, пане?

– Тебе би я ще ни пізнав!… а відтак – найшов у тебе на грудex право серця той лист, що Онуфрій до тебе писав. Мене тякло, що ти це на урльоп ішов.

– О чи Онуфрій братчик мій ще жиє?…

– Коби ти здоров, брате! Нині і поховали!

– Ох Боже!… а ви це як знаєте?…

– Ти мені тогди, знаєш, заказав у вас бути. От я і послухав твої волі, бо твоя правда була. Да нині як учув, що Онуфрія ховають, ни міг ни піти на похорон. Да не бійсь: я в хату ни входив, лиш на цвинтарі був. А відти йдучи, тебе під жидівськов буждигарнев без душі найшов, от що.

– О братчику мій!…

– Чо плачеш, небоже? таж ти міг давно знати, що Онуфрієви кожда днина була рахована? він сердешний і так ни жив на світі, а тільки каравсь, хіба лиш тим жив, що тебе дожидав. Я хоть до вас ни ходив, а все знаю.

– А сестри варе? а мама?

Жандар почервониїв, неначе твій кармазин.

– Сестри, – каже, – служя, неня яла занепадати зчаста. Василько вже величенький! у тебе вдався.

– А ви все на мене гніваєтесь за моє неуважне слово?

– Я, – каже, – ні. Коби ти ни гнівавсь, що я тогди так і впав у хату, як той горобець у просо.

– Нипричком як я тепер! О коби то я знав, як ви зветесь?…

– Я? – Антон Тайвер. Хіба тобі що з того прийде, що знатимеш…

Я єго ймив за руку тай хотів поцілювати, він вирвав руку:

– Лишім ми це, – каже, – це пусте! тай вийшов з хати.

А я собі думаю, – отак і єму тогди було на душі як мені тепер. О коби то чоловік на кожде своє слово уважав, що говорить! Ни тяжко серце утяти, а загоїти тяжко!

За тиждень мені було лекше. Я забажав додому – жандар наймив сани. Ни хотів він мене пускати– да я як наваживсь – от і відкочували мене домів.

– І тепер ни прийдете до мене? – питаю я на відході.

– І тепер ні, – каже.

Аж тогди скресло моє серце неначе та крига на весні!

– Брате, братчику Тонійку, – кажу, – як ти тепер мене ни простиш – у мене ни будеш хоть коли-тогди, то тебе на віки прокляну! Ти знаєш, що в мене брат помер, що я брата ни маю!…

Він утер дві сльозі великі-великі!

– Коли будемо здорові я і ти, то на зілського Івана сподівайсь мене брате! – борше ні!

О, яке мені то слово «брате» було миле! Ангел мій хранитель мене ни забув! я даром на єго ни сподівався!…

6

А може і даром сподівавсь на єго, бо неню я застав дуже хвору, мене і ни пізнала. А тут і я слабий. Василько як мене уздрів, так і в реви!

– О, – каже, – а ви хто?

– Таже я твій брат, я Семен, бадіка Онуфрій тобі нічо ни вповідали?

– О, бадіка Онуфрій казали, що ви в війську!…Як вони вас дуже сподівались!…Семен, кажуть, мусить прийти, от що ‘го лиш ни видко! –… дивились дивились у вікно – так і спочили!…

– А тепер ви мій бадічка?

– Я, синку!

– А чо ж ви давно ни прийшли? неня би були ни захорували, як би ви були прийшли!…а то від студені!…а у вас там у війську так студено, як тут у нас?

– А Марія ж та Олена, та Катерина, ни набігають д’ хаті, аби вам хоть вогнику накласти?

– Марія набігає що вечора, да Олені та Катерині ни добро, газдині їх ни пускають. Кажуть, що вни їх наймили для себе, ни для нені. Але від тепер, то ви нам кластимете ватерки? ни правда, бадічку?

– Кластиму, синку. А в похорон же – хто давав порядок у дому?

– Андрій Зборов’юків із свойов старинев. Він нам і дривец привіз, і хліба встарав, і всего що треба було.

– Хто, хто синку?

– Таже я казав, Андрій Зборов’ючок, той такий високий русявий, у лице черлений! він хотів навіть і за похорон попові грішми заплатити. Да піп ни хотів гроші брати, казав, що єму корова йдеться.

– А відтак?

– Відтак ни знаю, як вони там злагодились, люди казали, що він хотів іди до старости, попа тягати. А піп і поховав до грошей, казав, що на вас ждатиме. О Боже, що неня тогди плакали!…

– Чого тогди плакали, синку?

– А чого плакали! Неня казали, що у нас були давно і корови і воли, і всячина! а тепер дасть Біг!

– Дасть Біг синку, лиш ни плач. От вигреби поволеньки попіл з печі, а я тим часом утну дровець та накладемо ватру велику-велику, аби нені тепленько. Я вже від вас нікуда ни йду, матимете і дровець і хлібця і всячину.

– О!… а я буду всігди попелець вигрібати, та трісочок нести!… я вже вмію і в хаті замітати… Кобе-сте виділи, бадічко, як гарно!…

– А там хто порту отворяє?

– Андрій, бадічку! везе дровець!…

– Іди, скажи ‘му, синку, що най дровець уже ни привозить, що я вже дома.

Хлопець побіг казати, а я собі думаю: чи се такий допуст божий, що муся мені такі все у пригоді ставати, котрих я через їх фудулію та подуфалість, абих і на очі ни видів? А такий подуфалий з подуфалих був і отцей Андрій Зборов’ючок, що мені раз на базарі сказав, що таких багачиків, як я, і знати ни хоче. З цего зайшло слово по слову, аж на велике вийшло, а то на таке, що без бучі було би і ни обійшлось, коби були люди ни трафились, та нас ни розборонили.

А від тогди абих ‘го був і на свої очі ни видів! Да він у похорон те зробив, що і брат рідний би був ни зробив! О, коли ж бо то серце лукаве!… А ми ще хочемо, аби нас ангел хранитель сокотив. О, ангел хранитель має правду, коли нас відступає!…

І відступив від мене ангел мій хранитель!… бо ще того вечера узяв я у жида сто левів на латри, набрав хліба, солі, набрав усего що в дім потрібно!

– Але знай, Семене, – каже жид, – що як мені на речинець ни відробиш, то я у тебе оселю заберу!

– Ни бійсь, Мортку, – кажу, – хіба я у тебе це перший раз на робу беру!

– Ну, ну! – каже жид, а тут так мене у голові морочить. Того самого вечера я обліг!… О ангелю хранителю!…

7

Промітую я ся – що це я вижу? що це я бачу? і очем своїм ни вірю! Вікна, двері поотворювані, сонечко світить, розсипаєсь, пташка співає, жайворонки припівують, ластівки рокотя, щебечуть, кукурудзки у коліна красуються на ниві о перед вікон, горох, фасуля позацвітали рясно, рясно, а на дворі тепло, тепло, та ясно, та запашно та усе неначе з образа знято, таке красне та барвисте! Де це я? що зо мнов сталось? Коло мене сидить Василько та квітками граєсь.

– Васильку, Васильку а це ти? що се зо мнов? де я?

– Бадічку любий, бадічку дорогий!… – заридав хлопець тай припав коло мене.

– Де я оце, Васильку?

– Хіба ви ни тямите, бадічку? таже ви дома! ви у себе! дома! Ох, тож то ви тяжко, тяжко лежали! ох да так тяжко, бадічку!… далі вів рік! Дохторі казали, що ви вже ни будете!

– Які це дохторі?

– З міста, бадічку! якийсь панич їх що днини присилав! а такі-то пани добрі!… кілько, бувало, приїдуть, то мені обарінків уже та горіхів! та хто зна що!… А я від їх зразу так боявсь, бадічку! А тепер уже ни боюсь! ні раз ни боюсь!

– А неня ж де, душко?

– Неня? таже неню зараз у тиждень і поховали, як ви заслабли! Господи, що люди всі плакали! лиш панотець ни плакали!

– А панотцеві ж хто заплатив? хто порядок давав? О Боже мій світе!…

– А хто ж би, як ни Андрій? Таже ви знаєте, що вуйко Гаврил з нас би і сорочку зідрав, коби міг? Але дав єму Андрій добру проповідь, ни бійсь! Матбути довго тямитиме.

– А Андрій же не гнівається на мене? Таже ти знаєш, що ми у сварці? Я тепер аж собі пригадую, як я єго казав відогнати, знаєш, тогди, як він дров привіз?

– Андрій з того, бадічку, смієтся! Е, що, каже! Дурному, а лихому хто би протививсь?

– А жиди ни приходили? ни казали нічо за роботу!?

– Е… коли ще Андрій їм роботу віддав!… ще до великодня!… Той панич, що дохторі посилав, наймив до нього ще Марка Курашя та Івана Вардарюкового, так за десять неділь робота і була на місці! Жид ще навіть і дарував ту горівку, що нені на похорон брали.

– А мої ж гроші? таже я взяв був у жида 100 левів на відробок? що з тими сталось?

– Десятку дав Андрій за похорон, а дев’яносто стоя у війта у громадські скринці. Жид набігав, аби єму було гроші вернути, бо боявсь, що ви вмрете, а гроші пропадуть. Так Андрій казав ни дати гроші. Я, каже, гроші у тебе ни брав, тай ни буду віддавати. А робота тобі буде до великодня, а найдалі до Юрія готова, я за це ся ручу! Жид пристав!

– А дівки то? усе служя?

– Служя, бадічку. Ще мають бути до Йвана, а відтак казали, то домів прийдуть.

– А на похороні ж були?

– Лиш Марія була. А тих двох і до церкви ни хотіли пустити, ни то що! Андрій уповідав, що війт так їх газдів машкарив… а то на самий великдень, при людех! Ще, кажуть, що і панотець помогали!

– А того панича, що дохторів присилав, ни було тут?

– Ни було, бадічку. Андрій уповідав, що тогди, як ви дуже були заслабли, коли дохторі казали, що ви загинете, то він набігав до війта, та про вас довідувавсь. А так уже плакав, кажуть… Аж умлівав.

– А ліки ж? Матбути і ліки привозили з міста.

– Ліків ни привозили багато, лиш якусь масть та яблучка якійсь жовтенькі, такі вже запашні!… відтак видушували ті яблучка в склівку з водов та з цукром, та давали вам ув одно пити, ув одно!… А потому привозили вам і малини якісь у таких великих плитах!… ви вже чотири чи п’ять школ таких випили з водов. Я бувало кушаю – а то таке добре та запашне!… Та бо ви, бадічку, плачете? не плачте, голов болітиме. Я, бігме, лиш раз чи двічі тих малин кушав!

– А неня нічо ни казали, як умирали?

– Вони нічо і ни пам’ятали! лиш у горячці було про дядика, та про Онуфрія говоря, ув одно, ув одно! та так то уже красно уповідають, що аж плакати ся хоче! А за вас знали, бадічку, що ви дома… Семен, кажуть, приходив до Онуфрія, але там жандар якийсь молоденький єго геть прогнав! Руш, каже, руш! тобі ще тут ни час! Там ще житимеш! Я тебе ни лишатиму!

– О мій ангел хранитель!.. жандар, кажеш?

– Ага! А я би вам щось, уповів, бадічку!

– Кажи, любий!

– Я оногди бігав до Андрія, бо ви дуже були слабі, а я боявсь сам з вами сидіти. Біжу я – аж там – да я це вам ни скажу!…

Чому ни скажеш, синку?

– Бо Марія мене просила, аби я вам ни вповідав!

– Та що там з Марієв такого?

– Марія стояла коло кирниці!…

– Сама?

– Ні: з одним жандарем. А так, що то жандарі на кресанях пір’я нося?

– Ага, та що вони робили?

– Плакали.

– Та нічо ни говорили?

– Марія казала до нього, що ви, бадічку, ніколи на це ни пристанете.

– Що я ни пристану?

– Ага! тому вни так і плакали!

– А жандар нічо ни казав?

– Жандар нічо ни казав, лиш казав, що на Йвана буде в нас та з вами говоритиме. А як твій брат ни позволить, каже до Марії, то піду в Московщину, куда очима видітиму. Да твій брат ни є такий лихий як

єго пишуть; він нас двох ни закопає.

– А той жандар як виглядав, душко?

– Такий за великий як ви, лиш чорнявий. А руков в одно собі волосся за уха запрятує! А цитьте ж! Андрій іде! Отож-то буде веселий! Я біжу проти нього! матбути ягід мені приніс!

О ангеле хранителю, ни відступив ти і це від мене! да і я від тебе вже ни відступлю! Єй Богу – ни відступлю!

За хвильку увійшов і Андрій, гандруючи з хлопцем, неначе і сам ще хлопець.

8

І справді був той Андрій пустий та збитошливий, неначе той хлопець. Жура? Горе? клопіт? – того він і ни знав на світі, що то оно таке! Мама ‘му вмерла, хата му згоріла, а він собі з того було фрашкує!…

– Да що, – каже. – Я з мамов у гріб ни ляжу, а доки ялиці у лісі родя, то й хата буде, чорт ни видів!

До пів року стояла і хата в єго на подвір’ї уся на помості, тесана, що скажу твій терем! він і регочется!…

– А що, – каже, – я хіба ни казав, що чорт ялиці ни вигордузав ще, сяка та така єму дуля під ніс!

Такі-то усі ті гуцули! Бо батько єго зайшов до нас здалека з гір, а єго хлопчиком малим привів.

Раз, доки ще мене ни остригли, були ми на базарі. Андрій гуляє, аж розноситься. Я стою збоку та дивлюся, бо я зроду ни гуляю. А тут і мій вуйко Гаврил на базарі, трохи понапилий. Так зараз до Онуфрія і прискіпавсь!…

– О, я, – каже, – ще й сорочку оту з тебе зідру, лиш ни заплати мені довг, що твій старий у мене наробив!

– Змилуйтеся, вуєчку, – каже Онуфрій (як то він уже був благонький з себе), – таже як люди докажуть, що батько мій вам що винен, так я в сей час вам довг подам, лиш ни нападайте мене межи людьми, без суду, без права!

– Що там, що? – питає Андрій прискакуючи. – А ти, стара котюго, ще ни доста наївєшся людської праці та ще хочеш і цих двох сиріт гірше осиротити, як вони є? Абих знав, що криміналами розіпрію, а тебе так нагодую ще людської праці, що дідько з тебе борзо бордюг зробить, ни бійсь! А вон тобі відсі!

Ніколи було що робити, забравсь мій вуйко; а я прихожу до Андрія.

– Спасибі, братчику, що хоть ти за нами вступився.

– Хіба я твого дякування потребую? – крикне Андрій, – від таких паничів як ти, мені дякування тільки значить, що та слина!.

– Який я це панич?

– Отакий панич, що лиш чортові і собі живеш, а другим ни питаєш. Да сякий, такий і вдавиться твоїми грішми, нині завтра. Я що маю кому казати, то в папір ни завиваю. А коби мені ни Онуфрій, то я би ще ті причині і рад, аби одна чортова мошенка з другої шкіру здерла, а це твій вуйко з тебе! Коли тобі мої речі ни вдатні, то позивай мене! а ні! – то можемо і на топірці спробуватись!

Отакий то був цей Андрій, отакий і увійшов до мене!

– А що, брате Семене? – май подужав?

– Подужав, братчику! о брате мій Андрію!…

– Або що таке?

– Ручку мені дай! О, чи я варта того, аби ти на мене такий добрий був?…

– А ти відколи так ум’як, неначе ліварник? Я би гадав, що ти у війську, а ще за тільки рік гірш закаменів як був?

– О брате любий!… біда та нужда чоловіка уговтують!… Да я ни був і такий камінний, як другим здававсь, я лиш хотів як другі люди бути, а ни подумав, що другі люди можуть і котюжі душі в собі носити!…

– Усі?

– О сохрань Боже! є і ангелські душі в людех, а найпаче в таких, що чоловік би ни надіявсь!… От як би і в тебе, брате!…

– А знов?! – гримнув Андрій. -Я хіба ни кажу, що з цего молебень зробивсь? Да я ни прийшов, аби ти мені богомолив, а прийшов тобі казати, що тебе сегодня до себе беру, аж доки зовсім ни подужаєш. Я гадав і давно це зробити, так ті прианахтемські дохторі ни позволяли. Казали, що аж нині. Тебе моя неня та сестри ліпше дозиратимуть, як ось дитина. Тай і ти, Васильку, підеш з бадічком! А відтак – тобі зовсім ни буде так сумно в мене, як тут дома, де тобі брат та неня в одно на гадці муся бути, в одно неначе оперед очей стояти. Я тобі хазяйство дозиратиму як і досі.

– О брате мій Андрію! брате мій добрий! а я тебе так кривдив!

– Ще одно таке слово, а… О, я ни дурно кажу, що ти ще будеш битий від мене! Анічичирк мені більше про теє що було! А де, Васильку, бадічина соломинка? Я єго проведу до нас у пасіку, там уже постелено! А Парасочка таких тобі вже файних ягідок назбирала!… біжи, Васильку! біжи, синку, боржі за кресанев!

– Ще одно, брате Андрію! – да ти знов гніватися меш?

– Ще цей один раз ні! – кажи!

– То жандар посилав дохторів до мене?

– Або хто би другий? – я би був і ни допитавсь до їх, дуля матері їм під ніс! Я би був закликав яку бабу, а та би була тебе синім каменем та лабуштаном вилічила на один бік, ни бійсь! А знають прианахтемські німці добре лічити, чорт їх ни взяв! бо як ти в гарячці лежав та по стінах дравсь, то я би був за твоє життя і скруток тітіню ни дав, ни то що!

– А сегельбу ти за мене відробив? О, ни сердься бо знов, братчику! Таже ти казав, що ни сердитимешся?

– Сегельбу? За паніматков отчинаш гладкий, коли Тоній робітників до мене наймив! Да це я би був і сам потрафив – так грошей у мене ни було, чорт їх хапає.

– Таже мої гроші були?

– Ти дурень! – хіба я знаю, що то за гроші були, тай що? Вони ни скисли, отам у кліті в скрині! а мені руки, славити Старого, ни відпали, що там трохи у лісі попорубав.

– А той жандар, братчику, відки він? хто він?

– Хіба я єму на родинах був, аби я знав, відки він тай хто він? тільки знаю, що шкода ‘го, аби німцем був, бо єму хоть сегодня ни сором гуцулом бути! Але ходім до нас! час минає, а Василь аж цівкає вже ягід. Ходім, Василю!

От і пішли ми поволеньки. А ангел хранитель пішов з нами.

9

Прийшов і праздник святого Йвана зілського, у нас праздник великий, веселий! І мені весело, бо я вже здоровий, уже і сестри дома, уже і в дому і на обійстю лад: лани, левади, сад, неначе у раю красуються, а я сижу собі з Андрієм у садку, та гонтимо дещо звичайно як два побратими любі, що в них одна душі, одно серце. Аж тут Андрій нараз такий однослівний став, неначе зажурився.

– А це що тобі, братчику Андрію? чи лиш ни занедужав, ни дай Боже?

– Чортової мами син мені і занедужав, да щось мені на серці лежить, неначе панський чобіт: сто дуль їм під ніс, панам оце!

– А чоботом тим об землю ни можна? А відтак побратимові! висповідатись, що таке за хиря?

– Що за хиря? велика хиря, чорт матері її в ню! Люба, братчику!

– Так що ж? коли люба приступила, так і женитись!

– Хіба би ти за мене твою Олену дав?

Я видививсь на його, неначе на божевільного.

– Олену? – кажу.

– Хіба уха заступило?

– Ни дай Боже! уха ни заступило, але і те ни може бути, аби таку бідну сироту взяв?

– Таже я її батька ни зарізав, що ти мені сироти під ніс тикаєш? А про багацтво – буде робити, то буде й багацтво. Тим часом мемо обходитись тим що маємо.

– Олено, а де ти? ходи сюда! Андрій тебе сватає. Підеш за нього?

– Як ви, бадічку, скажете, то піду!

– А ти ни боїшся, що битиму? таже ціле село каже, що я побійця?

– Та бо я так старатимусь, аби ни було за що бити! А як пусто битиме, то і в мене не всхли руки.

– Оце в мене дівка! – каже Андрій та аж схопивсь, – за оце я тебе поцілую!

Доки ті двійко цілувались, я дивюсь, аж ідуть здалеку два гуцули, оба якраз чисто та примайно убрані, кресаки в бляхах та в огальонах з павами, а оба стрижені.

– Андрію, дивись! а це що за гуцуляки два ідуть такі пишні? матбути до тебе?

– Hі, це не до мене братчику, я цих ни пізнаю! це матбути здалеку! у нас ни нося такі коротенькі сардаки та ні з голубими снурями.

– Ох мені лишенько! таже це один – єй Богу, що це Федір Квітка! Братчику! Федірку! О братчику мій рідний!…

– Годі, – ричить Андрій, – а то ще задушитесь як крілики! Дуля би такому… а ти, ледіню, відки? – питаєсь того друго, що з Квітков прийшов, – чи я тебе лиш де ни видів, хлопче? Єй Богу, що я такого десь видів, лиш ни знаю де? Чи лиш ни в тім прианахтемськім Косові, де мені бойки мій насаджуваний ніж украли, сто дуль би їм під ніс? Єй Богу, що я тебе десь видів!

– Хіба у Ві…? – каже Квітка.

– Тай я цего ледіня десь видів, – кажу, – лиш ни можу собі нагадати де?

– Хіба вам позаставляло? – кричить Андрій неначе біснуватий, – таже це наш жандар, що тобі дохторів та кат зна що, дулі матері їх…

– Ангеле мій! – кажу тай єму поза шию, а він мені!… – братчику мій! золотий ти мій!… Чи це справді ти, Тонійку? О, це ти, сизий мій, ти сам – аж тепер тебе пізнаю!… Да відки ти від разу в гуцули записавсь, соколе мій ти ясний?…

– Хіба я з роду ни гуцул? коли ни віриш, то питайсь ось Федора, бо ми собі з одного села, та ще і близькі сусіди, ни то що! Так, братчику, я гуцул, з X. родом, Тоній мені ім’я, а Хрестарюк порекло. А коли хочиш знати, чого я прийшов, то тобі ось коротко скажу: прийшов сватати твою сестру Марію. Ти скажеш, аби у неї запитати. А я тобі скажу що ни треба, бо вона мені дала слово, лиш коли ти позволиш.

– Маріє! То ти вже єму слово дала?

– Ох бадічку, я ни хотіла, да він як став з тим топлінням, та з стрілянням!… видиш, Тонію, це все ти винен, бо я тобі казала… а ти все…

– Тихо, дівко, тепер уже плач ни поможе! Любиш ти цего парубка, чи ні?

– І це він винен, бадічку, бо як став з тими своїми бесідами та присягами!…

– Але бо я ся тебе питаю, чи любиш чи ні!

– Таже кажи бо, Маріє, так якось мені казала? чо маєш соромитись? – то преці брат рідний, однако як тато?

– Таже кілько раз буду вже казати що… люблю… – ледве промовила бідна дівчина, тай укрилась рукавом.

– Тепер же за то, що ви перед братом таїлись, зараз поцілуватись!… – став Андрій наказувати.

– Ни соромсь, ні, Маріє, поцілуйтесь. Ти Тонієва, а Тоній твій! По Дмитру весілля!

– Двох борзо збувсь, – жартує Андрій, – коби так ще й третьої!…

– Семен чий і мене ни забуде? – каже Квітка, – та твоя Катречка кароока, то моя?!

– Хіба ти її видів?

– Катрю? оногди в місті, як ми оба з Тонієм дещо орудували, а вона з Марієв у склепку також крамщину купувала. Ми вже навіть і говорили з собов, ни то що?

– Ох мені лишеньхо! Катре! де ти? ти з отцим легінем говорила?

– То він зо мнов говорив, ни я з ним!

– Та що казав?

– Та що казав? – казав, чи я за нього піду, а я ‘му казала, що то ни моє діло, най з вами говорить, бадічку!

– Добре казала! – каже Андрій. – Дуля матері попам, що ни позволяють три жінці нараз тримати, а то я один би зараз всі три узяв, як тут стоя.

– А я би відтак відки мав такі три зяті любі та дорогі? Лиш я один дулю маю!

– Чого би дулю, – каже Тоній, – коли у мої сестри є дівчина, як та повна заря в городі. Коли хоч, то вона твоя, братчику!

Руку! На Петра буду у тебе на обзоринах.

Ув осени, на самого Дмитря, вінчалось у наші церкви чотирі пари, а всі чотири щасливі. Тоній Хрестарюк з Марієв,, Андрій Бров’ючок з Оленов, Федір Квітка з Катрев, а я, Семен Складанюк, з мойов Одокійков голубков, що де очима гляне а усточками усміхнется, там скрізь барвінок росте і стократні рожі процвитають!


Примітки

Друкуємо з автографу (власність товариства «Руська Бесіда» в Чернівцях). В автографі перечеркнено наголовок: «Безталанний». Автограф займає 7 аркушів звичайного сірого канцелярійного паперу, зігненого в двоє, записаного по обох боках, з нешироким маргінесом праворуч. Сьомий аркуш записаний лиш у часті. На 3-тій стороні аркуша – а на 27-й с. автографу бачимо 2 рази підпис Федьковича – і кілька проб підпису з викрутасами. Тут помістив автор і примітку призначену до друку:

Ся повість нагадає від разу ласкавим моїм читателям давню мою повість «Три як рідні брати». І це справді я ту повість на оцю переіначив, бо мене давно уже душа тягне, усі давніші мої оповідання, відповідно нинішньому степені естетичного мого знання і пізнання, переробити. Ни во гнів да будеть чесним моїм читателям.

Повість сеся не була друкована за життя поета. Аж р. 1896 надрукувала її чернівецька «Буковина» (ч. 2, 3, 4, 5, 6). Подавши щойно наведену приписку Федьковича, пише дальше редактор (О. Маковей) таку замітку:

Федькович «переіначив» давнє своє оповіданє очевидно в 1880-х роках, тоді коли сам «Буковину» видавав або трохи пізніше. Але з незнаної нам причини оповідання се не появилося було в свій час в «Буковині». Чинимо се тепер, поважаючи пам’ять славного буковинця, і подаємо «Ангела хранителя», не вигладжуючи оповідання в нічім, тільки так, як єго Федькович написав.

Думаємо, що не тільки для істориків літератури, але і для всіх прихильників поета робимо милу прислугу, друкуючи отсє оповідання, котре що найменше подає нагоду потроху пізнати – коли порівняти єго з оповіданням «Три як рідні брати» – який іменно був у Федьковича в 1880-х роках «степень естетичного знання і пізнання» і чому він давніші свої оповідання уважав такими, що їх треба би переробити. Що до «пізнання» поета – то сам початок «Ангела хранителя» дуже характеристичний. Кромі того се переіначене оповідання має й такі свої гарні прикмети, котрі зовсім чинять єго гідним друку.

Повість написана мабуть чи не в послідньому році життя поета, і була ним призначена для «Буковини» – як се сказано виразно в примітці, написаній Федьковичем на 28-й, т. є. послідній стороні автографу – очевидне в ліжку – олівцем:

До «Буковини». Але мусів би хто переписати, й приязно вигладити, бо ся моя робота лиш «ex crudo» а у мої недузі не маю сили се сам зробити.

Подається за виданням: Федькович Ю. Писання. – Льв.: друкарня Наукового товариства ім. Шевченка, 1902 р., т. 2, с. 140 – 168.

Попередня стаття | Перелік статей | Наступна стаття

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1999 – 2019 Група «Мисленого древа», автори статей

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на наш сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 51

Модифіковано : 16.06.2019

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.