Ярмарок на мухи

Юрій Федькович

Повісточка

Ви вже чули, читателі мої молоді, що є ярмарок на воли, на корови, на коні, на вівці, і так далі. Але аби хто мухи продавав, сего сте запевне ще не чули, для того вам хочу про се диво дещо уповісти, але вперед вислухайте пару слів за Угорщину.

Угорщина – по угорськи Мадяр-Орсаг – є найбільший і найситніший край у цілій нашій Австрійській державі, бо держить 3845 давніх квадратових миль і коло 10 міліонів душ. По самій середині краю плине славна ріка Дунай, а над Дунаєм збудоване по правій руці столичне місто Пешт, а на против нього Буда, властива угорська столиця, бо там від часу до часу угорський король – се наш пресвітлий цісар – пробував.

На Угорщині рекрутуєтся войсько так, як і у нас тепер, але давніми часами була там така поведія, що кожде місто або село мусіло убрати, узброїти, і укіннити кожного двацятого ледіня, котрий до війська був здалий. А поневаж число «двадцять» звесь по угорськи «гус», то називався кождий такий узброєний кінний ледінь гусар, – а по сему зветься і до сегоднішної днини уся угорська кіннота гусари.

А один такий гусар їхав раз одної літньої дуже спарної днини, та й повернув до корчми попасати. Корчма була велика, гарна, а жидисько в ній ще гарніший.

– З єго би варт підгоцкати, – думає собі гусар, – але як? Так! – думає собі далі, та й каже до жида. – то ж то у вас багато мух, пане орендарю! Нащо вам тільки?

– Я би і одної не хотіло, – каже жид. – та що буду з ними робити?…

– Продайте мені їх, – каже гусар.

– Герсте?! – каже жид задивований, – ви би діправди купили? Чи може лиш так жартуєте?

– Мені жарти не в голові, – каже гусар. – Ну? Продаєте, чи ні?

– Вей мір гешейн! – каже жид утішний. – Та що би ви мені за них дали?

– Уперед най чую, що заправите?

– Я у вас багато не озму, – каже жид, – от дасте два леви тай беріть їх собі що й до одної!

– Згода! – каже гусар, виймаючи два леви з мошенки і подаючи жидові, – а ви люди аби-сте свідомі, що я собі у сего купця усі мухи купив!

Се сказавши, узяв своє набите шстоля, вицілив ніби у одну муху, що на грубі сиділа, та грим у ню з пістолети, що аж груба потріскала!…

– Гевалт! гевалт! – верещить жид на цілу корчму, – ви що отсе хочете робити, пане від гусар?!…

– Та що ж бих робив? – каже гусар лагідно, – хочу усі свої мухи вистріляти!

– Я не хочу! я не хочу! – верещить жид не своїми голосами. – Нате вам ваші два леви назад, лиш мені у корчмі не стріляйте!…

– Коли хочете, аби я у мої мухи не стріляв, то відкупіть собі їх від мене! Я не багато у вас заправлю!

– Таже я вам даю ваші два леви назад! – каже жид, мичучи собі бороду.

– Коли бо я не дурень, такі красні мухи за два леви лишати, – каже гусар, набиваючи пістоля, – я ж предсі не від сегодне мухами гендлюю!

– То кількє хочете? Кількє хочете? – каже жид ні живий ні мертвий, дивлячись то на пістоля, то на гусара.

– Дасте десять баночок, та й мухи ваші! Що вже буду з вами робити? Та то лиш вам так я лишаю, бо якби другому – то бих і на двацять банок не дивився!

Жид виймив нову десятку, поклав на стів, та й пішов у другу хату, мичучи собі то пейса, то бороду. А гусар сховав десятку, сів на коня, та й далі поїхав.

13 IX. 1887.

Примітки

Друкуємо з автографу (власність тов. «Руська Бесіда» в Чернівцях.) Прикмети автографу, що займає аркуш канцелярійного паперу, такі самі, як автографу казки «Голодний чорт». На кінці дата і підпис автора.

Надруковано в «Бібліотеці для молодіжи», 1887 р., с. 122 – 125

Подається за виданням: Федькович Ю. Писання. – Льв.: друкарня Наукового товариства ім. Шевченка, 1902 р., т. 2, с. 433 – 435