Логотип Мисленого древа

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

НАУКА

ОСВІТА

ЛІТЕРА
ТУРА

Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Література / Ф / Юрій Федькович / Оповідання / Побратим

Побратим

Юрій Федькович

Я був один у свого батька, а батько багатир був! бувало і по вісім наймитів тримають, бо було до чого. А мені і сокири не дадуть в руки взяти, не то що.

– Що тобі, кажуть, роботов клопотатись, коли є кому і без тебе?

– Як же мені без роботи жити, – кажу я, – коли мені нудно!

– Чому би не нудно! – стануть ненечка, бувало, гніватись, – ану тількі кріс да в ліс! що ж би то я заячика печеного попоїла!!…

А вони умисне оце кажуть, щоб мене від роботи відгулити. Ніщо тогди вже й робити: беру кріс та йду.

А в неділю, чи там у праздник, то сестри мене, бувало, аж проклинають, бо ненька від самого досвіта нічо ни діють, лиш їм дорікають:

– А сорочка Іванова яка? – а ширинька яка? – а він про вас і чорний ходить і незмитий, а він сяк, а він так, хоть вас три в хаті.

Таке сердешним сестрам бувало піється через мене. Да коби хоть було за що; а то на мені і сорочка як папір, і ширинька як мак, і голова вимита да вичесана, що вже ліпше хіба в якого принца, а неньці ще недогода. Отак-то я дома проживав. А батечко, аби лиш неділя:

– Ану, сину, ану на базар, ану нагулятись, доки молодий! – тай мені карбованців зо два в черес!

Отак то я пробував у свого батечка. Да не довго набувся, прийшла вербицирка, а гусарський майор тількі цмокнув, як мене побачив. Кучерики мої золоті да кохані, пішли ви попід ноги!…

У нашому селі ни було кращого парубка, як той Сидор Чобанюків; бувало аж сіяє, де стане; а що вже до стрілецтва вдався, то і не сказати. Бувало, не мине таке літо, щоб він тих два аби і три ведмеді не вбив, за инчу дич і не згадувати. А увійти до нього в світлицю, то нічо не видко, як лиш ті роги оленеві да зброю стрілецьку, по росішках навішану. Були там і такі роги, що в 24 росіх, коли не більше. А що вже зброя! а що вже коник на стайни, сивий як голуб! а що вже сідельце турецьке да поводи шовкові сріблом цвітковані!..

Зо Сидором жили ми собі ліпше, як два рідні брати, да як нам і не жити було, коли оба жваві, оба хороші, багацькі сини, сказано єдинчуки, а ще до того оба стрільці! Ні пообідаємо один без одного, ні повечеряємо. Чи він, бувало, до мене прибіжить, чи я до нього: говоримо, сміємось, радимось, полюємо, або посідлаємо собі коники та гайда в заліжку! А як і то ні, а ми полягаємо собі в чердаці, позакурюємо люльки, та станемо собі наші стрілецькі придабашки уповідати, або так що…

– А ти чув, – кажу, – що Савюкову Катерину завили?

Він зареготавсь, аж ‘му люлька з зубів випала.

– Еге, – каже, – ні перша, ні послідня!

– Хло, чи лиш не твоя причина?

Він регочеться.

– Не гоже так, братіку, – став я єму дорікати. – Чому не женишся?

– Ще, – каже, – по проти себе не вишукав..

– Або ж Савюкова Катерина не против тебе?

– Видиш, що ні!

– А чому ж, братчику?

– Бо тому, що ні!

– Хіба принцизни ждеш?

– Я принцизни не жду, а такої жду, щоб ся не дала парубкові на підмову. Тепер знаєш, якої?

– І не знайшов? – кажу.

– Видиш, що ні! – гримнув, тай став ся ще гірш сміяти, а далі, – да ти пусту оце бесіду звів, Іване; говорім що гарнішого. Уповім ти, як я вчора з ведмедем боровся.

– Що ти кажеш!…

Отак ми, бувало, з Сидором.

Нас відібрано одної днини двадцять, декого до єгрів, декого до Парми, а мене до гусарів. А скоро нам присягу прочитали, звелів нас один офіцер під арешт дати.

– А знайте, – каже, – щоб вам на завтра страву поприносили, бо рушите кождий до свого полку.

Я вже так прошуся:

– Пане офіцер, – кажу, – сизий мій, пустіть мене домів хоть попрощатись. Я завтра на коли скажете, на тогди ставлюся! Пустіть, пане, пустіть!

Офіцер засміявся.

– Війте, – каже до мого батька, (а вони були тогди війтом), – що оце за парубок? можна ‘го до завтра пустити?

– Це мій син, – кажуть батько, а сльози їм лиш кіть-кіть по білій бороді, – коли ласка, пане, то можете ‘го пустити, я ручу за нього.

От і пустили.

Дома сум. Ненечка лежя на постели півмертві, сестра одна і друга стоя по кутах та плачуть собі тихесенько, а старша сестра голосить у коморі да лагодить мені шмаття на завтра. Я сів кінці стола, да плачу і собі. Чи побачу я вже гори свої красні, чи почую я ще моєго батечка ласкавого голосу, мою ненечку, сестрички, дружечки?…

Отак я думаю да плачу-плачу, аж Сидор, побратим мій дорогий, на двері. Як прийшов з полювання, в кресі да в порошницях, так і прилетів до мене, сизий мій.

– А що брате Йване, злагодили тебе? – поспитав, а сам палахнув, наче та поломінь, – злагодили тебе?

– Злагодили, – кажу.

Він сів коло мене тай заплакав, страшне заплакав. Да не довго плакав, пів мінуточки, або й тількі ні; повтирався тай ухопив мене за шию:

– Братіку, – каже, – нічо на мене не здаєш? мене забуваєш?

– Братчику, – кажу, – побратиме: батечко мій старий, – з сестрин моїх буде хто небудь збиткуватись!…

– Богдай я такого слова від тебе був не почув! – сказав він гірко.

– Не гнівайся, братчику; я знаю, що ти мої сестри не лишиш в поругу. А мого вороного возьми, братчику таки до себе. Ніхто го так не пожалує, як мій рідний товариш.

– Твому вороному не буде в мене кривди, – каже Сидор.

– Ще тя прошу, братчику: догледь мої зброї! Батько слабі, а наймити – звичайно.

– Лиш ти тим не журися, брате! Нащо мені те й казати, коли я сам знаю.

Другої днини попрощався, пішов.

Служу в війську рік, служу другий, добре мені. Нарешті зробили й капралом, а я в одно Бога прошу, коби то лиш домів! Аж тут приходить мені лист з дому:

– Приходи, сину, домів, – пишуть батько, – як найборше, у нас велика тривога. – Ось тобі 200 левів на дорогу…

Я зараз побіг до нашого пана ритмайстра.

– Пане, кажу, татку, змилуйтеся! – тай показую єму лист. А він так:

– Не журіться, – каже, капрал Дзвінка, – я зараз сам піду до пана майора за вас прохати.

Ще того самого вечера сів на пошту та й поїхав!

До села прийшов я, вже вечеріло. Вхожу в хату – нема нікого, лиш хтось дише на печі. Прихожу ближче – се мій батечко старенький.

– Чи то ви там, дядечку? – здорові, дужі? –

– О, спасибі ти, синку, що прийшов. Сідай, душко!

– А неня де? – питаю.

– Аби ти здоров, душко, а ненечка твоя вже – покойна…Засвіти, любчику: свічка оттам десь за образом.

Засвітив – дивлюсь батечка мого вже й не пізнав, такі ти вони стали.

– Чого ви самі в хаті, батечку? де сестри?

– Зараз поприходя, синку; Марія пішла в млин, а Аксеня коло худоби порається.

– А Мітрана?

Батечко тількі заридали.

– Мітрани, синку, вже немає. Подякуй свому товаришеві… Гарного собі побратима вибрав, о гарного!…

Я затетерів.

– Що тут сталося, кажіть, бійтеся Бога!

– Сторія коротка, сину: звів бідну дівчину, насміявсь – пішла до Черемошу глибокого, та вже не вернулась. До тижня і стару поховали.

Ще батейко і не розповістили гаразд, а я вже був у Сидора. Гострий ніж, пара пістолят за чересом. Вбігаю, а він стоїть коло стола та кріс набиває.

– Здоров, брате!!! Де моя сестра, де моя неня?!!

Він став як укопаний, ні пари з уст.

– Боронися, товаришу, бо гинеш!! – крикнув я тогди, а сам пустився на нього з ножем. Да він швидший був: імив мене обома руками за мою руку, що тількі сили мав.

– Стій, – каже, – побратиме: ще слово-дві позволь мені сказати!

– Говори, – кажу, – да не барися, я не маю коли!

– Добре, – каже, – я зараз готовий. Ти жовнір, наробиш головництво – марне загинеш, а за кого? – за одного фальшивого товариша, що з твої руки і кульки тої ни варта. Ні, брате Іване. Я лиш раз тебе зрадив, а другий раз того не буде!

Що оком кліпнути – вирвав мені пістоля з-за череса, кулька забриніла, – а він тількі повалився мені в ноги. Добрий стрілець був: в саме серце трафив. Якби в війську, то би капітан за такий цент і лева срібного не пожалували.

Гуцульськая славо,

Яка ж ти кривава!…

– А відтак? – поспитаєте, панове молодці.

– Ну, та відтак: сидів у штокгавзі, вийшов на волю, вислуживсь, вийшов до дому, оженивсь сеї осені, тай тількі. А що вже красну паночку собі маю, то і не сказати: хіба Пречиста одна краща!

Батечко при мені. Господи, що їх моя Марічка жалує! Щоб ся ні ворухнули на печі, так вона зараз і стрепенеться:

– А це ви куда, батечку? – не виходьте з хати, а то на дворі холодний вітер віє, щоб вас не підвіяв, або що!

А де ні обернеться, вже їм і їсточки на піч.

– Ану-ко кушайте оцього, що я вам зварила, це добреньке, ану-ко! – та бо ви нічо таки і не вживали! – ви у нас ще з голоду загинете!

Така моя Марічка, моя щебетушечка співоча! а як то там Бог дасть ще й дитинку, що тогди аж буде? Боже мій милий!…

Сестри мої вже давно віддані, ще я був у війську. Марія пішла за Тимофія Ковалюка, а Аксенія за Никифора Дарашанюка. Парубки усе годні, усе господарські. А що вже мене поважають, то і не сказати! Котрий відки, а все до мене:

– А я вам, пане Іване, на зиму 100 ковбків маю своїми волами привезти!

А другий знов собі:

– А я вам з своїми наймитами маю 10 фалеч трави уробити!

Таке то. Навіть і женитися не хотіли, доки я сам з війська не написав, що можна.

Лиш моя Мітраночка не діждала вінка! Як упилася в Черемши, так ще і донині ни проспалась, сиза моя!.. Висипаєсь собі за цвинтарем (бо на цвинтари не дав піп), а коло неї близько близесенько Чобанюків Сидор, мій побратимко коханий!

Гуцульськая славо,

Яка ж ти кривава!


Примітки

Друкуємо з автографу (власність тов. «Руська Бесіда» в Чернівцях). Се шість листків сірого, пожовклого паперу, 4-ок звичайного канцелярийного аркуша. До заголовка додав автор примітку, що мала бути надрукована від редакції «Ниви»:

Перериваємо повість «Колись було», щоб скоріше дати місце цьому оповіданю нашого Федьковича. Р.

Сесю примітку і помістила редакция львівської «Ниви», де перший раз було надруковане се оповідання (Р. 1865, Ч. 5, с. 65 – 69).

На шостім листку після слів «Гуцульськая славо, Яка ж ти кривава!»… помістив Федькович свій підпис. Се показує, що по першому плану тут був кінець оповідання. Уступ: «А відтак? поспитаєте панове молодці» і т. д., що становить немов епілог описуваної події – докомпонований автором очевидно пізніше, коли прочитавши первісну концепцію – догадувався, що оповідання не доведене до кінця, не зовсім заспокоює цікавість читачів. Епілог сей, що по моїй [О. Колесси] думці псує артистичне враження першої концепцій – помістила редакція «Ниви» – так як у автографі, уже після підпису Федьковича. У виданні М. Драгоманова «Повісті Осипа Федьковича» с. 52 – 56 епілогу сего не поміщено.

Подається за виданням: Федькович Ю. Писання. – Льв.: друкарня Наукового товариства ім. Шевченка, 1902 р., т. 2, с. 97 – 104.

Попередня стаття | Перелік статей | Наступна стаття

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1999 – 2019 Група «Мисленого древа», автори статей

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на наш сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 1069

Модифіковано : 4.02.2017

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.