Логотип Мисленого древа

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

НАУКА

ОСВІТА

ЛІТЕРА
ТУРА

Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Література / К / Олександр Кониський / Проза / Юрій Горовенко / Частина 2. Засланець / 6. Лист до міністра

Юрій Горовенко

Частина 2. Засланець

6. Лист до міністра

Олександр Кониський

Через тиждень Горовенко звінчався з Наталею: весілля відбулось тихо, без бучності, без пишності. Горовенко став далеко спокійній; дістав знов свої папери, матеріали, прийнявся за роботу. Не страх за шпигунство Галкіна, ні сподівання «приказа» вже не тривожили його; жінчина любов, тихі, розумні розмови з тестем наче бальзам спокою вливались в його серце… Робота пішла, хоч і не так бистро, як би він хотів, але все-таки йшла. Наталка чула себе щасливою.

Тим часом вибух взрив у Зимньому дворці в Петербурзі [190]; за тим стріляння у міністра Лоріс-Мелікова і повішення Млодецького [191], а в Києві суд знов засудив на шибеницю аж трьох; двох повісили, третього, Арсенія Богуславського, помиловали. Реакція і паніка царювали скрізь по Росії, рикошетом обізвалися і в сонному Глупові.

Засуджений тепер на шибеницю попович Арсеній Богуславський вчащав колись до декотрих з київських українофілів: як вирік йому суд приговор на шибеницю, Богуславський впав в ноги жандармам, став каятися і присягатись сказати «усе, що він знає». Знав він мало – просто нічого не знав, а може, і нічого було знати. Богуславського посадили писати свою сповідь – донос. І почав він в свою нечестиву грамотку записувати усякого, кого вважав за українофіла, кого стрічав в українофілів!.. Чиє життя згадав, те і промовляв його гадючий язик, те і писала його юдина рука…. І написала вона цілу сотню імен і між ними ім’я Горовенка… Сього доволі було, щоб з Києва написали у Глупів до ісправника, щоб потрусили Горовенка.

Довелося Горовенкові вдруге винести знайому вже колотнечу, знайому наругу чоловіка і його домашнього кубла. На сей раз Горовенкові нерви видержали себе лучче; хоч трусениця пожерла усі його матеріали, що збирав задля своєї історії. Ісправнику не було написано, чого він мусить шукати, трусячи Горовенка: «отобрать все, что окажется противозаконным», – стояло у київському приказі. Пухно, чоловік з університетською освітою, не довго ламав свою освічену голову над питанням, що «протизаконне», а що ні! Він забрав усі Горовенкові папери і відіслав у Київ. «Нехай вже там розбирають, – говорив він, – а мені тут ніколи возитися над усякою дурницею, у мене і свого діла доволі, ось поки», – він проводив пучкою по шиї під бородою.

– Дурні ми, дурні з тобою, – говорив Натальський зятеві, – що б було усі твої папери держати у мене в кабінеті.

– Хто ж його сподівався на його трусеницю… а ще більш, хто б його сподівався, що заберуть «яко протизаконне» виписки і вирізки з цензурованих книжок і часописей або з архівних документів.

– Жаль, великий жаль…

– Як не жаль, кілько-то літ я збирав, а тепер все пропало. От життя!

– Юрасю любий! ти вельми стривожився, – заспокоювала його Наталя, – спочинь, втихомирся.

– Легко тобі сказати: втихомирся, та не легко мені се зробити, – відповів Горовенко. – Як його втихомиритися? Як його примиритися? Як його жити? Таке життя викликує в моїй душі не апатію, а ненависть… помсту… сліпу, може, нерозумну, але справедливу. Добре б помиритися, добре б сідати, коли б я бачив, що хоч десь далеко, далеко дніє, займається на мирний, спокійний світ, а не на бурю… коли б я бачив, що наша «інтелігентна» громада ворушиться, хоче жити своїм життям, а то!.. Я б втихомирився, коли б я бачив, що мої вимагання не сходяться з громадськими, що я мушу щось спустити, уступити і якось підладиться до громадського життя… Коли б… коли б… Гляньте, що діється: громада не живе, а тліє, гниє, наче колода в багні, у неї нема, вона не заявила ніяких своїх вимагань… До чого би тут можна примиритися, з чим примиритися, з чим погодитися, чим затихомиритися?..

Наталя не знала, що відповідати, і мовчала: вона бачила, що в політичних питаннях вона мало що розуміє, і вслухувалась і вдумувалася в спірки і розмови чоловіка з батьком.

Життя Горовенкове пішло собі спокійно, тихо; тілько у Юрковій душі не було спокою, але про се він мовчав; він не любив ділитися своїм лихом; один тілько батьківський погляд старого Галкіна догадувався, що діється в душі його зятя.

Прийшла весна 1880 року – і розпустився своєю пишною красою Горовенків сад! Природа після довгої, холодної зими ожила і звала чоловіка до себе на роботу. Знайшлась робота і Горовенкові: він зрадів; він щодня нарівні з тижневими наймитами рано вставав і виходив на роботу; копав город, садив, бороновав, підчищав дерева, вирізував сушняк, чистив доріжки, копав грядки на квітки. Приходив снідати – вставала його люба Наталя… Після снідання вона, упоравшись по своєму хатньому ділу, виходила до його в сад і помагала йому коло квіток; сіяла їх, пересаджувала. Старий Натальський і собі не відставав від дітей: там копне заступом, там підріже суху гіллю, там обмаже деревину… Прийдуть до обіду:

– Не той вже я став, дітки!.. Здоров’я нема… от, от – кавкну…

А ввечері іде у їх друга рада:

– Як би то добре було отут завести ремісничу школу! Ти б учив школярів наукам; Наталя вчила б дівчат шити, а я б господарював… Е! та се мрія…

– Треба попробувати, треба переговорити з земцями, – відповідав Юрко.

– Даремна річ – тепер і говорити з ними про се діло… тепер їм і без того всюди верзеться соціалізм, а у хуторі Горовенка – по-їхньому, у самому гнізді, соціалізму, щоб завести школу та ще, щоб ти вчителював!.. ба! Та вони при одній гадці про се перелякаються!.. З такими мертвими людьми нічого і говорити. Тривай, восени вибори, може, нових виберуть, не таких полохливих, не таких тупоголових.

Пройшла весна. Затихли вішання… Реакція починала ніби затихати; в печаті стало інколи прокидатися живе слово.

– Ти б написав, Юрасю, – радив Горовенкові тесть, – до Лоріса лист; може б, він визволив тебе з-під надзору.

– А що про се там скажуть?

– Скажуть, що ти добре зробив; бо коли будеш вільний чоловік, їм же від тебе більше користі буде.

– Справді так, треба написати.

Горовенко сів увечері сочиняти лист до міністра: не давалося йому то «сочинєніє»; напише раз, прочитає, ні, не годиться; порве, пише вдруге, знов погано. «Виходить все, наче я чого випрошую! – думав Горовенко. – Так не слід, се якось по-лакейськи… просити мені нічого, ні за що… вони мене двічі осоромили; двічі зробили наругу; вкрали здоров’я, працю, заграбили місто моє, вбили мою матір, і я ж ще мушу у їх просити… Винитися… За що? В чому я був винний?» – Горовенко кинув перо, розірвав третій лист і сів, підпершись в коліна обома руками…

Через кілька хвилин йому показалось, що в хаті димно; він підняв голову: на стінах, на стелі, на столі – скрізь бачив він якісь червоні, наче кроваві плями; він підійшов до столу, щоб роздивитися пляму, а біля столу стояла мати.

– Мамо! – тихесенько промовив Горовенко. – Се ви?

Мати мовчала. Він спитав удруге, відповіді не було; він ступив до неї близш… мати зникла. Горовенкові стало холодно; він швидше потушив свічку і пішов в залу.

– Написав вже? – спитала жінка.

– Ні, тричі писав і тричі рвав; ніяк не напишу, не зумію.

– Де-таки не зумієш, – відповіла Наталя, – просто не хочеш…

– Не хочу, кажеш ти? – Горовенка так боляче кольнуло в серце, що він не всидів на своєму місті. – Не хочу, я не хочу… ти не подумавши се сказала.

Натальський, дивлячись збоку, зрозумів, як отсе слово вразило Горовенка. Бажаючи швидше потушити пожежу, котрої дочка не примічала, він сказав:

– І я розумію, що справді він не може: чоловік зроду не писав канцелярських листів. Се особа наука… я на їй зуби приїв… сяду, так зразу напишу… хочете?

– Напишіть, татусю! – сказав Юрко. – Я підпишу, аби, знаєте, не було того мерзенного лакейства…

– Не вчи, знаю, – з сим словом він пішов в кабінет. Не минуло і півгодини, як Натальський вернувся з готовим листом до міністра.

– Слухай, Юрасю! – він прочитав лист. – Чи годиться, чи ні?

– Давайте, зараз підпишу.

– Треба ж переписати.

Вранці Горовенко відніс той лист до ісправника; сей прочитав, запечатав і відіслав на пошту.

Пішли у Горовенка нові сподівання… Наталя спала і бачила тілько те, чого їй бажалося. «От ослобонять Юрка; зараз поїдемо в Київ… Я зроду не була в Києві… Там опера є; я зроду не була в опері… коли б швидше».


Примітки

190. взрив у Зимньому дворці в Петербурзі… – 5 лютого 1880 р. (за старим стилем) за постановою Виконавчого Комітету «Народної волі» Степан Халтурін (1857 – 1882), відомий революціонер, що працював робітником у Зимовому палаці підготував вибух під царською їдальнею, де в той час мав обідати цар. Але обід було відкладено і замах не вдався.

191. стріляння у міністра Лоріс-Мелікова і повішення Млодецького… – У лютому 1880 р. член «Народної волі» Млодецький вчинив невдалий замах на міністра внутрішніх справ Російської імперії М. Т. Лоріс-Мелікова. Через два дні після замаху Млодецького було страчено.

Подається за виданням: Кониський О. Оповідання. Повість. Поетичні твори. – К.: Наукова думка, 1990 р., с. 494 – 497.

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1999 – 2019 Група «Мисленого древа», автори статей

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на наш сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 24

Модифіковано : 26.02.2019

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.