Початкова сторінка

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

?

«Мир хижинам, война дворцам!»

Юрій Клен

«Мир хижинам, война дворцам!»

по всій країні котиться це гасло.

Війна палацам, мир хатам!

Воли ж ревуть, бо ще порожні ясла.

Та раду з тим собі дають:

грабують, палять і громлять садиби

і, збурюючи каламуть,

під гамір золоту в ній ловлять рибу.

Морозяним і ясним днем,

зустрівши пана в теплім хутрі, двоє

в полон беруть його живцем,

провадять на пустар, що за горою;

вони не лізуть до кишень,

бо все здіймають: шапку і чобоття,

і він, обідраний, як пень,

додому босий тюпає в болоті.

Ночами стій в черзі по хліб.

У місті не тече вода по трубах,

не мився ти вже десять діб,

і не тріщать дрова в холодних грубах.

Будь сам собі кравець і швець.

Нема електрики – здобудеш лою;

маленький світить каганець

у неопаленім твоїм покої.

Попробуй вірша настрочить

чорнилом, що в чорнильниці замерзло,

і гнів у нього перелить.

На шмаття душу біс тобі розтерзав.

Щодня міняєш на харчі

десь на Євбазі рушники й обруси.

Коли ж подзвонять уночі,

то сподівайся – щонайменше – трусу.

Плати мільйоном за ростбіф.

Багаті всі на паперові гроші.

По вулицях гуляє тиф,

з усіх кишень витрушуючи воші.

* * *

На площі пам’ятник стояв

царя, що скасував кріпацьке право.

Натомість Ленін наказав

солдата диктового там поставить.

Готовий скочити в туман,

над натовпом, що вештавсь по панелі,

він бовванів, як істукан,

в задрипаній будьоннівській шинелі

з рушницею наперевіс.

Його дощі нещадно полоскали,

і від негод він весь розкис,

порепались і геть повідставали

на ньому дошки. З десять місяців

він одоробалом царя Гороха,

дірявобокий, височів

страшним, потворним символом епохи.

А зі Столипіна сяк-так

зробили швидко Марксове погруддя.

«Лише столипінський піджак

є затісний йому», – казали люди.

Осідок свій – ану, простеж! –

щомісяця міняли установи.

Шукай, шукай – і не знайдеш,

бо скрізь панує хаос безголовий.

Розмитий вздовж і впоперек,

немов облитий цебрами помиїв,

забутий Богом Баальбек –

такий був у двадцятім році Київ.

* * *

В ті дні жорстокої, лихої прози

я проміняв нудний столичний град

на затишок щасливої Люкрози

і холод кам’яниць на тепло хат.

За прадідівським лагідним звичаєм

за стравами заставленим столом

нас частували там гарячим чаєм

і добрим доморобленим вином.

Як за щасливих днів, за днів дитячих,

світився у великих лампах гас,

і тішив душі гавкіт нам собачий,

коли ми повертали в пізній час.

З надіями незгаслими у серці

плекав там Зеров музу молоду

і, як його «нестриманий Проперцій»,

мені читав він вірші на ходу

і рідну згадував «Александрію»,

де фарос, д’горі знесений маяк,

до неї поривав його, як мрія,

яку не міг він зрадити ніяк.

А Филипович у куток наш мирний

як заїздив під час різдвяних днів,

привозив «золото, ливан і смирну»

своїх дзвінких, довершених рядків.

О дні безжурності, змагань, «емоцій»!

Як світить крізь років минулих жах

час великодній в двадцять першім році,

коли цвіли вже вишні по садках.

Як глузували ми з «синедріону»,

коли гуляли Чистим четвергом,

пригадуючи стиха «врем’я оно»,

коли йшли тайні учні за Христом.

Страсна субота… Натовп у притворі…

і глас, що в церкві молиться за всіх,

за тих, що плавають далеко в морі

і що зблукали між доріг чужих.

О, дівчини тонкий і ніжний профіль,

осяяний волоссям золотим,

якій тоді присвячував я строфи,

яку шукав у натовпі густім,

щоб першим о дванадцятій вітати

її весняним іменем Христа

за звичаєм, що треба шанувати,

цілуючи в розтулені вуста.

Минає май. У зелені Люкроза,

ще не сплюндрований, щасливий край,

хоча зависла вже над ним загроза,

карає нарід налетами зграй.

Наскочили, неначе ті пірати,

хапають люд чекісти і везуть

на Яготин, а звідти на Пирятин.

Там тиждень у в’язниці. Дальша путь

веде через Гребінку на Полтаву,

а там чека і смертницький підвал.

Але добу ту я вже раз уславив,

в «Роках проклятих» виливши свій шал…

Усе минулося, і знову воля,

і часто Київ кличе, як сурма.

Уже не та в Люкрозі доля,

бо затишку старого там нема.

Вітаю знову бані почорнілі,

з них позмивали золото дощі.

Свій град таки люблю, як Рим Вергілій.

Кого ж я кутаю в моїм плащі?

Хто є та дівчина в суконці простій,

що на горби веде, мов благодать

мені даруючи вечірній простір,

де дальні вікна золотом горять;

яка веде в садок свій срібний,

де білолисті верби шелестять.

Там поринаючи у сни незглибні,

додому я не хочу вже вертать.

Під голову поклавши Яків камінь,

я сплю під зорями, де ніч – без меж.

Хай образи, які перед віками

він споглядав, зійдуть до мене теж.

Он золоті мені вже сняться сходи,

що янголів вели у височінь,

і хтось мене на ті ступені зводить,

де чути голос Божеських велінь;

і хтось мене на шпиль високий кличе,

геть від землі до зоряних світил,

де ти, в етері тім омитий тричі,

відчуєш струм потужний горніх сил.

Хай потече він жилами країни,

просякне білим жаром кожну плоть,

щоби, покликана на подвиг чину,

змогла вона почвари побороть.


Примітки

Євбаз – від «Єврейський базар» (нині на його місці розпланована в Києві).

На площі пам’ятник стояв стояв на сучасній Європейській площі, перед входом до Купецького саду.

зі Столипіна стояв перед міською думою (нині Майдан Незалежності).

на затишок щасливої Люкрози – жартівливий переклад назви «» на латинську мову (lucrum – бариш).

Проперцій – латинський поет, якого перекладав Зеров. Вираз «нестриманий Проперцій» зустрічається в його віршах.

Зеров Микола (1890 – 1937) – .

Филипович Павло (1891 – 1937) – .

«золото, ливан і смирну» – один з віршів Филиповича починається рядками:

Не злато, ливан і смирну

приносять троє царів –

весняну радість безмірну

віщує соняшний спів.

Яків камінь – за біблійним переказом Яків, лігши в дорозі спати, поклав собі під голову камінь, і йому приснилися сходи, що до неба вели й якими йшли янголи.

Подається за виданням: Клен Ю. Твори. – Торонто: Фундація імені Юрія Клена, 1957 р., т. 2, с. 69 – 73.