Логотип Мисленого древа

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

НАУКА

ОСВІТА

ЛІТЕРА
ТУРА

Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Література / Ф / Юрій Федькович / Оповідання / Люба-згуба

Люба-згуба

Юрій Федькович

Повість

Нічо так чоловікові віку вже не укоротає, як та люба. Хто не вірить, най лиш слухає, що розказуватиму.

У нашім селі, знаєте, чинять два храми в рік, один на зимні Николи, а другий на весні.

Зимні Николи, як здорові знаєте, припадають серед пилипівки, скрипку не можна навіть зачепити, а за танець і не говорім таки нічо: бо якби панотець узнали, то би й до церкви не пустили, не то що.

А парубкам та дівкам що за храм без музики? – але нащо вам казати, коли самі здорові знаєте. От тому ж тото сидять собі наші легіні та дівки на зимні Николи красненько дома, та дозирають хати, а стариня сама собі здоровенька храмує: як же за то дасть Бог дочекати весних Николів, то вже стариня сидить дома, а молодіж пускають у храм.

От томуж тото назвали у нас зимний храм чесний, а весняний красний. Та й не дурно його так і прозвали, – хто хоче видіти охоту та красу, то най лиш приходить до нас у красний храм. Скучно йому чей не буде, бо цілі молоді гори тут вам зляжуть, як би їх вітер змів. Але що вам казати, коли навіть і з лядського боку легіні приходять. А хороші тоті галицькі легіні, хороші! – лиш стань, та дивися!

Від нас знов хожують аж до шістьох сіл на храми, – ходять до Сердіїв, у Плоску, до Тораків, до Киселиців, у Дехтенець і у Довгополе, – ба декотрі ходять аж у Шипіт або тяр аж у Молдовицю. Та й ніщо уже й казати, скрізь нас так красно та чесно приймають, що дай, Боже, лиш усім добрим людям так!

Ми знов за тото стараємось, аби й їх так повеличати, як вони до нас прийдуть, або ще й ліпше: бо Сторонець, знаєте, перше село на всі буковинські Гуцули, та ми не хотіли б сорому набратися, а ми парубки вже й тільки ні.

Тому тото мій брат, бувало, – він був старшим парубком у селі, – скоро прийде неділя перед красним храмом, скличе з церкви всіх легінів до себе, та дає їм порядок: – ти, Федоре, каже, підеш з тими а тими против довгопілців; а ти, Андрію, знов з тими а тими підеш мені в стріть дехтенецьким, і так далі, – так вам уже розпаює красно, що другий і з письма так не удав би, поки світа.

А сам уже старається про базар, – базарисько в нас страх велике, то він як накаже підпарубочні, так його й обтичуть молодими смерічками та всіляким бростом, що аж любо дивитись, а стежечки вам починять, стежечки! хоть най царівна прохожається, не сором.

Жидів з оковитими горівками позаповідає вам аж з Вижниці, а музику заповість вам місяцем уже на перед аж зо самої Глиниці або тяр аж із Сочави, що як вам потягнуть смиками, то серденько лиш як на ниточці дригає.

От дасть Бог діждати й храму.

Парубки вже знають свою службу: ще до опівночі повстають, повибричуються, поприбираються, як лицарі, плоски в дзьобні, колачі в бесаги, посідають собі на гарні сідлані коники, та гайда зустрічати сторонське парубоцтво, як уже там від брата розказ мали.

А брат вам убереться в кармазин, кресаню з полами насуне на чоло, порошниці у двоє через плечі, так і сяють; а пістолет аж четверо засадить за ремінь, та й стане собі кінець суток, як навертається д’ церкві, аби тут сторонських парубків ще раз, та ще краще привітати.

Коло брата стоять чотири посланці для його потріби, два знов посланці стоять кіньми з сього і з того боку села, аби дати знати, як буде надходити славне парубоцтво, а два посланці стоять на цвинтарних дверях з мальованими фляшками, аби частувати кожного а кожного парубка, котрий ступить через поріг. Така вже, бачите, у нас установа.

А ще вам скажу, що тоті чотири посланці, що стоять з братом, називаються стрільці, бо вони мають таку службу, що скоро яка сторонська дівка надійде, так вони їй зараз на віват мають стріляти, відтак відводять її два аж у цвинтар, а тут чекає вже моя старша сестра, та веде у церкву святу, де знов середуща сестра жде, аби її красно де постановити.

Кінець села, чути, стріляють; се вже йдуть парубки. Музика там стоїть з одним посланцем, а друга з другим, – бо ми, бувало, усігди по дві музиці кличемо – зачинають відгравати на пригіст, а жид, що стоїть з двома непочатими барилками при братові, то лиш усміхається, клятий, бо знає, що так і з порожними бербеницями верне домів!

Приїдуть парубки. Брат їм клониться, вітає мальованими порційками, та й провадить у Божий дім. Тут аж чи не сім попів а восьмий диякон соборну службу правлять. Господи! а дяків таки й не рахуй, такого понасходилося, та як вам разом усіма заспівають, то аж якось страх слухати.

Церква в нас красна дуже, та убрана: образи святі всі під золотом та під сріблом, лиш за тільки хіба, що тісно, таки так тісно, що в храму лиш стариня та дівчата входяться в середину, а парубки хіба що світло постановлять та служби віддадуть, відтак мусять виходити на двір, та чекати водосвяття, але легіні, коби здорові, не конче й журяться про се, – деб вже мав правду дівати! – вони зроблять вам дорогу від церкви аж на гостинець, та чатують, як яка дівка приходить. Господи! то ж то вже її обзирають з усіх боків! – от так лиш нас тут єнорал на муйштрунку обзирає…

Приїхали парубки перед церкву. Зараз скочили підпарубочі, що вже на поготові так і стояли, та повідбирали парубкам коні; бо у нас, знаєте, така вже поведінка, що в яку небудь оруду, най буде храм, най буде старощиня, най буде весілля, а най буде таки і простий танець, так мусять підпарубочі ватажним парубкам коней пазити. Як би який флекев сього не пантрував, то й не приймили б його парубки ніколи в парубки. Чи скажете може, що се діло не добре? Ой ні, се таки так має бути!

Віддавши парубки коні та скінчивши діло в церкві, стали собі по цвинтарі прохожатись, а цвинтарь у нас великий! – витаються одні з одними, пізнаються, сміються, жартують, розказують одні другим, як там в них дїється, що там чувати, хто до кого залишив ходити, хто посватався, хто побрав – от звичайно, як бурлакам заряд; чим би й журилися, а чоловік, кажуть, мусить чимось журитися на сім світі – от так і наші парубки. А й я журився, страх! – одно: що вус той дідьчий не хотів рости, а друге: Корочукова Аксенія казала, що прийде на храм, та й не прийшла.

І брат мій не був конче при волі, – знати, що також очікував когось, та нема; аж тут, дивлюся – їдуть сутками два парубки, один рижим, а другий карим, а самі поубирані, що краще й не може бути на світі, – пави та й тільки.

– Бадіко, – кажу я, та й справляю на гостинець, – адіть!

– Гей! – крикнув мій брат, та аж стрепенувся: – де ж, варе, так прибарилися? – а сам кинувся до свого коня, що з другими кіньми парубоцькими стояв у пастівниці, сідланий, готовий. Другі парубки тож само собі до коней, але вони ще й не посідали, а брат уже летить у заводи тих двох гостей зустрічати.

Позлітали з коней, як соколи, поцілувалися, коли не більше, як десять раз, пообзиралися, сплакнули трохи, – якби мій фудульний брат знав, що я вам отсе оповідаю, то, бігме, ще б в лице мені дав, – а віддавши колачі, – ведуться поза шию до церкви, а тим часом поприлітали й другі легіні, що з братом у ватазі були, і поклонилися гостям, віддавши колачі, – але доки що куди, доки підпарубочі знов коні повідбирали, минуло вже й водосвятиє, а люди зачали помалу з церкви виходити.

Парубки зараз і цуп! зробили дорогу, куда будуть дівки йти, а самі так і тішаться, що собі з ними поморгають, – що тото, бачите, парубоцький накоренок може!

Брат посадився з тим парубком, що його так щиро дожидав, коло самих дверей: аби вже вам ні однісіньку не перепустити, але обіздрівши її з усіх боків і зпереду і ззаду – Боже, мене прости, – а Ілаш (так звався братів товариш) уже такий рад! – а я вже таки аж не можу устояти, так мене, бачите, кортить на дівочі жарти надивитись.

Вийшла одна, не ступає вам з дрібна, ні! хтось гадав би, що не знати що; вийшла друга: так вам і надюндюжилася, ніби хтось такого діла уже не видів; вийшла третя: упхала лице в рукав, ніби вона соромиться, а тут так нищечком і дивиться на нас! – вийшла четверта: та вам на парубків моргає, аж таки проситься, – що тут мати з боку її товкмачить, щоби сором у лиці мала, – але де ж там! За нею вийшла п’ята: як зарегочеся! – а тітка йде ззаду, та як її упече палицею по спині! – парубки в сміх! – такого реготу наробили, що аж панотець петропопа мусіли з вівтаря крізь віконце пальцем намахувати, щоби ми тихо були, а нам і ні в тот бік. Лиш Ілаш не любив ніколи з дівок сміятися. Скоро ми в регіт, а він до брата:

– А що, – каже, – не йдемо, Іванчику?

Лишень що брат кинув на його, аби мовчав, аж тут виходить із церкви дівка? ні, не дівка, але хтось гадав би, що се якась царівочка до нас на храм прийшла, така собі пишна та убрана! чоботи червоні, сорочка рантухова, опинка волочкова на ній, пояси крамські, а коралів та монества на шиї! – може на яких кількасот левів срібних. Але все тото фрашки, – подивіться-ко ви їй лиш у лице, най і Добошева Дзвінка сховається, а більше не маю вам що й казати.

Скоро ступила через поріг, глипнула ніби трошки гей з ненароку по парубках, а відтак чим борше обернулася до дверей, та й махнула ручкою:

– Ходіть бо, ходіть ще, – а рученька в неї мов лелієнька.

Ілашко аж не стямився:

– А чия се! – питає.

– Та се моя перва сестра, – каже брат, – се моєї яблонецької тітки донька.

Заки йому се брат розказував, вийшли сестри з церкви, узяли свою Калину (так вона звалася) попід руки і повели на базар, а брат моргнув на парубків, та ну ж усіма й собі на базар за дівками.

Най вони там здоровенькі розшабашовуються, а я вам тимчасом розкажу про Ілаша.

Був се старший парубок довгопільський, син старої Хороцованихи, що за неї казали, що вона свої сороківці ділеткою міряє. Чи се правда, чи не правда, не знаю вам уповісти, бо вона мені своїми сороківцями не хвалилася, але тільки знаю, що понад неї не знайшлося багача на всі наші гори, – а мала вона двох синів: одного Ілаша, що ми за нього говоримо, а другого Василя, що з ним прийшов. Батько їх давно помер, а кажуть, що хожував з Добошем, зрештою чи ходив, чи не ходив, а сини славні раз мав: один кращий та гарніший від другого.

Ми з маленьку зналися, бо нені наші щось були собі таки не чужі, та й дуже обі навиділися, але ніхто вже так не любився, як мій брат з Ілашем, а я знов з Василем, – люди нам бувало дивуються. Але ж бо й не було щирої душі понад мого Васильчика. Ні він без мене, покійний, бувало, нічо не орудує, ні я без нього; ми навіть і одної днини у парубки уписалися, так тото ми собі добре жили.

Ми з Василем були собі ровесники, а наші братії то само, лиш що наші брати були чи не шістьма годами старші від нас, от тому й не випадало нам межи старші парубки пхатися, – за тото стали ми собі оба май у посліди, та дивимося, як виходять дівки,– ніби тото й ми вже страх як розуміємо, що по чому, а вус ледве що гаразд і засіявся, – але де б, як тот каже, біда ділася? – лишень, бачите, що ми гаразд розморгалися до дівчат, аж тут виходить Калина, – Господи, як мій Василь не почервоніє! Як мене не вфатить за руку! – а відтак як не задрожить! – Аж я переполошився.

– А се що тобі, Василю, такого? – питаю.

– Та нічо, – каже, – тихо! – а сам як видивиться на неї! – таки би її очима їв.

– А що, може не красну маю сестру? – запитав я його жартуючи.

Він мені на се ані слова, але потяг боржій на базар.

На базарі – от звичайно на базарі. Одна музика грає по однім кінці а друга по другім, шинкарі позасідали собі у два ряди з повними терхами та з усіляким судником: дівки поставали громадками, та свої речі правлять, хто їх там зна, що, – от звичайно дівки, а парубки поставали, та лагодяться на танець. Танець завів Ілаш з Калиною, а парубки кождий собі по дівці, та гай за Ілашем, так і розносяться! – а топірці не літають, ні! аж за очі ловлять, так блищаться в сонці, а днинку дав Бог таку ясну та веселу, що люди аж помолоділи, а дівочки вам не розпустні, ні! – навіть і ні в той бік, що мами ззаду дивляться та лиш собі на носі карбують, кілько би тото донечці кулаків дома усипати, або таки ще дорогою, вертаючи з храму – а храм у нас ведеться через цілих три дні, то назбирається кулаків тих май-май! – але дівочки не журяться, добре що матірки тут нічо не кажуть, а дома – хто там видіти ме, як та й що.

Так собі дівочки, а брат з ватажними парубками так звиваються та частують, та припліскують, та додають охоти, звичайно як гостям, та ще таким милим гостям: а Ілашко Калину таки й не пускає з рук, в одно гуля та гуля, а топірчик і не дотикається його, в одно понад головою шумить, аж старі люди дивуються, а Калина вам – справді калина; лиш що калина в гаю цвіте та не говорить, а наша Калина і цвіте і сміється і говорить і моргається подеколи з храму, – а храм у нас ведеться через цілих три з Ілашком, часом і засоромиться трошки, бо легінь не знає вже годі, та часом щось і скаже, що й сам не знає, що він казав, – ну, пропав, тай доста того, се вже й сліпий далі уздрів би, не так ми.

Лиш Василь сегодне ні сміється ні гуляє, – він і так не конче був до того гуляння, а сегодне йому і не наводи таки нічо, бо можеш ще й в лице дістати. Дивиться на Калину, та й мовчить.

– Та йди бо, та гуляй, – кажу я, – чогось осторопів? – ади, онде стоїть Маріка (моя середуща сестра) – ану йди, та вже вимахай нею, аби знала, з ким раз гуляла, – вона через цілий тиждень так і радується, що з тобою гулятиме.

– Е, що мені там до твоєї сестри, – воркнув Василь – най собі гуляє, про мене, з ким хоче, зо мною певне що не буде.

– Ото ж бо й ти файно наговорив! – чекай, скажу я Марії, не бійся.

Василь лиш кинув головою, ніби тото отак: та кажи, мені байдуже.

– Юрію, а ходи-ко сюда! – закликав мій брат, стоячи та чудуючися, що за танці Ілаш з Калиною виводять, таки аж землі не досягають. Доста того, що глинницькі цигани самі вже казали, – Ми вже, кажуть, по весіллях та по храмах свій вік збули, але такої гульні ми ще, бігме, що не виділи.

А Ілашко ще дужче, гей несамовитий! – а не веселий, ні! – гей ніби вже знав, що він оце в останнє у нас на «краснім храму» гуляє. Най мені ще хто скаже, що душа не віщує своє горе! Та що з того, що душа віщує, коли серце годі навчити! Люба – згуба, шепче душечка, а Калинка слухає, та от що: прилипла як мід до легіня, а тут не знаю, чи коли до тепер і бачилися гаразд, бо Яблониця далеко, а Калина як ще була маленькою у нас на храму, так і не була ще до тепер, а коли б знала, яке ще має діятися, то була б і не приходила. Але що, – чоловік не годен своїй долі так утечи, як земля від сонця не годна відступитися. Та вже най би зрештою і так було, лиш коли б тота доля май по правді робила, а то дасть одному забагато, а другому таки нічого, Бог би її побив.

Але доки долі буде, а я обірву від брата якийсь кулак, бо він мене відколи кликав, а я тут зачав вам рацію про любу та про долю, ніби ви сього діла і без мене не знаєте.

– Господи! – от біжу ліпше д’ братові. – Що казатимете, бадічко?

– Іди, – шепнув мені брат в ухо, – та проси неню, аби борше стіл лагодили, бо вже далі пора.

– Зараз, – кажу, та й скочив домів, наша хата, знаєте, зараз таки коло церкви.

– Нене, – кажу, – бадіка просили, щоби стіл лагодили.

– Та стіл уже, синку, відколи готовий! хоть зараз най просить.

Я в заводи до брата:

– Стіл уже давно готовий, бадічко, чи скажете казати музикам, аби стали?

– Кажи, – але кажи їм так, що як будемо йти ід хаті, то най же мені грають, не жартують! а при столі аби мені хіба лиш до оченашу утихли.

– Гай, гай! – кажу та й махнув, аби робити, як мені казано, бо я, знаєте, свого брата дома гірше боявся, як тепер не знати якого єнорала, – та й таки так і має бути, щоби молодший брат старшого боявся, – а може ні?

Може де й ні, але в нас межи гуцулами уже раз така установа, тай ніхто її не переіначить, бо у нас, знаєте, старі руські обичаї ще чисто утрималися, – коли не ліпше, як на самій Україні, бо Україною, бачите, орудував, хто хотів, та все їй своє набивав, але до гуцулів, Богу дякувати, не конче ляшків, та недоляшків, та переляшків, та як погана віра май зветься, – і кортіло. У нас справа швидка: з креса та в груди – за димом не видко, за громом не вчуєш.

Тото лиш тепер перейшли гуцули на біду, але з-за мого верем’я ще інак було. Ох, ох! милий Боже! ти високо, цар далеко, а песі-віри роблять, що хотять. Але чей колись і на наші ворота сонце засвітить.

У нас на храмах обирають також старосту, як би й на весіллі. У нас тогді був один чоловік, Ферик називався, за храмського старосту. От і прийшов, та й став просити до столу, а тото вже таки гаразд пізно було, так собі парубоцтво здорове погуляло, і ні в той бік, що сонечко вже потало у Чорногору, аби там нашому панові Добошеві поклонитися, та й його у «красний храм» до нас запросити.

Чогось бариться ще любчик наш, – але прийде він колись, хіба би тоту Чорногору вітер уже роздув. А доки він прийде – то ми хіба ходім з Богом, та просимо й вас, пани мої чесні, будьте ласкаві на хліб, на сіль, та на що Бог дав, та добрі люди прилагодили. Не гордуйте, прошу: хоть у нас великі приправи не найдете, то найдете чисте серце та щиру думку. – а хоть тота думка трохи бистра, як ті вітрове в наших горах, то нічо тото не шкодить: ліпше так, міркую, як би ми ходили замлілі та бездушні, як ті ваші міщане, що щиру думку та ніт вісті май що малпують, а тут би раді чоловіка в лижці води утопити, – ми не так: ми вас хіба у мідку солоденькім утопимо, а бити вас, бігме, не мемо, – най вас Господь б’є ласкою своєю та усім добром, а ви знов будьте добрі на нас, та не цурайтеся нас, простих Гуцулів, ані нашого столу. – Просимо, будьте ласкаві!

Музики пішли у перед, за ними повели мої сестри та дівки з сестриної ватаги сторонських дівок. Відтак пішли другі музики, а за ними рушили парубки, – на сам перед мій брат вів Ілаша і так далі провадив кождий парубок з братової ватаги усе по два сторонські парубки, як тото вже у нас установа. А я свого Василька ледве відшукав по базарі, – стояв собі, сердешний, під явором та мнув шиpинькy у руках, аж тут я зирк на його, а він плаче!

– А се, Василю, якої? – писнув я, – а чи тобі лиш хто що не казав?

– Не казав, – каже, а сам ще дужче!

– Я це не розумію, – кажу, – може я тобі чим прогрішив, та тобі так банно? коли що було, братчику, то вибачай, я це бігме не хотячи, – цить же, не плач!

Він лиш на мене подивився, а далі промовив:

– Ти мені, Юрійку, нічо не винен.

/Так чого ж плачеш? Гей! як би Маріка виділа, що такий легінь, моспане, плаче, тото ж би сміялася – а хто ж бо таке видів?!

Трафив я на лік: як опарений кинувся мій Василько, обтерся боржій, та й уфатив мене за руку:

– Ходім! – каже.

– От так, то що інше, – кажу я, – так але, ходім.

Та й пішли.

– Лиш не сади мене коло…

– Коло кого? – питаю.

– Та коло Калини, чи як її там звете.

– Та хоть би й рад посадити, то не посажу, – кажу, – бо коло неї Ілаш сидітиме.

– Ілаш? – заскреготав мій товариш зубами, та й більше нічого не говорив через цілий вечер, ти б казав, що хтось його замовив.

В хаті – звичайно як у храму. Стіни оббиті коверцями, світло горить; куда обернешся, столи аж вгинаються, по тім боці за столом сидять дівки, як ті квіти у грядочці, а по сім боці коло столу сидить знов славне парубоцтво, та щебече собі як дрозди. На стільці против столів сидять музики та заводять, як то звичайно перед вечерею, якоїсь волоської туги, що аж серденько топиться, а коло печі пораються неня аж з трьома кухарками, та ладять страву.

Ілаш сидить против Калини, я свого Василя посадив против Марії, а сам пішов братові помогати: бо брат, знаєте, не мав при столі сидіти, але за гості старатися, – така вже в нас, бачите, поведінка.

Помирилися, помолилися щиро Богу небесному, староста поклав на стіл аж шість мисок великих грітої з медом горілки, та став частувати, я знов з братом крою колачі, неня подали страву на стіл, парубки чаркують порційками аж любо, а дівок силою засипають, котра не хоче випити. Бесіда мила, козацька: брат та ватажні парубки гостеньків усе демнають, усе просять, ненька такі раді, що аж Богу святому моляться, а Ілаш гониться таки, дивлячись на свою Калину, а вона знов гине, дивлячись на його. Лиш Василь як сидить, так сидить собі, невеселий. Що сестра його займає, що другі дівчата зачіпають, – бо понад Василя, знаєте, не було кращого парубка на цілу Буковину, – що таки неня та брат та я приговорюємо, – годі! та й роби з ним, що хоч. – Але, дивлюся я, сестра лиш ув’яла. Я кинув ся до неї.

– Сестро, а вам що? – прибігли і неня.

– Я бо тобі не казала, Маріє, аби ти тільки не гуляла. Боже мій! з тими дівками, як вони не хочуть мене слухати.

– Та Марія, – кажу, – і кроку вам сьогодня не зробила в танці. – Чого бо й ви ще від неї хочете? а дайте ж покій дівчині.

Неня аж зажурилися.

– Так чого ж? – кажуть, – чи не з очей лишень? Одокіє! а заведи-ко сестру до комори та постели, най трошки ляже, може їй лекше буде.

Одокія (старша) узяла сестру попід силу, та веде в кліть, а я кинувся в перед, аби боржій кліть відомкнути та постелити.

От лишень що Одокія положила сестру на підклад та накрила, аж тут кричить мій брат з хорім:

– Юрію, а де ти?

– Озьде, бадічко! – відзиваюся я та й біжу в хороми.

– А подивися-ко, де Василь дівся, – каже брат, – я й ні в тот бік, як він вийшов з хати.

Я кинувся на двір, нема, – у пасіку, нема: аж дивлюсь у пастівник, а він коня собі лагодить.

– А це якої знов, Василю?

– Та от такої, що хочу їхати домів.

– Коли б хоть горілки був пив, то ще не дивувався б тобі, а то й горілки не кушав, а таке зводить, що сміх і людям уповідати. А неня та брат що казали б, як би се ти зробив?

– От скажеш їм, що я заслаб чогось, та й поїхав до дому.

– Але ж бо так! Та брат мені кулаків надавав би, що й до других Николів чув би, як би я йому сказав, що ти занедужав, а я тебе до дому пустив, та ще й самого. Не пускаю, кажу.

А сам трутив його від коня, здоймив сідло та поніс у кліть, аби замкнути.

В мене діло бувало горить: загадав тай зробив. Вихожу на двір, а Василь ще в пастівниці, як стояв, так і стоїть.

– Ходи в хату, Васильку, – яв я його по добру голубити, бо знав, що фрикою з ним і тільки не вдію. – Ану ж, ходім, – кажу, – мене так кортить з тобою горілки випити, аж страх! Я її сьогодня і не коштував. Ану, брате, та вип’ємо і собі по чарці, ворогам на збитки!

– Чекай, – каже, – зараз піду, най лиш трошки прохоложуся, бо мені душно.

– Так же ходімо у сад, – кажу ся йому, – там так красно; там я тебе проведу, а відтак підемо оба в хату.

– Ходім! – каже, та й пішли.

Під садом стояла наша пасіка, на всі боки обцаркована, а мали ми тогді більше, як двіста маток бжіл. Під пасікою була лавочка:

– От тут, – каже Василь, – сядьмо собі.

– Добре, – кажу, та й посідали.

Гості одні в хаті бавляться (бо вже було по вечері): одні гуляють на дворі, а декотрі співають собі за музиками, навіть і неня, що до співанок не конче ласі були, заспівали собі з добрими людьми; не так уже про свою волю, бо вони дуже вам з роду журливі були, але аби гостям охоти додати. А музика так красно і потягає за співанками! – Боже любий! шкода, що до нас не конче добре було чути ся, бо пасіка гей далічко від хати. За тото ж бо місяць так нам красненько і світить! А Василь мій так таки вам затужив, що аж не можу вам сказати.

– Та й не уповіш мені, товаришу, що тобі є такого? – питаю я по часові.

– А цить же, – каже він, тай слухає, – аж чуємо, двері рип до пасіки.

– Братчику, любчику, голубчику, – став хтось у середині казати, – дай мені яку пораду, бо гину.

– Та годі ж бо, Ілашу, годі! – обізвав ся мій брат. – Порада тобі готова: ти любиш Калину, а Калина любить тебе, – віно хоть би в моїх сестер, таке! А дівка – як сам знаєш; та до того тобі така господарна, що пари їй нема. Стара знов жона чесна та ані раз не фудульна. От шли в неділю по рушники, та й годі. Твоя неня, знаю, що від разу пристануть, а я з Калиною самий поговорю, скоро по храму, та й все буде добре, так маю в Бога надію.

Ілаш аж підскочив, та братові поза шию:

– Ей! світе ти мій, братчику ти мій щирий та любий! – Більше не міг і промовити з радощів.

– Та годі бо, годі! – каже брат, – ще мене задушиш.

– Та коли ж бо я не маю брата понад тебе, – каже Ілаш, – тай не зможу тобі віддячитися. Чому мені Бог не дав сестру, щоби був її за тебе віддав.

– За тото, – перебив його брат, – дам я свою одну сестру за Василя: знаєш, от може таки Марію, бо вона на його щось дуже приязно сьогодня дивилася.

– Але що даш?! – питає Ілаш весело.

– Чому ні? – каже брат.

– Дай руку!

– Озьде й рука й слово, що дам.

– Ходім же пити слово! – каже Ілаш.

– Ходім! – Та й пішли. А Василь як вам засміється! – ще й сьогодня мені страшно від його такого сміху.

– А чув? – питає мене.

– Чув.

– Так ходім і ми в хату, щоби виділи, як буде твій брат з моїм братом слово пити.

– Добре, – кажу, – ходім! – взялися та й пішли.

Минув і храм. Гості роз’їхалися, кождий у своє. Брат випровожав тітку аж против Устірік, та також вернувся, діставши від Калини вже красну та красну шовкову хустку на шию (ще й сьогодня її має), а мені знов дала премудру дзьоблинку міцкову та й запрядач делікатний. Брат їй знов віддарувався крамськими чобітьми жовтими, а я дуже мудрою політикою багровою на п’ядь. У нас бо, бачите, уже така установа, що родина, як іде в гості, то дарується. Чому тото так, то не знаю, але як люди роблять, так і ми.

Храм був у понедівнок, а на другу неділю, прийшовши з церкви та пообідавши, неня собі лягли на постіль припочивати; бо з великої оруди та гей трудні були, – а брат узяв чудотворник у руки, та читає коло стола на голос; бо неня дуже любили слухати, як він читає, часом так і задрімають солодко, от як і тепер. Сестри знов сидять собі на дворі на приспі, та, – от як тото вже дівкам заряд – регочуться та судять других дівок, що в храму були: ба ся мала згрібну сорочку, ба ся мала подерті чоботи, ба та не знала гуляти, а на тій урвали хлопці морщиння, ба друга знов випила порцію горілки відразу (ніби вони не п’ють, лиш аби ніхто не видів), ба ся знов сяк, ба та знов так, – от, що й робили би більше. До того ще посходилися від сусід дівки – ярмарок та й годі! Аж брат мусів вийти, та їх в сад нагнати, бо були б не дали нені і відпочити. Лише сестричка Марічка не була межи ними, – лежала вона собі, сердешна, в пасіці, та так і плаче тихесенько, ніхто не знає чого, а приповістися і мені навіть не хотіла, не так аби кому другому сказала.

– Що вам, сестричко? – питаюся її, увійшовши до пасіки (бо в нас, знаєте, кажеться старшим браттям та сестрам «ви»). – Ви щось від того храму як не свої стали, – чи вам лиш хто що не казав? Таже маєте нащось братів претці, Господи! – Скажіть лиш бадіці або мені, та ми його в капусту посічемо.

– Нічо, братчику, – сказала сестра, та лиш ручкою махнула, – а далі й каже: От сьогодня однако неділя, поїхав би у Довге Поле відвідати Василя, – а се доказала вам уже на силу, та й сховала головку в джергу.

Мене неня в голову не била: знав і я, куда що і по чому в світі.

– Іду, – кажу, – коби лиш бадіка хотіли пустити. А ви нічо, сестричко, не переказуєте в Довге Поле?

Сестра лиш на мене подивилася. – Боже милий, Боже! Сестричко моя люба, тепер уже на мене не подивишся ніколи синесенькими твоїми очицями. Сльози мені закрутилися, – вийшов з пасіки, не допитуючися далі.

Увійшов я в хату. Брат усе читав, як читав коло стола; неня дрімали, а я став коло неї, тай чекаю, як брат стане.

– Може тобі чого треба, Юрію? – запитав по часі.

– Чи не пустили би ви мене, бадічко, у Довгополе? кортить мене відознати за Василя.

– Про мене, – каже брат, погадавши часок. – А з чим же ж ти підеш, коли й колачі минулися, і горілки дасть Біг…?

– Горілка буде, – кажу, – коби гроші, а колачів я маю пару ще своїх.

Брат посяг у ремінь та й виймив мені сороківця.

– На! – каже, – та возьмеш по дорозі око горілки, а тепер уберися мені пишно та прийди сюда, щоби тебе обіздрів.

Я в підскоки в кліть, – от уже й убрався та ухожу.

Брат подивився по мені, та й не мав уже що й казати, бо до уборів не взяв мене кат. Як вам бувало порошниці утру та топірчик, то не дбаю, аби й до самого цісаря у старости.

– Іди ж, хлопче, та не барися мені туда, – наповідає брат, – ходом та й назад.

Я насунув брови:

– Що мене, – гадаю собі, – мають бадіка хлопцем звати, коли я вже, Богу дякувати, парубок, а вус уже таки сіється, – гм!

Брат усміхнувся, та аби мене потішити, й каже:

– А котрим ти конем їдеш, хло!?

– А котрим же їхав би? рижим!

– Дай рижому покій, – каже брат, – він недавно з дороги, – бери мого.

Не треба мені се було двічі казати, – як скочу! На мліг ока був рижий розсідланий, а вороний осідланий! Ей то ж то був бо раз і коник уже! хоть під якого отамана.

Увійшов я в хату:

– Я вже готовий, бадічко. Чи кажете йти?

– Іди, йди! – каже брат, – та поклонися там Ілашеві, щоби здоров був, – скажеш йому, що на Петра будемо бачитися, або може й борше.

– Гай, гай! – кажу я, – оставайте, бадічко, здорові.

Але лишень що я на поріг, а молодша сестра з криком, в стріть мене:

– Ілаш з Василем, бадічко!

– Де?! – крикнув брат та кинув книжку на стіл, а сам вибіг з хати.

– Адіть! бадіко, адіть онде право Кодоманки. Та й у кучмах, не видите? адіть!

Брат аж плеснув у долоні:

– Квапився, нема що й казати. Біжи, винеси мені кресаню, най іду пана молодого зустрічати.

А самий такий рад!

Сестра побігла за красанею, а я уже не сердитий, ні! Та й чи ж і нема чого сердитися? Уряди-годи придалося мені на братовім коні їхати, та й з того нема нічо, – то ж то би вже були довгопільці дивилися, а Корочукова Аксенія! – аж трохи що не заплакав. Але ніколи було, бо брат кинув, та побігли ми боржій в стріть пана молодого.

– Слихом слихати,

Видом видати, –

А пана молодого вітати! –

Щастям, здоров’ям,

Розумом добрим,

Ласкою господньою,

Дружиною надобною.

Най тобі, брате – чи хочу казати, пане молодий, – Бог дає

І з роси,

І з води,

І з усеї лободи.

А Пречиста Діва

За столом сіла,

А за нею добрі люди

Тобі доленьку судять:

Як золото ясна,

Як весна красна,

Як хліб добра.

Усему світові подобна.

Скоро се брат проказав, так і зняв кресаню, та й уклонився аж тричі.

Ілаш нічого не відповів, але як скочить з коня, як обійме бадіку, як стане цілувати! – аж мало що не перевернулися.

– Дякувать тобі, братчику! – тільки й бесіди з його.

– Та годі вже, брате, годі! – стали бадіка казати, – уповідай, як там було, як тебе стара приймала, що Калина казала, що твоя неня казали, що довгопільські дівчата говорили, почувши, що ти на стороні посватав, – що?

– Ей – та бо ти такого насипав, що я вже нічого не знаю, – каже Ілаш, – а мені й так лиш одно в голові: моя Калинка. – Ex, тото вже нажиюся та нажию, бо є з ким! Чим же я тобі віддячуся, братчику мій єдиний?! – та й знов братові поза шию.

– От і не говорив би таке, – каже брат, – та ще й против ночі, ніби тото я в тім що свідім? От любить та й пов’язала, – ходім д’ хаті!

Коли се браття говорили, стояв Василь з боку, та лиш усміхався, а сам такий марний, марний! – гірш моєї сестрички. Ніхто в світі не сказав би, що се він, тот Василь, що за ним дівки гибли: аж очі йому потали в голову.

– Як же, пане піддружбо? – жартую я до його, – я тобі вклонився, а ти мені ані слова, – що се такого має значити? Зараз мені встати з коня, та красно мене привітати! чуєш? Або хоч, щоби я сів он на карого, та поїхав пріч, аби тебе й не видіти? Видиш, онде кінь уже стоїть таки сідланий готовий, я лишень що хотів до тебе на Довге Поле їхати.

– Чого? – перетяв Василь.

– От так! чого? – аби відознати, що ти дієш; бо я боявся, що ти може розболівся. Та й так. Чого ти такий страшний став, Василю?

– Я страшний? Та хоть би й та, що кому до того? А ти не кажи мені більше таке, бо…

– Бо що? – став я питати, – може мені в лице даш?

– Щоби знав, що таки дам. Що кому до того, який я в лиці?

– Так?

– Так!

– Ну, добре, що знаю, – кажу я. – Більше ти на мене токма за се не будеш гніватися.

А сам умовк. Більше я до його не промовив сього вечора ані слова, такий мені жаль був великий. А я вже таку натуру маю з роду, що дуже багато треба, аби мене розсердити, але як мене вже хто уразить до живого, так моє серце вже не обернеться, поки світа. Але не аби я може на його ворогував: крий Господи! І сприяти йому буду і в огонь за його піду, а говорити вже не буду, хіба він сам мене на бесіду зачепив би, – та й то відповім йому на його запитання, – розговорюватися вже не буду, ані йому моє добре серце не покажу. Не красно се так, знаю дуже добре, але що ж буду вже робити, коли натура така лукава.

Повходили в хату.

Неня як учули, що Ілаш уже посватаний, тай з ким, та й як, такі уже раді, щи аж Богу моляться, та в долошки плещуть: бо вони, знаєте, Ілаша дуже навиділи з роду. Позасідали поза стіл, – одна сестра кинулася до печі, друга до циган по скрипника, – наймеття розіслав брат по парубках спрошувати, мене знов по горілку до жида, а сам такий охочий, аж гуляє, – не тому може, що Ілаш його запросив у старші дружби. Але він тому такий рад, що його Ілашко з радіщ аж не знає, що собі робити.

От і моя лиха воля минула помалу. Против коршми стрітив Лейбину Анницю; став, поговорив трошки, пожартував, ущипнув зо двічі, от – і попустило трохи з серця. У пропинації приповів старому Дувидові за того жида, що не хотів устати. А се так було.

Одному чоловікові злягла в ночі жінка; так він, сердешний, не знав з радіщ, що робити, але вхопив барилку, та побіг у коршму.

– Абрамку, а спите ви?

– Гм?

– Чи спите ви? – кажу.

– Сплю.

– Встаньте та дайте горілки.

– А багато?

– Пів відра.

– А нащо тобі аж пів відра?

– Мені жінка злягла, та мені треба.

– І моє жінки лягло, нівроке, та їй не треба горілке, а тобі треба: не встану.

– Але встаньте, коли я вас прошу.

– Я тобі казало, що я не встану: ну, іди собі. Може ти хочеш що украсти або зрабувати. Іди собі: ну, іди!

– Ей, Господи, бо з вами!

– Що, Господи? що? Ніби мене твій Господь здойме? Іди собі, кажу, до дідке, бо буду гвалт кричати. От таки зараз кричу, ну!

– Ей, бо й ви, Абрамку! От, таки дасть Бог, що ви встанете.

– Що хлоп св… рохкає, що Бог дасть, то я встану? А Бог таки дасть, та я не встану.

Аж Дувид самий засміявся, а товста Дувидиха аж за черево береться:

– Дувидлебен, гіб же ім а гіт бромфен!

Хоть я тоді ще по німецьки не розумів, то я преці знав, що до чого йде.

– Дайте, Дувидку, – кажу, – дайте, та вам колись ще якоїсь приповім.

Дувид і уточив мені з під самого чопа, аж вам цяти б’ють. А мені стало зараз ще легше на серці, як від Лейбинової Анниці. Боже милий! нема тото як молоді літа!

Дома застав уже повно легінів, а Ілаш мені зараз і поклонився, та й став просити:

– Клонюся вперед Богу святому, а відтак вам, чесний брате та й товаришу, щоби були ласкаві на сесь колач (а тут мені вже такі великі два колачі плетені міські і подає!) тай до мене на весілля у посланці.

Я приймаю колачі, та й дивлюся на брата:

– Як ви кажете, бадічко?

– І овшем, – каже брат, – «позволю: чому ні!

От лиха воля минула й до решти: та коли б то, але ще й тої утіхи тільки відкись узялось, що вже аж за багато було, а тут ні з ким навіть і своє серце поділити (бо до Василя уже сам нічичирк). От підійшов я до Ілаша, та й кажу:

– А чи бачили ви тоті пістолета, що мені бадіка оногди з-за гори винесли?

– Пістолета? – крикнув Василь, схопившися з місця. – Ану, покажи!

– Ану-ко, покажи! – повторив і Ілаш.

Я побіг у кліть, та й виношу пістолета, а тут такий рад, що на моїм таки стало: бо я знав, що Василь з роду за зброєю таки аж гине.

– Ади! – кажу до Василя.

– А набиті? – питає.

– Не набиті, – кажу, – або чому?

– Так нащо ж мені їх показуєш, – рік Василь сівши собі знов, як сидів. – Спряч їх собі!

– Зійшов з розуму, та й годі! – гадаю я собі, а сам іду до Ілаша, щоби хоть йому похвалитися.

– Адіть! – кажу, – що за мудрота! Лиш ножів ще не маю.

– Я тобі подарую свої ножі, – обізвався Василь, – мені їх однако не треба. От будеш мати по мені, чи там від мене пам’ятку.

– А ти нащо ножів збавлявсь би? – обізвався мій брат до Василя. А відтак каже до мене: – Я тобі самий справлю ножі. От і завтра можеш піти в Плоску, та сказати собі робити пару ножів та й вилки, які сам злюбиш.

– Та вже, коли кажете ножі робити, бадіко, то кажіть ретязи нові робити; бо в моїх геть нізки рвуться – так зголодалися.

– Ну, про мене! – каже брат, – але дивися, щоби мені за тото й покосив гарно сього літа.

– Бігме, бадічко, цілий згарець вам скошу, – кажу я. А самий такий утішний, гей би мене хто на сто коней посадив був…

– Ну, ну! – каже брат, – мемо видіти. А тепер іди, та розсідлай онде вороного, що аж по копита в землю вбився, а все через тебе, господарю, бо ти не міг його розсідлати, нім був за горілкою, – де би?!

– Ей! табо ви, бадічко, все лиш сварите та сварите: а мені ніхто б і пальцем крові не дорізався.

Всі в сміх. А я й кажу:

– Не журіться, бадічко, про тото, що ваш вороний трошки собі попостояв, за то він собі від сьогодня за дві неділі й на весіллі погуляє та мідку вип’є.

– Може й пива? – накинув Василь.

– Пива? – кажу я, – а хто ж бояре пивом частує?

– Не знаю, – утяв Василь, та й вийшов десь на двір, а я знов пішов коня розсідлувати.

Як там того вечера в нас далі діялося, не маю що розказувати, бо самі здорові знаєте, як на запросинах діється: п’ють, гуляють, говорять, жартують, фіглі роблять – що більше й робили б? Лиш Василь не гуляв, бо сидів собі смутний та невеселий кінці стола. А сестричка собі також не гуляла, бо лежала в пасіці та тужила. Але я собі байдуже: мені лиш мої ножі та ретязі в голові. Гай, гай! милий Боже!

В кого нема у весну роботи? Хіба, кажім, в того, що не хоче робити. Правда, що у нас у горах на весні нема вже тільки кутання, як у Поляниць, чи як то в нас кажуть, гречкосіїв, але робота все таки є, ба плоти закладати, ба пересипати, ба одно, ба друге. От так і зійшли нам тоті дві неділі до весілля, як палцем махнув.

В четвер у вечер кажуть неня до нас:

– Ну, синку, колачі вам готові, та й горілка вже в ладу. Коли ж люди вас за люди мають, то підіть, а і це токма такому любиму товаришу, послужити.

– Або ви не їдете, ненько? – питає брат.

– Поїхала би, синку, з радної душі, – кажуть мама, – але гей не бізую. Їдьте ж тепер самі та веселіться, здорові, доки ще молоді; бо старість, синку, не радість. Ох ні, ні! любчику, ні!

Я встав, ще далеко було до днини, нагодував коні, вичесав як дзеркало, що хоть голися, осідлав братові вороного, а собі рижого. Вимився, вичесався, убрався як лицар який, оперезав свої нові ретязі, засадив пістолета та ножі за ремінь, а сам аж не можу діждати, доки сестри бадіку уберуть та налагодять, щоби боржій їхати. Так тото квапно мені діялося, а про ніщо так, як про свою Аксенію, що її у весіллі певно вже побачу. Лиш один тягар маю на серці: той собачий вус, як не хоче, так і не хоче рости, ти б казав, на укірки.

– А готовий ти, Юрію? – питає брат з хати.

– Готовий, – кажу, тай вийшов з кліті, навіть і не замикаючи, так мені, бачите, пильно діялося тоді.

– А пороху узяв? – питає брат.

– Узяв, сто набоїв. Доста буде?

– Доста, – каже брат, – але флейтухи мені не забудь, господарю, щоби не так, як оногди.

– О, вже не забуду, – кажу, – мене, знай, ще й сьогодня в’язи болять, як тоді накрутили.

– Гайда, гай! Іди лиш та лагодь коні.

– Та коні вже відколи готові! Лиш сідати.

Підійшли ми д’ нені:

– Благословіте, ненько, на дорогу та й на весілля.

– Най вас Бог благословить та й веселить, – кажуть неня, перехрестивши нас, – лиш дивіться, синку, щоби там якої колотні не було; бо мені сеї ночі таких ягід уже снилось! А ягоди, кажуть, що то кров.

– Ет, сон мара, – каже брат, поцілувавши неню в руки, а я за ним. Та й вийшли з хати. Але лишень що виїхали на гостинець, аж біжить старша сестра, та й кричить за нами:

– А ждіть же, – каже, – таже ви колачі забули взяти.

Брат на мене викрикнув:

– Уже до чого твоя голова, – каже, – служить, то бігме не знаю.

Я вернувся конем, узяти бесаги з колачами, а сестра й шепче мені:

– Там найдеш, – каже, – у папері завиту шириньку. Ту шириньку даш Василеві та й скажеш, що від Марії. Але щоби Іван не знав. Міркуй же!

– Гай, гай! – кажу, та й поїхав.

Як ми пригостили до Ілаша, як він нас там красно приймив, як ми рушили в Яблоницю на старощиння, не буду уповідати, бо багато розказувати б, а мало що слухати, а я й так уже багато дечого понаплітав, без чого могло б було ретельно обійтися. Але даруйте, панове! Ви не знаєте, як того мило чоловікові згадати про давні свої гаразди, а я їх зазнав, зазнав, панове, та й браття мої любі. Що я тут пишу, то я не пишу небилиці, але кавалок мого життя, мого так красного та любого трійку, що годі його буде й до гробної дошки забути. Ні! зелена моя Буковино, сині мої гори, холодні мої ізвори! Хіба мене рука моя забула б, щоби я вас забув. Тото лиш ви мене забули серед світа, але я вас про тото не забуду.

Їдучи в Яблоницю, відкликав я Василя на бік, та й кажу йому:

– Озьде прислала тобі Марія шириньку.

Він лиш усміхнувся та й заток її собі за ремінь.

– Се щось дуже дешевий дякувать, – гадаю я собі та й від’їхав. Доста я від оногда до його серце стратив, а тепер щоби його таки й не видів. Але його може й тякло, що в мені кипіло. От приостав трохи конем, та й кличе на мене:

– Юрію! а ходи-ко сюда, я щось маю з тобою говорити.

– Кажи! – кажу.

– Не гнівайся, брате! – зачав він мені казати, – що я дарунок від твоєї сестри не можу радніше приймити, але Бог сам видить, що серце годі навчити. Хіба от тільки: поклонися від мене Марії, та й проси її, най на мене не банує та най таки й в тугу не вдається. Вона ще молода, а коли б знала, як я страждаю, то й простила б мене. Красний сесь світ, братчику, красний!

А подумавши годинку, каже:

– Ти гніваєшся, брате? Нема за що. Про мене гнівайся, не гнівайся, як собі вже там любиш, але коли хочеш, щоби я мав по чім згадувати на те давне товариство, то витешеш мені красний хрест з тої самої ялиці, що у нас…

– А тобі хіба хреста…? Схаменися!

– Або я за хрест говорю? Отож і я наговорив! Я тобі мав щось інше казати…

– Кажи! – кажу.

– Чи Калина любить діправди мого брата?

– Отож бо й ти наговорив! Старіст пов’язала, а його не любила б?

– А ти гадаєш, що нема так, що дівку силою віддають?!

– І так може бути, – кажу, – чому ні? Але ти не видів, як вони в нас на храму прилипали? Ну, то вже не інак, але мусів ти бути п’яний.

– Твоя правда, брате! Видів я дуже добре, а я тебе ще питаю. Я знаю, що вона його любить.

– Не любить, але таки в нім топитьця, – потакую я. Де я тоді розум мав, також не знаю.

– Топить, топить, – повторив мій товариш кілька раз, та й лиш на кульбаку поважився.

– Що тобі, Василю? – став я питати. – Чи тобі що не лихо?

– А чого ж би мені лихо, мені добре, дуже добре.

– Так, чогось так почорнів відразу?

– От не видиш, вечер: а тобі здається, що я почорнів.

А відтак знов каже:

– Ні за чим мені вже так не банно, як за моєю кресанею.

– Або з твоєю кресанею що? – питаю я. – Чи не потер лиш де когути? – У нас, знаєте, носять на кресанях дорогі угорські когути, та тому я його й питав.

– Ні! – каже, а сам так красно, трошки гей крізь плач говорить.

– А покажи-ко мені твою кресаню, – став він мені по часові казати, – най вижу, чи ми однакі голови маємо.

Я йому й подав.

– Однакі, – каже, потрібувавши зо два рази, та й віддав мені її назад.

– Якби я загиб, то не відказав би свою кресаню нікому, як лиш тобі.

– А ніби й я так не зробив би? – кажу. Коли б я міг був розуміти, против чого він тото таке говорив. Хто був би навіть і на гадку собі наволік?

– А чули, – став Василь на парубків покликати, що в боярах були, – чули, як ми з Юрієм помінялися?

– Як там, як? – стали гуртом питати.

– От так, – каже Василь, – що як би я борше вмер, то лишиться моя кресаня йому, а як би він, то його мені. Чули?

– Хіба, що так, – стали другі парубки сміятися.

– На старощиння їдуть, а за відумерщину говорять.

– Ближче д’ Христу, як д’ Різдву, – каже Василь, та й мало що й говорив сього вечера більше.

От їхав собі латирь мене та сумував. Хіба тільки, як я хотів під’їхати ід другим парубкам, щоби з ними балакати, так він мене й кличе:

– Їдь зо мною, бо мені скучно без тебе.

От так переїхали ми майже цілу дорогу.

Стали ми нарешті і в Яблониці. Тітка приймила нас так, дай Боже, аби усіх добрих людей так приймали! Та й було чим приймати, – стара собі була багачка на все село, а мала лиш одну доньку, та одного сина: тільки в неї і дітей.

Горілка стоїть перебоями, куди повернешся, в хаті світло на всі боки, а по дворові горять величезні смоляниці, так що аж небо почервоніло. А гостей, гостей! і в хаті і хоромах, і на дворі, і в сутках, навіть і на гостинні стояли деякі, що не мали де поміститися на обійстю: бо кожного, знаєте, кортіло подивитися, яке старощиння справить стара Слижиха своїй дочці.

За столом сидить Калина зо своїми дружечками. Молодого посадили з братом та боярами коло неї, музики грають – було щось аж шість скрипників а два цимбалисти, усе вижницькі. Дружечки співають, а я стою з Василем серед двора перед вікнами, та тримаємо коні: він тримає коня пана молодого, а я старшого дружби (ніби братового), бо в нас, знаєте, така вже установа, але коні не ржуть вам, ні! Аж страшно якось слухати; але не конче їх було й чути, бо парубки, що були в старощинні, не гримають вам з пістолет, ні! Одні з хати крізь вікна, а ми знов відси з надвір’я, аж гори відзиваютьця, таке гримаємо! А музика в хаті не тужить, ні! аж мороз іде тілом: а Василь позирає лиш крізь вікно на Калину, та ані словечка аби вам до кого заговорив, а сам то почервоніє, то побіліє, то аж почорніє.

Прийшли й пан-отець, сиві, сиві як молоко, а борода понижче пояса.

– Веселитеся, діточки? – питають, ідучи по при нас, – веселите?

– Благословіть, отче! – каже Василь, знявши кучму (бо в нас, знаєте, ходять молодий і дружби в кучмах, не в кресаках) – а сам так і сплакав.

– А чого ж бо ти, серце? – стали пан-отець голубити, а нарешті додали жартом: – З веселими веселися, ни журися! Господь наш Ісус Христос сам так робив, так і ви, діточки; веселіться, доки ще весело! Господь Бог не дурно дав і весну і молодість, і утіху, і скрипки, і пістолета нарешті: все то Бог дав людям, не хто.

– Правда, пан-отче, що Бог, – утяв Василь, а сам так і повеселів. – Він дав чоловікові для його заходу і веселість, і скрипку, і пістоля, лиш аби знав він, коли чим орудувати.

Може б пан-отець були дечого май сказали, бо вони дуже любили з парубками бесідувати та їх правди Божої учити, але ніяк було, бо повибігали всі з хати, вхопили пан-отця нашого любого на руки, та понесли за стіл, – такий се пан-отець в нас були. Тут приймилися зараз за діло, помолилися Богу, прочитали, що вже там треба було, заручили молодих, та й не цуралися з ними повечеряти; такі се в нас пан-отчик не горделиві були – не так, як тоті нові пан-отці, що лишень що зо семінарії повилазять, а тут уже й Бога не хотять знати, не так, аби вони з нами, простими мужиками жили.

Гості вечеряють, музики пригравають, дружечки приспівують, стара Слпжиха не пам’ятає з радіщ, що вже робить, ми на дворі в одно й одно так і гримаємо з пістолет, що аж шиби в вікнах на дрібні кавалочки потріскали, так і дзвонять сиплючись по камінню, а Василь каже до мене:

– Тепер же, братчику мій сердешний, будуть зараз молодих виводити на двір гуляти. Скоро вийдуть, стрільмо ж два набої нараз, нехай буде братчикові мому да на славу!

– Та чого ж бо ти плачеш, Василю, уже сього вечера другий раз?

– З радіщ, Юрійку! Ти не знаєш, як я свого брата кохаю.

– Та того тобі плакати? Але говори я, та не ладуй! а тут староста, чути, вже й просить з за стола.

Ладує Василь, ладую й я, як мали бесіду, але Василь, бачу, інак собі тоді ладував. От, слухайте, лиш. Ступає молодий через поріг, а тут їм таку вже дорогу підкладами й устелили… Грим раз і другий!!

Ілаш лиш повалився Калині у ноги, а Василь – мені: ні пари з уст, а кров так косицями і грає! геть мені мою рантухову сорочку оббризкала.

Молода зомліла. Брат імив Ілаша на руки, та лиш вдарився у стіну головою, а я знов пустив боржій коня, та до Василя. Ні рушиться: куля пішла право крізь серце.

Я витяг йому боржій хустку з-за ременя, що йому сестра передала, та й заткав боржій рану. Чи віщувала, варе, моя сестричка, як сю шириньку коциками угорськими та ліліточками дорогими вишивала, до чого вона придасться? Не знаю. Я й раз питався, але вона мовчала та – в’яла. Як та квіточка без сонічка в’яла, любка моя, душечка моя, аж доки не зов’яла.

Калину понесли більше умерлу, як живу в кліть. Дівки повтікали, куди котра, пан-отець розважали тітку, кілько могли, а парубки зробили ноші з зеленої смеречини, зложили на ній обох братів, та понесли в Довге Поле.

Брат мій ішов цілу дорогу при ношах, а самий такий блідий, аж чорний. Я знов вів за ними коні, пана молодого та братового, бо моїм та Василевим побігли два парубки наперед давати знати. Файну потіху принесуть старій – старесенькій Хороцованисі! Лиш двох їх мала, як дві оці в голові. Налагодила посаг, та тепер най лагодить на лаві.

Не рано вже було як ми стали у Довгім Полі. Ждав на нас уже увесь рід Ілашів, і мале і велике, ба таки ціле Довге Поле злягло, скоро почули що сталося. А не плачів там, ні! не голошіння, ні! Хіба камінне не плакало, а решта всі.

Нарядив я з братом обох на лаві, головами до купи.

– Отто я тебе оженив, братчику мій, соколе мій! – аж крикнув брат, а сам як заплаче, як упаде на Ілаша, як його обійме, як стане цілувати!

А він, сердешний, лежить собі, фудульний, як бувало, ані ворухнеться. І я заплакав. Або може не плакати, мавши одним одного щирого товариша, та й того скласти на лаві?! Не смійтеся, пани мої: наші прості груди жаль дужче дотикає, як ваші – панські. Ми серце ще не запечатали в калитці, ані віддали до шпаркаси: як в його є, так і говоримо. Коли се недоладу, то красно дуже вас прошу, не гнівайтеся…

На другий день приїхали комісари пороти. Господи, як кинеться стара мати!

– А неволя ж би вас утяла та укрила, солона та тяжка! Чи того я вам під ніж синів своїх годувала? Вон з хати, біси, або в вас сокирою загачу, як у псів, та й сама страчуся!

А на се як зарує, як припаде до своїх синів, як стане цілувати! Господи милий, Господи праведний! відки тото в матері тільки сліз тих береться та тільки люби, та тільки жалю?!

Німці пошваркотіли, почічіркали, та й потеклися.

– Течіться, як та вода по камінню течеться! – клине стара, – а над моїми синами не діждете збиткуватися.

Се діялося в суботу. А в неділеньку з ранку й поховали: Ілаша коло церкви, а мого Василька за цвинтаром у куті. Що вже стара напросилася та намолила пан-отця, аби й його з братом у купі ховали – не помогало.

– Най ваш син, – кажуть пан-отець, – уже на сім світі покуту приймає; може Господь його за тото на тім світі простить.

А знай, що Господь милосердний простив: бо така вже вам красна та ясна днинка була, як їх ховали! Тото лиш люди лихі, а Господь милосердний добрий: він нам усім батько, погрозиться, а відтак і обернеться, і вже добрпй.

Цілий тиждень стара Хороцованиха нас не пускала від себе.

– Най, – каже, – мені видиться, що мої сини при мені.

А сама як заголосить, як ударить сивою головою у стіну, то стіни аж заплачуть! Але третьої неділі треба нам було конче їхати домів, бо неня вже щось три опади переказували. От попрощалися, та й поїхали, обдаровані усею зброєю товаришів наших нещасливих. Брат дістав з Ілаша, а я з Василя усе, усе, що до цятки: та не до того нам було!

На саму Пречисту Божу поховали сестричку, а з нею і шириньку, тоту кроваву, що я нею Василеві груди затикав. Не хотів я їй дати, але як стала покойна просити:

– Братчику мій, любий мій! таже я тобі вже не довго буду на сім світку доїдати, – дай мені тоту шириньку, дай, дай!

От і дав. Носила вона її на серденьку, аж до гробу взяла.

– Братчику! – каже вона мені на саму Пречисту раненько, – здойми-ко мене на твої ручки, але так здойми, як ти мого Васильчика здоймав.

От і здоймив, та поклав уже мертву.

– Сестричко, сестриченько моя єдина! – сплакав я, – чи ж тобі не жаль твого братчика отак сиротою на сьому світу лишати?!

Нічого не відповіла, усміхалася. Знай, побачила вже свого Васильчика.


Примітки

«Люба-згуба» – се перша повість Федьковича. Написав її Осип р. 1862. На се вказує отся замітка, яку читаемо в «Вечерницях» з д. 12 грудня p. 1862:

Сими днями надіслав нам Федькович хорошу повість прозою п. з. «Люба-згуба» і станем з новим роком поміщувати.

І дійсно появилася вона в «Вечерницях» з р. 1863, ч. 1 – 5. В листі до Д. Танячкевича («Товариш» ст. 113) пише Федькович: «З повістев «Люба-згуба» робіть, як самі здоровенькі знаєте». Лист сей походить з р. 1863, коли «Люба-згуба» уже друкувалась.

Замітка ся дасться пояснити або тим, що поет, пишучи лист до Д. Танячкевича, не знав ще, то його повість уже друкується у «Вечерницях», або, що річ правдоподібніша – ті слова відносяться до окремого видання «Люби-згуби». Вийшло воно р. 1863. яко передрук із «Вечерниць» коштом руських семинаристів». Передрук сей замітний тим, що в ньому – очевидно за порозумінням із автором – поміщено картку із присвятою, – Пантелемону А. Кулішеві». Передрук сей обіймає 46 с. малої 8-ки. Пізніше р. 1876 передруковано повість у виданні Драгоманова «Повісті Осипа Федьковича», с. 1 – 30. Інших передруків тут не згадую. Автограф сеї повісті не переховався. Друкуємо її на основі першодруку.

Подається за виданням: Федькович Ю. Писання. – Льв.: друкарня Наукового товариства ім. Шевченка, 1902 р., т. 2, с. 3 – 34.

Попередня стаття | Перелік статей | Наступна стаття

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1999 – 2019 Група «Мисленого древа», автори статей

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на наш сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 2039

Модифіковано : 4.02.2017

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.