«Життя біжить, мінливе і химерне…»

Юрій Клен

Життя біжить, мінливе і химерне,

кипить, шумуючи, мов катаракт.

Ось брижа пронеслась – і не поверне.

Час – між двома безчассями антракт.

Коротку мить охоплює свідомість,

мить атома, і воєн, і потуг,

і ти в ній є бозна який єгомосць,

бо все обтеше техніки терпуг.

Вигадуєш ти Вавилонські вежі,

роздмухуєш бажань пекельний жар,

та утікає крізь твої мережі

шумка вода розпливчастих примар.

Життя – як дим: його рука не вловить.

Та знай: з усіх «сьогодні» і «тепер»

лиш сила таємничої любови

тебе несе до вічних стратосфер.

І тільки в пахощах бузку й вербени,

в роках дитячих – скрізь, де ступить крок –

живуть, неначе з мармуру різьблені,

безсмертні постаті твоїх казок.

Лише у казці, вічна й незнищенна,

та правда квітне, вабить і горить,

яку життя безбарвне і буденне

не спромоглося досі відтворить.

Десь є далекий край Тьмуторокані

і чарівник, бородько Чорномор;

як гляне він – то тихнуть гурагани.

А десь упав блакитний метеор.

Піди, шукай… Або шукай те місто,

що затонуло в озері страшнім.

А може десь натрапиш і невісту,

чи гору ту, в якій гуркоче грім.

В годиннику, в якім живе зозуля,

є покій затишний, і Грізельдіс

тебе туди веде, що обгорнула

голівоньку свою вінками кіс.

Встань уночі… Натисни тихо клямку.

По річці місяць постелив мости,

і стежка йде крізь темний бір до замку.

Та як ту стежку поночі знайти?..

Я знов малий хлопчак… Сиджу в майстерні,

і добрий приятель мій, швець-казкар,

оповідає ті казки химерні,

що досі не померх ще їхній чар.

Бо й досі ще мене хвилює милий

і незабутній запах воску й шкір.

Мигтять кліщі, і молоток, і шило,

і дратва вже звучить, як струни лір.

Так шив він чоботи (стелив тенета!)

та і мене тоді мабуть пошив

своїм байкарським хистом у поети

і з музою навіки подружив.

Не відриваючися від роботи,

рябий, чорноволосий Никанор

сплітав в мереживо казкарське злото,

на світло скарб виносив із комор:

«Був дід, мав на городі хату.

Він мав трьох молодих синів

і яблуню мав розсохату

серед малинових кущів.

Та стали яблука щезати.

Хтось їх на досвітку краде.

І ось три ночі вартувати

по черзі кожний син іде.

Проспали перший брат і другий

всю ніч у теплім курені,

і, випливши з-за виднокругу,

застало сонце їх у сні.

Не бачили вони, не чули,

що діялось вночі, коли

солодка втома обгорнула

і зорі маком зацвіли.

І третій брат (його за дурня

вважали батько і брати,

бо був дитячий і безжурний)

іде ніч третю стерегти.

На яблуню, на яснокору,

заліз, засів поміж розсох.

Почав з нудьги лічити зорі.

А Шлях Молочний стеле Бог.

Стемніла ніч і похолола.

Та враз у заграві ясній

все засвітилося навколо.

Метнувсь Іван… Схопивсь мерщій…

Та причаївся у галуззі

і бачить: птаха чарівна

летить. Від неї аж на лузі

б’є приском хвиля світляна.

Неначе виблиски зірниці

крил помахи. Сідає й он

клює вже яблука жар-птиця.

А може це чудесний сон?

Простяг Іван по неї руку

і дивну птаху – хап за хвіст.

Вона ж – немов стріла із лука,

і чути тільки лету свист.

Але ж він висмикнув у птахи

перо. Воно, мов жар заграв,

в руці горить. Вгорнув у лахи

Іван його і заховав.

А як прийшов додому, каже:

«Не бачив злодія, не чув.

То певне ходить сила вража».

Брати ж у сміх: «Таж він заснув!»

Але вночі бере з печірки

(бо спав Іван десь на печі),

вимотує перо з ганчірки –

і присли променів мечі.

Перо освітить ту дорогу

йому, що йде крізь темний ліс,

щоб від батьківського порогу

на подвиг душу він поніс.

Здобуде він собі жар-птицю

між неприступних скель гірських,

а з нею разом цар-дівицю,

що в шатах ходить золотих.

Його нога розтопче гада,

бо ж те перо – то талісман,

який дарує щастя, владу.

І зробиться царем чабан».

Шевчиха чує казку теж і мовить,

по кухні розливаючи відро:

«Ох, ох, якби це нашому Юркові

знайти колись жар-птицине перо!»

Не марив я про царство, а як діти

забавки прагнув, думку мав одну,

щоб тим пером у темряві світити.

А як піймав би птицю вогняну,

то хай над цим ланом подільським лине

і сяє загравою по ночах

на всю широку, буйну Україну!..

Та де, де кубла тих чарівних птах?..

А то, бува ще, швець розкаже казку

про те мале, погане каченя,

якого всі терпіли тільки з ласки.

Його соромилася вся рідня.

Було воно незграбне, довгов’язе.

Ладом воно не вміло і ходить

і бігало лише до перелазу.

Було йому з качками важко жить.

За виродка його в родині мали,

якого навіть не пускали в світ

і в добрім товаристві зневажали,

бо плямував він весь качкарський рід.

Хитався важко тулуб вайлуватий

на надто довгих милицях-ногах.

Не раз скубла те каченятко мати,

і все воно ховалось в будяках.

Коли ж йому зміцніли білі крила,

воно побачило раз на ставку

гурт лебедів, що воду борознили,

пишаючись в низькому лозняку.

Звивались шиї зміями виткими.

Вони велично линули вперед,

так просто навпростець, і перед ними

ген розступавсь високий очерет.

І враз, відчувши в собі дивну силу,

птах, пасербець качок, метнувсь, поплив.

Міцні напнулись груди, мов вітрила,

які несуть його до тих птахів.

Там, наче квіти велетенських лілій,

гойдалися і плавали вони.

Всім сріблом сніжним пер своїх лисніли.

І в дзеркалі прозорім глибини,

напоєному променями рясно,

в якім вони, обдарувавши став

щедротами, відбилися, прекрасні,

він враз себе побачив – і пізнав.

О Україно, Лебедю мій ясний!

Примітки

Подається за виданням: Клен Ю. Твори. – Торонто: Фундація імені Юрія Клена, 1957 р., т. 2, с. 17 – 21.