Логотип Мисленого древа

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

НАУКА

ОСВІТА

ЛІТЕРА
ТУРА

Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Література / Ф / Юрій Федькович / Оповідання / Максим Чудатий

Максим Чудатий

Юрій Федькович

Повісточка з гуцульського життя

1

І не називався він властиве Максим Чудатий, бо єго звали давно, доки ще молодий був, Максим Кремінь, а то для того, що був такий кремський за себе, як істинний кремінь. Удар, бувало, на нього яким словом, котре єму не було до вподоби, так він зараз і вогнем посипле, неначе той острий кремінь, коли у нього тверде огниво кремсне.

Але бо і Кременем єму не приходило зватись, бо єго покойному вітцеві дали були порекло Артим Фріш, а то для того, що бувало, як загріє собі трохи голови, так зараз у пальці лусне, та як гукне:

– Я собі ніби – ніби – ніби – ніби – фріш!!! – то аж воробці з даху повтікають, а старий Мортко від того єго «фріш» аж приглух був, та єго просить:

– Нате вам, пане Артиме, літру горіфки таки так, – лиш аби єму не було вже – ніроки «фріш».

Так зробився з старого Артима Пакайли Артим Фріш, а з єго сина Максима Фріша Максим Кремінь, аж доки і з Кременя не зробили люди Максима Чудатого, а то з тої причини, що у нього мусіло бути – як то він сам казував – кожде діло «чудате», а не таке, як у других людей. Бо коли другі господарі

справляли собі – на примір – воли полові або тирольські, то у Максима мусіли бути усі воли, ба навіть і усі корови олачисті, а то один як другий, одно в одно; а мав він їх пар зо сорок, бо Максим багач був, і то не абиякий, але багач на всю губу. І так мусіли бути у нього не тільки воли та корови, але і коні, і вівці, і кози і безрогі, ба навіть і пси і коти чудаті.

Ба навіть і Максимова жінка Настасія була собі «чудата», бо мала одно око чорне, а друге сиве, та і чівка була у неї одна руда як ржа, а друга чорна як жук. За те – матбути – він свою «Сію» так і любив дуже, що бувало їй і робити не дає, не то що.

– Еге, (каже), бабо, я тебе не брав за наймичку, але за жінку, от і «благоденствуй» собі, а не томися, бо ти у мене чудата!

А дітей було у Максима шестеро: п’ять синів і шоста донька, Малана звалась, та і ті вдались «чудаті», а то на велику радість та втіху Максимові. Бо найстарший син, Лук’ян, переломить тобі бувало шину заліза як гнилу шкаберьку, а другий син, Тодір, як змірить тобі бувало з свої турецької ручниці, то лиш згадуй, як медведя або оленя звали.

Третий син знов, Пантілка, як тобі верже бувало угорським своїм топірцем, то на п’ятьдесять кроків вовкові голова розскочится на двоє неначе гниле яблуко. За тото і назвав єго Максим свистуном, так як Тодора сліпаком, а Лук’яна мухов, бо були у нього усі три «чудаті».

Але і четвертий і п’ятий син, Василь і Петро, не були собі «прості», бо Василь учистить тобі бувало повну макітрю пирогів від разу, а то так, що і макітрю вилиже, а п’ятий син знов, Петро, як ухопить тобі бувало коновку пива, то що до капіночки вицідить, на велику втіху Максимові. Зате ж і назвав він Василя драпаков, а Петра ликом, бо і вони були собі у нього чудаті, хоть вже не так, як Лук’ян, Тодір і Пантілка, але все-таки «чудаті».

За всі ж найчудата була Максимова донька Малана. Бо хоть не вдалась була вона ні очима та ні чівками у маму свою Сію, бо обі оці мала чорні як терен та ще і з чорними бровами, то така була красна та прекрасна за себе, що ледіні бувало аж немедіють, поглянувши на таку красну несповиту, та аж остовпіють, неначе чарами їх хто обійшов. А Максим аж рже сміючись:

– Еге, – каже, – се моя «відьма» таке починила, бо і вона «чудата» нівроку, хоть не учистить ні макітрю пирогів від разу, та ні коновку пива не вицідить одним духом, але за тото обійшла вона усіх дручків так гарно, що як у неділю роззявляться дивючись на ню, то аж другої днини хіба хавки їм на місці стануть.

2

Але ніхто вже так хави собі не драв, як той Чіхманюків Прокіпко, старого Гарасима Чіхмана син. Був се ледінь за себе як орев, хороший, дужий, молодий, завзятий, а то такий, що і Максимовим синам у ласку не стояв, не то що, а такий парень був би матбути і принцизні які вподобався, не тільки Малані, котра єго з цілого серця полюбила.

Та що з того, коли Прокіп бідний був, дуже бідний, і з того лиш жив, що бувало у лісі собі застрілить або у Черемоші зарибарить. Але про тото він надію не тратив, а до Маланї приходив, а то де? вечером у пастівниці, куда Малана корови доїти ходила. Але ж бо і сей смутчий пастівник був до ката «чудатий», бо Максим заложив єго на такім місці, що приступу до нього не було, як лиш попри Максимову хату, а інуда ні гадай, бо на окола стриміла стромина, і то така стрімка, що і коза нев не пролізе, не то ще чоловік, хотьби і сам Прокіпко.

Отже ж мусів ся він – як міг-не-міг – хащов перекрадати, що тяглась – і то не широко – поуз Максимового обійстя. Там вони попобули, поговорили, попоплакали, тай розійшлись, присягаючи одно другому може на яких тисяч раз, раденькі собі, що хоть так їм можна було любитись.

Але старого Максима чорт не взяв: занюхав, покмітив, засів з синами у хащи, цапнув Прокіпка у залізні свої руки, та як стали усі шість сердешного молотити, то доти молотили, доки аж старий сам не гукнув:

– Годі, хлопці! лишім і на другій раз, бо я знаю, що вражий син від першого разу не покаєтся! А що, хлопче? чи як ти, саляку, гадаєш?

– Таки аби-с знав, діду, що не покаюся! – каже Прокіп, чухаючи собі хорбаку, – я Малану люблю, і вона мусить моя бути, хоть би і сто «чудатих» на мене засіло!…

– Ба чи так, панчику? – каже Максим регочучись.

– Мені сегодне не до жартів, – каже Прокіп уже крізь плач, але ти якби-с був і справді такий «Чудатий», як тебе пишуть, то віддав би-с за мене твою доньку, давши мені такого гарного прочухана, що ‘го тямитиму аж до нових віників!…

– Гм! – каже Максим задумавшись.

– Та якже кажеш? – питає Прокіп.

– Ні!!! – гукнув Максим, – хіба би-с мав крила, та перелетів скалу аж у мій пастівник, бо у хащі чатуватимуть на тебе мої хлопці, а я тобі не раджу їм ще раз у руки попастись!…

– А як я і без крил у твій пастівник полечу, то даш за мене Малану?…

– Ще і тисяч червінчиків у віно! – каже Максим.

– Слово? – питає Прокіп.

– Перетин!!! – гукнув Максим, подаючи ледіневі руку, – а тепер руш домів, та роби собі крила, хотьби і з смерекового луб’я!

– А ти рахуй тимчасом червінчики, бо Малана моя! – каже Прокіп, тай пішов поволі домів, усе ще чухаючи собі набиту хорбаку.

3

Лежить Прокіп добу, лежить дві, лежить нарешті цілий тиждень, так то гарно поповчили єго «Чудаті». Нарешті і стрепенувся, тай каже сам до себе:

– Ніяк мені лежати, треба іти тисяч червоних собі заробити; бо тисяч червоних тепер піша не ходя, а Малана мені кривов циганков переказувала, аби я сего вечера був доконче у крислатого явора під строминов, а що там найду, то уже догадаюсь, що з ним робити. Слава тільки Богу тай «Чудатим», що кості в мені не потерли!

А у крислатого явора, що стояв під самісіньков строминов, знайшов Прокіп що? – кінець грубого ужища, що воліклось по стромині неначе сива гадюка. Прокіп глипнув угору – аж там стоїть Малана, і махає на нього білов свойов ручков, показуючи на міги, аби ліз ужищем у гору. Се не були фрашки: але Прокіп не думав багато, потермосався, плюнув у долоні, ухопився за ужище, а за пів годинки уже і обіймав свою Малашечку, то плачучи, то сміючись з радіщ, а Малана аж трохи не умліла на кріпких єго грудях.

Але ніколи було умлівати, бо Максим як гукне за плечима:

– Здоров, хлопче!!! твоя молода!!! бо хоть ти і бідний, але за тото «Чудатий», а такого зятя мені треба. А тепер ходім до халашу, та порадимось, як би то вам зробити весілля, але таке, аби раз чудате звалось!


Примітки

Друкуємо з автографу (власність тов. «Руська Бесіда» в Чернівцях). Автограф – се 2 звичайні аркуші сірого канцелярійного паперу з друкованими синіми лініями, зшиті вдвоє, записані по обох боках; другий лист другого аркуша записаний лиш в меньшій часті, має підпис автора, без дати. Автограф писаний фонетикою, поправлений олівцем, чужою рукою на т. зв. правопись етимологічну.

Оповідання се було надруковане в збірці під назвою «Зерна», Літературно-науковый додатокъ до «Буковини» за рікь 1887. Черновцѣ, 1887 р., с. 4 – 8.

Подається за виданням: Федькович Ю. Писання. – Льв.: друкарня Наукового товариства ім. Шевченка, 1902 р., т. 2, с. 213 – 218.

Попередня стаття | Перелік статей | Наступна стаття

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1999 – 2019 Група «Мисленого древа», автори статей

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на наш сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 179

Модифіковано : 12.11.2018

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.