Логотип Мисленого древа

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

НАУКА

ОСВІТА

ЛІТЕРА
ТУРА

Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Література / Ф / Юрій Федькович / Оповідання / Буковинські пісні

Буковинські пісні

Юрій Федькович

Не багато руського народу на буковинській живе Україні, да багато він значить. І Буковина була в неволі, і тут лилися крові ріки, під нагаями панських посіпак та під пазурами захланного… але духа народного ніхто не чіпався, як ось в Галичині або на Вкраїні, де жидки-ляшки не тільки що руську кровцю цмоком пили, а ще і душу руського народу згубить задумали, а коли уздріли, що діло їм не конечне ведеться, давай його мерщій у шпони єзуїтам. І справді, руської треба було упрямості, щоб зовсім не пропасти. Спасибі тобі за оце, руський роде!

Не так же діялось у нас на Буковині: драв дука, драв баша, драв владика, драв пан, драв піп, драв дяк, драв дячий, драв навіть і піддячий, але до народної душі ніхто не добиравсь. Росла собі вона та виростала по своїй волі; а хоть без козацького гуку та без дніпрового шуму, то і без ляцьких риганців та московських сколотин.

А на цікавість з кілька вам буковинських співаночок. Да не для книжника поганого, щоб з їх собі критики кроїв, а Вам на радість на утіху. Панове молодці, та на козацькую славу!!

Пісня молодецька

Про ту удову молоду, що свого мужа вчарувала, а потім другого дожидала, щоб то, знаєте, хлопці каялись, та від удови і поли рубали та втікали. Не дурно то і кажуть, що

у вдовиці

Чари на полиці.

Не дуже швидко, а гарно. Сли більше співаків, то співає перші три такти один співак, а відтак усі разом [перший рядок кожного куплета співається двічі].

Та як брала, так стелила.

Ще й до личка притулила:

Ой коби я мужа мала,

Я би його шанувала.

Медом-вином напувала,

В кармазини убирала.

Прислухався удовин син,

Кинув косу на покосу,

А сам пішов до домоньку

Склонив на стів головоньку.

Побачила стара мати,

Тай узяла нарікати:

Чо ти сидиш тай думаєш,

За роботу не згадаєш?

Позволь, мати, вдову взяти.

Вдова буде шанувати –

В кармазини убирати,

Медом-вином напувати.

Не позволю вдову взяти,

Вдова знає чарувати:

Вчарувала мужа свого,

Збавить тебе молодого. –

Отже справді так! Не один парубок хороший пішов уже через те в сиру землю жити, ось як би і Андронюків Штефан, коли тямите. Да як би і не тямили! Ходить собі, було, мов той панич по селу, та все цигари курить, мов справді він пан. А ми стали ‘го раз питати:

– Пане Штефане, а коли вже кликатимете у бояре?

А він:

– Коли Бог поможе, то за чотири неділі кликатиму.

– А з ким, коли ласка ваша?

– Та з удовов Мотрихою, коли знаєте?.

Ми так і засторопіли. А він як гукне:

– Да якої стилої матері (не до вас кажучи) ви оце так видивились на мене? – Може Мотриха не красна, може не маюча?

Ми на це замовкли. Але все нам таки Мотришин перший чоловік не сходить з думки, що як сьогодня ще з нами на базарі гуляв, а як завтра вже і на лаву поклали.

Відогралось і Штефанове весілля. А таке було весілля, то як скупювали молоду, то князь її браттям двадцять червінців сипнув як раз. Да що з усього того, коли охоти не було; старі люди лиш головами покивували, а бояри стали один за другим домів одкрадатись. Лишили молодого лиш з дружбою.

А вона зараз таки на весіллю:

– А я, – каже, – не хочу, щоб ти вже з парубками на танець ходив.

– Коли ж бо мені цілий один рік ще вольно з парубками гулять! Ти мені може заборониш?

– Може й забороню, хто знає? Томку, (оце був наймит таки у нашого сусіда, зайшлий якийсь, а славили, що він з удовов в один раз знававсь) – Томку, – каже, – чи й у вас така поведія, щоб новоженець по весіллю ще цілий рік мав волю гуляти?

– Оце то!

– Гуляй собі, любчику, я тебе не сператиму! – а сама так і моргається нищечком з своїм Томком!

У тиждень, чи як там, було у нас колачиння, а неньо (у вас кажуть батько) посилають мене за пивом. Прихожу я у шинок, а Штефан сидить собі за столом, п’яний-п’яний! – аж піна му зо рта йде (а він парубком було щоб горівки і на очі не видів).

– Штефане, братіку, а ти що оце? Ходи додому! Я тебе відведу.

– Куда! – каже.

– Та додому, Штефаночку, у твою господу…

– Щось… тобі в господу, сякий такий сину! а тут так кулаччам у стів ріже! – аж кров йде. Сердешний!

Отак вже і оставсь до самої смерті. Та боле, що хоть не довго каравсь на світі: до року Бог і спрятав. П’є, було, п’є – п’є – п’є, що і днинки білої не тямить. А якби ‘му хто о хаті лиш словечком спомикнув, то би ‘го був мабіть на шматочки розніс. Отаке то ‘му вража вдова була починила!

(Прощайте, панство! – на другий раз ще вам кращої заспіваю).

Пісня молодецька про кохання – та як то годі любої дівчини забути

Співається поволі та солодко. Найкраще за скрипкою [Приписка редакції «Ниви»: Ноти до цеї пісні уложені на голос і шездару не встиг ксилограф на дереві вирізати: отже постараємось, щоб їх пізніше з другими разом налітографувати. Пізніше, в ч. 9-тім на с. 140 подано ноти до сеї пісні п. з. – Буковинська пісня з голосом». Від редакції поміщено тут примітку: «Тут подаємо ноти до «Буковинської пісні», поміщеної в 8-ому ч. нашого письма: уложені вони на голос і шездару (гітару)»].

Гей піду ж бо я, гей піду ж бо я

То в гору, то в долину;

Ой найду ж бо я, ой найду ж бо я

То pожу, то калину.

Ци рожу рвати, ци рожу рвати,

Ци калину ломати?

Ци ся женити, ци ся женити,

Ци парубком гуляти?

Оженив бих ся, оженив бих ся –

Заболить головонька,

Не женив бих ся, не женив бих ся –

Затужить дівчинонька.

Мудрому бути, мудрому бути –

З креміня вогню дути:

Ще мудрішому, ще хитрішому –

За дівчину забути!

Гей піду ж бо я, гей піду ж бо я

Берегом над водою.

Ой натну ж бо я, ой натну ж бо я

Пруттячка шабелькою.

Нарубаю ж я того пруттячка

Гаточку загатити,

Та щоби добре, та щоби не зле

До дівчини ходити.

Ой піду ж бо я да й до гаточки:

Гаточка не гачена:

Ой піду ж бо я та й до дівчини:

Дівчина заручена!

Мудрому бути, мудрому бути

З креміня вогню дути:

Ще мудрішому, ще й хитрішому,

За дівчину забути!

Гей піду ж бо я, ой піду ж бо я

Під могилу орати:

Забуду ж бо я, забуду ж бо я

За дівчину гадати.

Ой як бо прийшла, гей да як прийшла

К мому серденьку туга:

Випрягай, хлопче, випрягай милий

Сірі волики з плуга!

Ой ци подоба, ци не подоба,

Ци подобнії річи.

Щоб з під могили, з під високої

Аж до дівчини бічи?

Мудрому бути, мудрому бути –

З кременя вогню дути.

Ще й мудрішому, ще й хитрішому

За дівчину забути!

Оце я було співаю, а мій камрат Саганюк сміється з мене.

– Я, – каже, – що ми за діло плуг покидати у полі, а самому бігти казна де.

– Або ти з роду може не кохавсь, Ілашу? – питають було пан фір Квітка.

– А я з роду дурнем не був, – каже Саганюк, та було так осердиться! А ми йому тим дужче допікати:

– Все, – кажемо, нaйдeться і на тура шура.

Ще ми того дождем, що пан гранатир Саганюк з першого цугу з другої компанії, за хвартухом ходитиме, ні та кішечка за салом.

– Да хиря матері ваші з вашими хвартухами та з вашим салями, – станеться він було юшить, – заткайтесь, а то я вам зараз – сяк та так!

Так ся було розлютує, що і не сказати.

А ми стояли тоді у Відні, коло самого цісаря, знаєте! Так то нам уже добре там було!… Пани пхають нам, було, гроші та цигари силов у кишені, де ні обернешся, усе тобі баночка, усе баночка… а тепер нема часом за що і горівки порцію випить, не то що. Гай-гай!… та ще гай!…

Да не довго ми нарозкошувались у тім Відні, місяців з вісім, чи що; аж тут пише француз до нашого пана цісаря, щоб то ішов биться з ним аж на Італію. От і помашерували ми на сам Божий Великдень. Отаке то було!

А що вже нас у тій Італії біда наїлася, то і не сказати! Б’ємось, було, і босі і голодні від ранку аж до самого вечера, а прийде ніч, де б то чоловікові припочить: а тут як люне дощ! як з кофи. Наче нечистий з його ллється. Да то б усе таки нічо, коби ми були мали хоть єдноралів, як треба. А то водять нас, було, як тих сліпих старців; а сами ще гірш дурні од нас, простих жовнір. От і удрав француз напасті від нашого царя: половину Італії, а може й більше, – не знаю. Отаке то!

А під Сольферином билися ми од самого досвіта аж в темну ніч. Боже, що бились! – не то що, але зубами кусались, так бились! О… да не один там камрат любий поляг головою… кулі сиплються як град та свищуть тобі коло ух, знай та гадя. А як гукне гармата, то вже десять або кількі хлопців так і ляжуть; мов підкошені…

А вночі звелів нам полковник іти помагати грабарам побитих ховати. От і викопали піонери три ямі, такі великі як світ, а ми ходимо при місяцеві, та зношуємо сердешних на вічне спочиваннячко. Було їх мабуть сот з п’ять, – і наших, і французів, і таліянів.

Ношу я з Саганюком, то ношу, – геть були ся обкривавили, – аж там лежить таліянчик молоденький, убитий. Приходимо ми до його, а над ним над головою сидить дівчина, та плаче-плаче!

– Братіку, – каже, – братіку мій сердечний, за віщо ж ти мене бідну сироту у широкому світі покинув – покинув!… братіку мій, дорогий мій, життя моє!

– Да годі вже, годі, дівчино, – кажу я, – тількі побиваться; понесемо твого братіка до гробу.

– Ні, ні! – каже вона, а сама схопилась мов без ума, – я свого братіка сама поховаю.

Тай стала копать яму під тополею, – яке там з неї і копання було!… от відоймив від неї рускаль тай викопав сам яму. Най Бог прийме.

А мій Саганюк стоїть проти сердешньої дівчини, та так ся вже дивить на її приязно! Цілий світ забув мабуть, дивлячись на волошку. А я так і гукаю:

– Ілашу, – кажу, – мій Ілашу! чи що тобі оце, Ілашу!! Ходи та поможеш ми грішне тіло до гробу скласти!

Він ледве схаменувсь.

– Ходи, – кажу, – та спустимо тіло в яму.

От і поховали ми бідного таліянця. Дівчину лишили куняючи на могилі, а сами пішли.

Прогула і війна. Цісар не зумів уже що робити та помиривсь з французом. А що цей бородатий напасті узяв, та що народу хрещеного погибло – усе пропало.

А нам дали марш на Буковину, додому! ми вже не раді, ні!! цілу дорогу сміємось та гуляєм, мов навісні.

– Еге, – говоримо, – подають нам в Чернівцьох урльопаси, от тож то вже погуляємо та погуляємо, та набудемось у нашім краю та межи нашими людьми та в своїм селі!…

Отаке ми собі було маршем правим, а скоро дадуть нам де раст, а ми в присюди, або козака як удремо! Нехай стара в’язне.

Лиш Саганюк ув одно чогось задуманий ходить, не веселий.

– Що тобі оце, братіку? – стану я ’го не раз питаться, – чи ти лиш не хворий що? Уповіж мені, сизий, що треба. Або цилюрика закличу?

– Ий та де ж там! – стане він ся було одтинать. – Ану лиш – заспівай мені тої:

– Мудрому бути, мудрому бути.

З кременя вогню дути:

Ще мудрішому, ще хитрішому

За дівчину забути!

А я співаю.

(А на другий раз – дасть Бог дождати, – ще якої утну!)


Примітки

Друковано в «Ниві», часописі науково-литерацькій виданій у Львові р. 1865, ч. 1, с. 9 – 11; р. 1864, ч. 8, с. 120 – 122. Звідси й передруковуємо. У Драгоманова с. 61 – 63, 57 – 60.

До заголовка «Буковинські пісні з голосами» додала редакция «Ниви» від себе ось яку замітку:

Знаючи усю славу нашої пісні народної і усю силу таємничого її та чуло-сумовитого дзвону, тай до того добачуючи превелику користь, яка виходить з неї для співливого молодого товариства, – б’є як нігде так до грунту не висповідався наш народ, як в піснях своїх, так і ніяк ліпше добратись до глубині його духа, як за голосом тих пісень! – подаєм ми щиро вдячні дорогому збирачеві оці буковинські пісні. Вповаємо, що молода братія наша щиро їх привітає. А поки що, наша така думка, щоб невгомонно одзивались гарні пісні народні одна за другою на словесній «Ниві» нашій.

Подається за виданням: Федькович Ю. Писання. – Льв.: друкарня Наукового товариства ім. Шевченка, 1902 р., т. 2, с. 89 – 93, 111 – 117.

Попередня стаття | Перелік статей | Наступна стаття

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1999 – 2019 Група «Мисленого древа», автори статей

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на наш сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 809

Модифіковано : 29.10.2018

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.