Логотип Мисленого древа

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

НАУКА

ОСВІТА

ЛІТЕРА
ТУРА

Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Література / К / Олександр Кониський / Проза / Юрій Горовенко / Частина 2. Засланець / 3. Глупівське суспільство

Юрій Горовенко

Частина 2. Засланець

3. Глупівське суспільство

Олександр Кониський

За увесь той час, що Горовенко прожив у Ломакові, багато дечого перемінилося у Глупові; виросли нові будівлі, замостились головні улиці каменем; явилось земство, нові суди, нова дума, котра завела ліхтарі; на базарі стали замітати сміття позасипали калюжі; одно тілько лишилось без жадної переміни – пащекування, карти – як було 50 літ назад, такі вони і досі. І нічого нема дивного, що гутірка про приїзд у Глупів Горовенчишиного сина широкою хвилею ходила по місту.

Задля глупівців Горовенко став чимсь таким, що мусили розмовляти трохи чи не в кожному глупівському домі. Цікавість глупівців була і так дуже велика, а тут дратувало ще і те, що рідко хто з глупівців знав Горовенка в очі… один присягав, що Горовенко білявий, кучерявий, а другий «своїми очима бачив», що він чорнявий, довговолосий, а всі в один голос жалковали, «що у такої славної матері та вийшов отакий син! І в кого він вдався?»

– Сам в себе… ні в кого, – говорила вчительша Христя Пащенчиха, – се все з великого розуму; якби був послухав свою матір та з корпусу пішов у гвардію, досі б який чоловік був! Може б, до генерала дійшов; а то не слухав, пішов їй наперекір, от бог і покарав.

– Известно, – відповів їй піп, вчитель закону божого, – чти отця твоего и матерь твою и благо ти будет.

– Що він тепер? – говорила Пащенчиха. – Тілько що не сибірний.

– Нехай ще дякує богу, що на тому окошилося, – відповідав піп, – його, кажуть, стояло прямо в Сибір, та вже попечитель змилосердився, вступився за його; так і помилували.

Великим питанням для глупівської інтелігенції було те: як їй стати з Горовенком?

– Я з його матір’ю, – говорила стара предводителева мати, – душа в душу жила, в неї вчилась і дочка моя. Певно, що він буде такий звичайний, що заверне до нас; як же нам, чи приймати його чи ні? Я прийму.

– Не пораджу сього вам, мамо, – одвітував їй син, – самі знаєте: його покарали за політику.

– Знаю, та і те собі думаю: що мені до вашої політики! Я стара людина.

– Так, а все-таки опасливо, щоби про нас чого не подумали. Воно, звісно, і не пустити його до себе – якось незвичайно буде…

– То-то і є.

– Краще всього треба поспитати у ісправника, як він порадить…

– І се добре, тілько не відкладуй; бо я знаю, що Горовенко перш усіх до нас заверне.

Він ішов радитись не зразу до ісправника: се якось соромно було, а пішов спершу до свого кума директора прогімназії Андрія Гомоновича.

– У мене і в самого се мулить в голові, – відповів йому Гомонович. – Ви ж знаєте, що моя жінка вчилась у Горовенчихи. Не інак, що Горовенко завітає до нас… Ну жінці і нічого, а мені якось ніяково знайомитись з таким чоловіком… Я ж стою на варті – коло дітей, я директор, а тут спізнався з політичеським. Пухно зараз донесе… кинуть із служби, а я чоловік убогий, живу тілько службою; зовсім не те, що ви… Ви чоловік незалежний, вам можна.

– Якраз! подивляться вони і мені в зуби!.. Так запроторять, що і…

– А ходім до Пухна, що він порадить.

Пухно всміхався і говорив:

– Воля ваша, панове, як знаєте; се не моє діло… Я мушу тілько пильнувати, щоб Горовенко не розповсюджував соціалізму та не втік з Глупова.

Одначе даремне глупівці сподівались. Минув тиждень і другий, Горовенко ні до кого з них і очей не показував.

– Се він соромиться, – говорила Пащенчиха, – тим і не іде до нас. Чудний він, чого ж тут соромиться, він нічого не вкрав, се всі ми знаємо.

– Се правда!.. та воно і лучче, що він не приходить, спокійній для нас…

Цікавість дратовала глупівців: їх кортіло «хоч би одним оком» побачити Горовенка, хоч би одно слово почути його.

– Я зроду-звіку не бачила соціалістів, – говорила поштмейстерша головисі. – Які то вони з себе? Чи такі, як і всі люде?

– Кажуть, – такі патлаті, нечоси, веречковаті, а як заговорять, так наче в бочку, – відповідала головиха.

– Цікаво б, цікаво побачити його…

– Що і казати, але де його побачити? Я двічі вже умисне ради його була в соборі, думала там його побачу; ні! не був… вони всі, кажуть, в бога не вірують і в церкву не ходять.

– До Галкіна треба поїхать.

– Була, цілий вечір просиділа; так не вийшов же з своєї хати; такий грубий, неотеса; дама приїхала, а він і не вийшов.

– Такі вони і всі… А що ж Галківна каже про його?

– Вона хвалить його…

Минув ще тиждень чи два… Горовенка ніхто не дожидавсь до себе. Почали глупівці вчащати до Галкіна, щоб подивитися на соціаліста; а соціаліст, мов на зло їм, не виходив з своєї хати. І бідній Наталці не було спокою: хто тілько стрічався з нею, кожен розпитував про Горовенка. В кінець обридло Наталці се розпитування і вона стала менше їздити в гості, глупівці прийнялись тоді за неї точити язики.

– Бач, яка стала домосідна, – говорили про неї, – то, було, ніколи дома не сидить, не відіб’єшся від неї і вдень, і вночі, а тепер і калачем її не виманиш з дому.

– Соціаліст причарував її до себе, – відповідала Пухниха, – вони усі чарівники, зробить і її соціалісткою.

– А вже ж приверне…

– Не знаю, чи приверне він її до соціалістів, чи ні, – говорила головина невістка, жінка земського лікаря, – а чула, що вона його до себе привернула вже.

– Знайшло добро!.. Засланець, голодранець, в батьки їй годиться.

– Що ж, коли кращого нікого нема… Та й сама то вона не велика цяця! Слава тобі господи! за тридцять певно вже перехилило… Шкода вже перебирати…

– Та вона і не перебирала, бо ніким було перебирати.

– От же скажу вам, невелика користь і з такого чоловіка! По-моєму, як за Горовенка, так краще дівовати.

– Як для кого… для неї, може, і буде користь… заміжжям не то що дівкою, все-таки своя воля.

Від дочки глупівці добирались до батька і перебирали його по усім суставам.

– Глядіть лишень і сам Галкін чи не до соціалістів верне, вже не даром з ним знюхався Горовенко.

– Де там знюхався! Кажуть вони по тижню один до другого і не говорять.

– Не диво, не диво! – говорив голова. – Галкін сам…

– Що? – питали у голови.

– А те, що, бачте, він або лає усіх, або звірем дивиться. Усі в його ледачі люде, один він світлий та божий…

– І до всього йому діло є, і все у його не так як слід… і все погано… усі злодії… один він чесний…

– Гм! чесний, – промовляв ніби нехотя голова, – чесний… а чим він живе?

– Ну, се звісно чим… пенсією.

– Велика там пенсія! Двісті карб.

– На двох стане…

– Якраз! подивіться ви, як він живе! які вина п’є, як дочка одягається… оксамити… шовки, золото… себто то все на ту злиденну пенсію! – роздратовував голова.

– Значить, хабарів налупив на службі.

– Я про се не чув, – відповідав голова, – говорять, що він служив становим, а тут трудно без хабарів. Чув, що в його грошей велика сила.

– Та вже ж коли так розкошує, так видно, що є гроші, тим-то він усіма і гордує.

– Так-от і догордовався, що дочка сидить невістою Христовою… ніхто і не бере…

– Горовенко візьме… чи ж не пара буде? – пускав крізь зуби свою нібито іронію голова.

Пересудам кінця не було. Треба-таки і те сказати, що Галкін залив глупівцям за шкуру сала і не даром вони говорили, що «Галкін без мила голить». Він не вельми-то придержував свій язик і шутками – шутками та так різав правду в очі, що глупівці вельми недолюблювали його.

– Чи ви зроду такий правдивий чоловік? – спитав його якось протопоп.

– Не скажу про те, яким я був як родився, а з тих пір, як зазнаю себе, так все однаковим, тілько що поки служив, так мусив мовчати, як і всі раби…

– То-то, бачте!.. отже і вважайте на те, що ви живете поміж людьми, а не між анголами. Люде усюди люде і треба згоджуватись з їх слабостями… Не все ж те переймати, що по воді біжить, – напучував протопоп.

– А чом же не можна сказать слабому чоловікові, що він слабий, і вказати, на що він слабує?

– Коли питають – так і кажіть, а коли вас ніхто не просить лічити, так не шийтесь у лікарі.

– На світі прямим шляхом ні до чого не прийдеш, – вставляв своє слово банкір-ліберал.

– А манівцями якраз у банк прийдеш до самої каси, – різнув Галкін. Банкір замовк, але з того часу став самим злим ворогом Галкіна.

Галкін найбільш не переносив проповіді про компроміси. По його думці, велика частина людського зла і нещастя лежала в компромісах. Вигадуючи компроміси, люде дальш і дальш відходили від моральних ідеалів, без котрих, по думці Галкіна, неможлива ніяка політична свобода. «Нащо злодіям політична воля? В пітьмах, без світла краще, смілій красти». Він стояв на тім, що у сучасній громаді більша потреба чується в моральнім вихованню: «Маємо ми політичні ідеали, а моральних нема і без них навіки будемо рабами».

Не любили глупівці Галкіна, не любив і він їх і не дуже вчащав до їх в гості.

– Чого ж ви тут живете? – питали у його.

– Треба ж десь жити! Мені зо сімдесят, обридло таборовати по-циганськи, треба десь осістись… Я і сів у Глупові; бо тут жити дешево… Коли б у мене була більша пенсія, певно, що не в Глупові я б жив.

З усіх глупівців, котрі перебували за сей час у Галкіна, тілько двом поталанило так, що коли вони сиділи у Галкіна, так Горовенко не збіг у свою хату, а сидів з ними; і потім кожен раз виходив, коли вони приїздили. То були – мировий суддя Василь Лиштва і вчитель з прогімназії Лука Ганусенко.

Дві причини було, котрі притягували до Ганусенка Горовенкову цікавість: раз, самий вид вчителя; а вдруге, Горовенкові здавалось, що Ганусенко закоханий у Наталку. До того ж Ганусенко видавав себе за українофіла, поета, ідеаліста. Чудний був Ганусенко з виду: маленького росту, худощавий, юркий, неначе в’юн, на голові риже рідке кучеряве волосся, маленькі голубі витришковаті очі; ніс – наче хто картоплину приліпив. Уся його постать здавалась дітською, наче недоробленою; наче у її чогось недоставало; наче розвій його тіла чогось злякався та і застив, закляк і дальше не пішов. Дивлячись на Ганусенка, не можна було повірити, що йому минуло вже тридцять літ, таким він здавався молодим, наче недолітком.

– Він у нас останній з естетиків і ідеалістів, – сміявся над ним Лиштва.

– А що ж! я не ховаюсь з сим, я гордую тим, що я естети ідеаліст, і кажу вам, що коли б в нас було більше естетиків і ідеалістів, то б наше українське питання – го-го! як би вгору пішло! А то що в нас є? Нічогісінько нема: науки нема…

– Зате вчених багато, – піддав Галкін, але Ганусенко не зрозумів сеї іронії і говорив:

– Поезії нема, письменство наше усе в торбочку влізе…

– Зате письменників – так хоч греблю вигатити стане, – знов не втерпів Галкін.

– Де ж ті поети? – гарячився Ганусенко.

– А от хоч би той, що твори його ви до мене приносили! Як його, забув вже. Та ви знаєте його: чим же справді не поет він? Я і досі пам’ятую його «стихи»:

На греблі стукіт говіркий,

Десь стогін чути пугачів,

На стежці таємний парубок прудкий

У думах думливих про життя собаче

Захищає співочу струну.

Горовенко і Лиштва покотились з реготу, а Галкін і не всміхнувся; він говорив:

– Чим же се не поезія! Хоч куди! Та у вашого поета є ще краще: забув тілько я у його оті «стихи», що починаються так: «Розпережись, спусти очкур, Іване».

Ганусенко почервонів з досади і промовив:

– Ви все смієтесь! Отак у нас усе! Нема того, щоб піддержати чоловіка, щоб дать йому спосібність розвернути свої крила; ми глузуємо з його.

– Не з його; бог з ним! А з його «поезії», – відповів Галкін.

– Яка б не була поезія, а її треба шанувати, бо вона дар небес…

– Хоч би і про очкур? Ну, вже вибачте, Лука Петрович… нехай хто хоче шанує таку «поезію», а я, грішний чоловік, не з тих, щоб слухати єрунду про очкур.

– Так у нас і вся громада: аби чоловік став підніматися – зараз штовхнемо його в грязюку… Ні, не від теперішніх людей сподіватись розвою нашого письменства, нашої штуки, нашої науки, – жалкував Ганусенко. – Наші сучасні покоління не мають інших інтересів, крім буржуазних… у буржуазії – які ідеали, крім грошей.

Галкін підскочив.

– Про яку ви, добродію, говорите буржуазію, про нашу чи Західної Європи?

– Все одно: вона всюди одним миром мазана…

Горовенко всміхнувся, але приневолив себе мовчати, а Галкін відповів:

– Трохи воно не так; буржуазія в Європі має свою історію, за нею є заслуги; там буржуазія – зросла яко оборонитель, визволитель соціальних прав, а в нас…

– І в нас і там, – перебив його Ганусенко, – капіталіст все одно – егоїст, і годі.

– Тривайте: егоїст він усюди; але в Європі капіталіст чоловік освічений, він грабує, але він і вартує, яке ні єсть, мізерне право чоловіка, права громадського життя, без котрого в Європі люде б не зуміли і дня прожити і без котрого тілько ми одні уміємо жити; бо, вибачте, співаємо або про очкур, або не про людське, а «собаче» життя.

– По-моєму, – вмішався Лиштва, – чудно говорити про буржуазію в Росії, де вона у нас?

– Ні, вона є і в нас, – гарячився Ганусенко, – але де її інтереси?

– Видима річ де, – відповів Галкін, – де більш бариша і наживи. Інак воно і не може бути. Наш буржуа у своїй сім’ї страшенний деспот, а в громаді, в соціальному житті – безсловесний, безотвітний невольник, раб.

– Тим-то і треба його розворушувати… – перебив Ганусенко.

– Поезією про очкур?

Ганусенко розсердився. Наталка се примітила і перевела розмову на інші речі. Горовенко пильно слідив за Наталкою: йому цікаво стало, як вона дивиться на Ганусенка? Чи вона теж кохає його, як і він її?


Примітки

Подається за виданням: Кониський О. Оповідання. Повість. Поетичні твори. – К.: Наукова думка, 1990 р., с. 475 – 481.

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1999 – 2019 Група «Мисленого древа», автори статей

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на наш сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 61

Модифіковано : 26.02.2019

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.