Логотип Мисленого древа

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

НАУКА

ОСВІТА

ЛІТЕРА
ТУРА

Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Література / Ф / Юрій Федькович / Оповідання / Стрілець

Стрілець

Юрій Федькович

1

Мій старший брат, знаєте, та кохався у стрілецтві. Господи, що кохався! Як, бувало, така днинка випаде, то не може собі погуляти тими темними лисами, то його аж нема. А хороший собі був парубок – о, хороший! Усе в чорній одежі ходив, в дорогій, – а чупер носив собі коротенький, чисто.

Полює мій братчик, що полює, але від якогось часу став він дуже баритися по лісах. А дядик раз питають:

– А де ти отсе так забарився, Онуфрію?

– Да я, – каже, – гнався за оленем аж під самий Буковець!

Дядик лиш покрутили головою:

– Да чи ти собі, хлопче, куничку де не переймив?

Мого брата мов би хто окропом попарив, так зачервонівся, та й утік з хати, а дядик у сміх:

– Еге! – кажуть, – туда стежка в горох!

Полягали.

2

Господи, що я був хлопцем пустий! Де, бувало, які фиглі вистроються по селу, то без мене не обійшлося.

– Ого! – кажуть люди, – отсе вже того шибеника робота!

Але про те мене всі любили, а дядик найдужче.

Другої днини досвіта брат знов кріс на плечі та в ліс, а дядк мене кличуть:

– Грицьку! – кажуть, – ану сюда, Грицьку!

Я прибігаю:

– А що там, дядичку?

– А йди ж мені, – кажуть, – за Онуфрієм назирці та дивися, куда кін піде, та що він робитиме. Але сохранно-ді!

Мене мовби маслом хто помастив.

– Гайда, гай! – кажу, та стрибнув у ліс, мов та яведа. Дивлюся, а братьо так стриже плаєм, так стриже! аж хвоя сиплеться; так тото йому, бачите, квапно. А я все за ним, все за ним, сунуся як лис.

Не далічко якогось хутора зупинивсь, – зазирає попід ліс так уже приязно!

– Не видно, – каже, – забарилась.

– Еге, – гадаю я собі, та мов той кіт вихопився на одну високу ялицю; сижу собі як дітько, нічичирк.

А брат з-за череса угорське своє пистолятко: гримнув раз, гримнув і другий раз, аж гори загуркотіли, та й сів собі на колоді, а я аж щипаюся з цікавості, що то буде.

Аж тут: чах! чах! – крадеться попід ліс молодичка, мов ласичка. Прибігає; він її вхопив на коліна, притис до себе, цілуються так, страх!

– Отто, – каже, віддихавшись, – отто ж я забарилась! Доки свого недужого чоловіка покутала, доки що…

Він зітхнув тяженько.

– О! – каже, – будемо мати гріх за отсе! – А відтак як крикне: – Олено, Олено! нещастячко моє; лишім ми кохатися!!

– Да чи так? – каже вона та й стала глумиться, – хто дав принуку, чи я, чи ти – га?

Він залома в ручки свої білі, а вона:

– Го-го! паничу, я не таких ще виділа, як ти. По смерті каяння нема. Мій чоловік сьогодня-завтра…

– Да не згадуй мені хоть твого чоловіка! – крикнув брат не своїми голосами, та й поваливсь на колоду. – Бог би тебе, – каже, – побив!

А вона буцімто не чує. Зараз сіла коло його, поклала голову собі на коліна, стала пестити, цілувати, лоскотати. Мов та пташечка коло його в’ється. Братіка мого мов би чарами хто обійшов! прилип до неї, як той метелик до меду.

– Ади, що я тобі принесла, – каже вона та й посягла в пазуху. Я хотів ліпше видіти, нагнувся з ялиці, а віршечок хрусь! а я гегеп! з ним до землі. Ох, обдряпався ж я на ломаччя, обдряпав! А брат до мене:

– А тебе, – каже, – котрий анцихрист сюда приніс та те в смерічку висадив га? Не міг деінде зависнути, та тут тебе чортова неня вип’ялила?

Я так вже й стогну!

– Ох! – кажу, – ой-ой! – гину, свічки, гину!

А тут так бих сміявся, що аж пукаю, та не смію. Уб’є, гадаю собі.

– Но-но! – каже, – я тебе зараз вигою! Лиш коби мені дядик за мак-зерно довідались, то тут було, то на колу тебе повішу, хло! як ворону! Рушай домів!

Ніколи було не йти. Пішов.

– А що? – питають дядик.

– Та нема нічого, – кажу. В перше я отсе перед дядечком збрехав. Та добре, що хоть не забожився.

3

Щось у три, чи в чотири дні потім чуємо ми: по-душі. Ненечка зараз і стрепенулись:

– А кому ж отсе? – кажуть.

– Та то старому Бердареві, – уповідають.

А мій братьо не ждав і тижня, але каже старині:

– Я хочу женитися!

– Та – же ти ще молоденький! – кажуть дядик, – ніяко тобі ще в’язатись: от погуляй собі ще років зо два, шоби тобі жалю не було по твоїй молодості.

– Я вже до волі нагулявся, дядичку! пора мені газдою статися.

Дядик подумали трохи.

– Про мене! – кажуть. – А де ж ти міркуєш брати?

– Бердареву молодицю.

Неня в плачі:

– Сину мій, золото моє, соколе мій! не бери удовиці! У вдовиці чари на полині. Не бери, голубе мій!

– Коли не даєте мені брати Бердареву, то йду в світ від вас: я без неї не можу жити.

А ненька йому в ноги:

– Бери, – кажуть, – де хоч: бери, що хоч, лиш не йди від мене, не йди, соколе; я умру.

У п’ять неділь відогралось і весілля. Господи, що гуляли! Лиш неня ходили, мов убиті: не по їх була ся пара, та що ж уже мали своїй голові робити! А тітка все ходить та в одно:

– Починено! починила йому сука (не до вас кажучи) – о, починила. Онуфрійку мій, синку!

Дуже вони, знаєте, брата любили, а такі собі були, що як намотають собі що на вус, то все дарма. Аби їх убив, то вони все своєї будуть. А люди все до них:

– Та бо мовчіть уже, тіточко! хоч тепер мовчіть, – не чиніть слави, голубко! – Так вони.

– А чому ж бих мала мовчати – га? Я не буду мовчати! Таки щоб знали, що починила, починила, починила – і починила! А хто ж видів, щоби такий цвіт молоденький, та дивився на таку бабу? Перед панами, перед попами, перед світами казатиму, не то що! У дев’ятьох церквах присягну, ой присягну!

4

По весіллю брат відокремився від нас, пішов до жінки собі. Дуже рідко у нас бував, а невістка таки ані раз: вона неню ненавиділа та ще й хвалилась, що битиме.

Але наш війт, та женив сина. А дуже він з нами добре тривав, з усіма. От і просить на весілля.

Доста мені не до того було, а прецінь пішли.

– Що ж? – кажуть, – коли так щире просять, чому би не піти! З людьми треба якось жити. Сьогодня-завтра загину, та як людей не буде, хто допровадить до гробу?

Пішли.

На весіллю тім був і Онуфрій з жінкою собі. Він щось не веселий, не так, як бувало, коли гуля собі, як той орел сизий попід сонечко. А мати стали його питати:

– А чом ти, Онуфрійку, – кажуть, – до нас не приходиш? Забуваєш свою неньку стареньку.

Хотів сердешний щось відповісти, але невістка його пхнула в бік, а ненечку в лице: трас! трас!

– А чи ти, – каже, – маєш мені чоловіка кликати – га? Хто йому паня? – чи ти, чи я?

Ненька не рекли ні пів словечка, лиш заплакали гіренько та утирають собі кров, що так пішла з них чурком, але ж мого братіка неначе б хто обміняв. Господи! як ухватить свій келеф позолочений, як стане жінку бити!

– А чи ти, – каже, – сяка-така, будеш мені неньку зневажати?

Певно, що був би на смерть порубав, якби були не люди.

– Утікай! – кажуть їй, – коли хочеш на світі жити: ми його натуру вже знаємо.

А вона стала на дверях як була: розхристана, кривава: хрусталь та монества золоті на ній пірвані, та й махає на брата.

– Жди ж, – каже, – вражий сину! попам’ятаю я тобі отеє, не бійся! – та й пропала.

А Онуфрій рветься від людей, неначе той цигрис в заперті:

– Пустіть мене, – каже, – люди! нехай її порубаю, нехай її розсічу, як гадину!!!

А тітка снуються поміж жінками, та ув одно:

– Відьма! знахарка! мальфівниця! троюда! А я ж не казала! А я ж вам не казала, ластівочки мої пишні!

5

І те весілля минулось, як не було, лиш неня плачуть ув одно. Аж тут приходить мій братік, блідий блідий, мов то не він. Увійшов, поклонивсь та й сів собі на лаві.

Ненечка аж ізляклися.

– А отсе ж що тобі, синочку мій золотий, дитино моя люба?

– Не здужаю, – каже, – о, не здужаю! – та й склонив головку на ручки собі, хитається, мов той явір підтятий.

– Бідо ж моя! – рекли мати та й кинулись до постелі, стелити. – Ох знала я, знала; що то таке буде! Іди та ляж, сину мій нещасливий.

Він зітхнув лиш тяженько.

– Грицю, – каже, – ходи, роззуй мене!

Обліг мій братчик, лежить. Такий став, як тінь, ніхто би зроду не казав, то це він. А старі ходять мов убиті.

– Тепер я вже не зрозумів, що своїй бідній голові діяти, – кажуть дядик, ударившись по полах руками, – що хто казав не казав – усе робив, не помагає.

– І не тратьтесь дурно, і не трудітесь, дядечку мій любенький, – рече Онуфрій, – мені вже не поможеться. От шліть лучче за попом, аби без порядку не піти – бідна головко!

Дядик в плач, мати в голос.

– А чим же ми тобі так докорили, синку мій, що ти нас хочеш осиротити? Онуфрійку, дитино наша кохана!

А тітка на двері:

– Тепер же я, – каже, – знаю! От тепер же я знаю!! Напоїла, – каже, – ящуром напоїла! Циганка Хима.

– За попом! – крикнув брат на силу, ідіть за попом!

Побіг я до пан-отця. Сидять собі у кріслі, а перед ними така книга, як половина цего стола: читають.

Я поцілував їх у коліно та й став їм казати, чого я прийшов, а вони аж стрепенулись.

– Онуфрій, – кажуть, – Онуфрій умирає? А отсе що йому?

– Хто би знав, – кажу. – От упав та й лежить. Уже й клик викликали, і пострів висукували і кілки відбивали, та дарма. Тітка кажуть, що його напоєно.

6

Були й пан-отчик. Спорядкували хорого, попосиділи, поговорили та й пішли. А він нібито повеселішав трошечки та й кличе мене:

– Іди, – каже, – Грицьку, та склич мені побратимів, най попрощаюся, лиш хутко, братіку!

Збіглись усі, обступили.

– Онуфрійку братчику, товаришу наш милий та славний, що з тобою?

– Умираю, – каже, – прощайте, товариші мої!

Вони так і заплакали покотом!

– Най тебе, – кажуть, – Мати Божа прощає, товаришу наш годний та славний!

Та й стали з ним цілуватися; а дядик та неня у слізоньках потакають. Аж тут старший парубок, що брата за голов держав, як не крикне, – Свічки! свічки давайте!

Ледве що свічку спостигли зажжечи, а братіка мого вже не було на світі. Лиш товариші стоять около його та слізоньки втерають.

7

Поховали мого братіка любого, зробили обід, але її не було. П’є та гуля собі у Хаїма та з парубками водиться.

– А що! – вівкає на ввесь світ, – він гадав, що над мною старшуватиме? Нехай же тепер старшує. А й стару відьму (отсе б мою неню) маю ще навчити, лиш най мене не перепросить!

Але ненька її не перепрошували.

Зараз по похоронові як облягли, так і не здоймались спочили. А як умірали, то мені наказували:

– Не бери, – кажуть, – удови, бо я б тебе з того світа прокляла.

– А я б йому головнею очі випекла! – кажуть тітка.

Да трапила й коса на камень. Гуляла наша невісточка, що гуляла, аж висватав її один урльопник, що в кирасирах служив: висватав та й узяв. О тогді ніколи було гуляти та бришкати: прив’яже, бувало, її за кіски до лави, покладе перед неї око води та хліб з попелу, замкне хату на ключ, а сам піде собі в корчму, або справиться по храмах та по свестиях.

Казав Бог дати,

Лиш треба ждати.

8

Сижу я собі раз у дровітні та роблю нові чепіги до плуга, а вона йде, стара-стара та бідна! Дивиться в наш двір та й заплакала.

– О, – каже, – Онуфрійку мій, господарю мій! коби ти мені жив, я б твої слідочки продувала.

А на його могилі четверті вже чічки процвітають: і білі, і голубі, всілякі.


Примітки

Друковано в «Меті», 1863 р., с. 117 – 128. У Драгоманова с. 38 – 44. Друкуємо з першодруку.

Подається за виданням: Федькович Ю. Писання. – Льв.: друкарня Наукового товариства ім. Шевченка, 1902 р., т. 2, с. 76 – 83.

Попередня стаття | Перелік статей | Наступна стаття

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1999 – 2019 Група «Мисленого древа», автори статей

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на наш сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 1788

Модифіковано : 4.02.2017

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.