Логотип Мисленого древа

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

НАУКА

ОСВІТА

ЛІТЕРА
ТУРА

Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Література / Ф / Юрій Федькович / Оповідання / Безталанне закохання

Безталанне закохання

Юрій Федькович

Повістка

1

Не то що на наше село, а на цілу славну Буковину коли найшовся такий хороший парубок, як той Тодір Дугай, або краща дівчина, як тої старої удови Гребенихи дочка Олена, то я вже не хочу називатись свої іменем, але брехачем. А що Тодірко з Оленочкою собі кохались, то своєю дорогою йде; да як же їм і не кохатись, коли сусіди собі, да ще й близькі були. А то сусідам лиш кохатись, бо так пан-отчик наш православний у церкві навчають. Чи як кажете?

Зрештою, як вони там кохалися, чи дуже, чи так лиш – не мені се розбирати. Але те знаю ретельно, що Тодірко з Оленою не могли якось удатись. Тодір був парубок тихонький, звичайний, щирий, ув одно лиш в думках да в гадках. Олена знов дівчина жартоблива, обмівна, нестановита, як той метеличок в літі. Задуману з роду-віку ніхто її не бачив. Отакі се були коханки – Тодірко з Оленою.

А стара Гребениха багачка була: фудульна, обрахована, з масним язиком, як-то кажуть. Свічку до церкви не понесла, часточку не дала, мисочку не поклала, а проте лице своє перед людьми так знала обмити, що то! Вона все була «бідниця»: у неї бжоли не роїли, ні корівки скороми не давали, ні з овечок вовниці не встригла – вона зовсім безталанна була. А тут нищечком так і сміється з дурних людей, що її було жалують.

Лиш одна душа на світі мала у неї і ласку й пошанівок: стара баба Ція, що зерном ворожила, да в звіздах смотрила; і днюють і ночують було в купі, да по цілих ночах вистоять порозплітані в садку, лічучи да викликаючи ясні зорі. Ще й не повечоріло гаразд, а Ція сидить собі вже при каганці на печі да зерном розсуває; Гребениха коло неї.

– А що там паде, любко?

– Хіба я вам коли правду не сказала, зазулько? – каже ворожка, – у серці колач, на порозі колач, в хаті гість, а се у мене старости, любко. Лиш осьде, з лівої руки, трохи жаль, але то нічого – минеться. А отсе зять багатий, з-під сонця: і колач, і радість, і борзо – бо плоту нема: як не буде сеї осені весілля, то в лице мені наплюй!

– Се ж у мене ще дівчина молода, – каже Гребениха, – а мушу віддати, щоби вже того Дугаїшиного раз позбутись. Учепився, тітко, дівчини, як реп’ях кожуха – ні суди Боже!

– А дівчина ж? – питае ворожка.

– Дівчина й гадки не має. Я кажу до неї, – коли хоч, то йди за Тодора; я тобі не спераю. А вона:

– Мамо, – каже, – коли ж бо він такий тихий! я б за ним бувши знудилась.

– Любка моя! – рекла ворожка.

– А тут бесід по селу вже повно! – журиться Гребениха. – Знаєш, жоно добра, що я гадаю учинити?

– Кажіть, ластівочко!

– Хочу віддати свою Олену за Угринчукового Митра. Я вже й з старою зговорила…

– А відтак же?

– Завтра свататиме.

Се ворожці вода на лотоки.

– Дай Боже таке чути! – каже, – я вже вам давно хотіла те казати, та не сміла. Я, любко, дуже несмілива з роду!

– А що отсе тутки паде? – питає Гребениха, справивши палцем на купочку зерна.

– Та отсе, крішечко, се – гріб, але з лівої руки, то чужий… Да ще до того й бідний, ні мисочки коло нього!

Доки ворожка ворожила, а на дворі зорешливо да тихо: нічого не чути, тільки Дністер гуде, та соловейко свище. А в садку під вишнею, що білим цвітом так і припала, стоїть Тодір з Оленою. Тодір плаче: Олена скубе вишневу квіточку в шматочки.

– Я згублюся, – каже Тодір.

– Який бо ти незвичайний, Тодоре! – каже Олена. – Нащо собі такі гадки до серця приводити, коли я тебе люблю.

– Ув-одно каже, що любить, а за другого йде! – дорік парубок гірко.

– Або так не буває, – каже Олена сміючись, – що хоч повінчані, а з другими кохаються?…

Тодір подивився пильно, покрутив головою, та й пішов. Дівчині й «добраніч» не сказав.

– Іди, коли нерозумний! – промовила вдовина дочка згорда; махнула рукою та й пішла в хату.

2

У старої Гребенихи в хаті вінок плетуть да бояр збирають, а Тодор ходить собі понад Дністер, та в сопілку грає. Грає, а дрібні сльози так його й обливають! Заток сопілку за пояс, та й наспівав:

Ой засвіти, місяченьку,

Да й ти, зоре ясна!

Ой в лузі, в лузі

У лузі пшениця –

Там дівчина прекрасна!

Пшениченьку дожинає,

Все в гору та поглядає:

Ой чи високо,

Ой чи далеко,

Сивий сокіл підлітає!

Літає ж він да літає,

В кватирочку зазирає;

Ой сію руту,

Ой сію руту –

Ой подай, душко, руку!

Рада ж би я ручку дати,

Не зволяє стара мати:

Ой взяла мати

Нелюба до хати –

Годі рученьку дати!

Ой відсунься, дівча любе.

Да відсунься від нелюба:

Зайду я з луга,

Да заб’ю нелюба –

Да як того голуба!

Ой чи заб’єш, чи не заб’єш,

А серденьку тугу завдаш –

Сідай на коня,

Виїзжай із двора –

Ти не мій, я не твоя!

Ой їду ж я до Дунаю,

Да став же я да гадаю:

Ой гаю, гаю,

Ти тихий Дунаю –

Я тонути в тобі маю!

Да за марну причину,

За невірну дічину;

Ой гаю, гаю,

Ти тихий Дунаю –

Що я в тобі потопаю!…

Пішов домів. А дома молодший брат уже дожидає.

– А ви де були, бадічку?

– Прохожався; або що таке?

– Да нічо, бадічку; Олена приходила кликати вас у бояри.

Тодір нічого на се не відповів, пішов у хату. Стара Дугаїха сиділа за кроснами, ткала сукно. Да як поглянула на Тодора, аж човник з рук упав.

– Синку мій, а тобі що?

– А що ж би? – каже, – нічого!

– Таже ти почорнів, як та головня!.

– Так вам видиться, мамо: я однакий.

Стара далі ткала, а син пішов у комору, на весілля збиратись. Ще й братіка молодшого покликав, щоб йому поміг.

За дві години Тодір був убраний, готовий. Черевики на нім брижовані. волоські: ногавиці білі: сорочка рантухова, золотим хірем да мирсою вишивана; пояс браний, боянський: за поясом ширинька; на шиї хустка шовкова: на голові кресаня в самих павах да в йорданах волоських, що на цілій Буковині такої мабуть не було.

Вийшов з комори. Кучерики русо-золоті, пишно зачесані, повились по головці, засяяли, мов золото. Він підійшов до ненечки своєї старої, став, дивився на неї довго, відтак поцілував її в долонь, та й уклонився низенько.

– Ненько, – каже, – благословіть!

– А куди, синку?, – питає стара, – на весілля?

– На весілля, – каже.

– Божа тебе мати благослови, душку! Да не барися дуже; я сама в хаті!

– Ба я може й забарюся, ненечко.

– Нічого, синку, нічого. Лиш не тужи так дуже. Не судилося, душку; що ж робити?

Він тогді сплакав. А братів молодший Василько як не кинеться йому поза шию:

– Бадічку, – каже, – братіку мій дорогий! куди ви отсе йдете?

– На весілля, Васильку.

– А мені все здається, що я вас більше не побачу! Тодірку, бадічку, братчику мій рідний!

Тодір поцілував хлопця в чоло, перехрестив, пригорнув до серця.

– Васильку, – каже, – я забарюсь, не лишай неньку.

Уклонився, та й пішов.

Пливе Дністер, тихий, як той руський народ, широкий як його думка, глибокий, як його рани. По тім боці Галичина, по сім Буковина. Вечер був тихий. В Хрещатицькім монастирі дзвонили на вечірню, місяць сходив поволі. Зійшов, засвітив, засяяв, цілу Буковину золотом поволік. Соловейко співав у лузі.

А в лузі стоїть зелений явір, обняв молоду калину, пригорнув до себе. Стара верба нахилилась над ними, знай та ненька рідна над своїми діточками. Дівина здоймила золоті та пахучі свої кити д’ горі: коло неї постелився зелений барвінок, пригорнувсь-притулився, задумався. Пишна черемшина вимахує білими своїми вітами, знай та багацька донька писаними рукавами, а кучерявий дуб стоїть да сміється, мабуть до тої фіялочки, що йому на корені зацвіла. Високими да широкими Дністровими берегами постелились шовкові трави молоденькі, а по них ходить парубок хороший-прехороший, ходить да в сопілку грає. Се був Тодір.

Грав він довго – раз весело, що аж серце тріскало, а відтак знов сумно, тужливо. На березі стояв білий камінь; він сів собі на тім камені, поклав кресак да сопілку біля себе на мураву, склонив голову на руки, задумався. А з села чути було музику, що грала у Олени на весіллю.

– Що сей світ, що його віра, що його любов, що його доля? Світ – Дністрова хвиля, віра – оттой шум, що на камені сперся, любов…

Не доказав…

Другої днини найшли тільки кресаню на березі да сопілку.


Примітки

Надруковано перший раз у «Правді», 1867 р., ч. 4, с. 30 – 32. У Драгоманова с. 90 – 91. Репродукуємо з першодруку.

Подається за виданням: Федькович Ю. Писання. – Льв.: друкарня Наукового товариства ім. Шевченка, 1902 р., т. 2, с. 177 – 183.

Попередня стаття | Перелік статей | Наступна стаття

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1999 – 2019 Група «Мисленого древа», автори статей

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на наш сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 600

Модифіковано : 4.01.2018

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.