Початкова сторінка

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

?

4. Сповідь Наталі

Олександр Кониський

Наступили різдвяні свята. Глупівці перебували у Галкіна, поздоровляючи його; звичайно, і він віддавав поздоровлення. Пішли вечори, Наталка ні до кого не хотіла їздити.

– Чом се ти, доню, ні до кого? – питав її батько.

– Нездужається мені, – відповідала вона.

Старий більш не розпитував, його досвідний погляд зрозумів, яка примха принадила дочку до дому і радів, що вона осілась дома. І коли хто приходив до їх в гості, Наталка вітала ввіжливо, але якось степенно, холодно; не так, як колись. З Ганусенком же перекинеться словом, двома і замовкне. Музика, пісні і книжки стали її щоденною потребою. Особливо подобалось їй, коли не було нікого чужого і вони сиділи собі втрьох і розмовляли. Вона вже не цуралась серйозної розмови з батьком; а навпаки, сама силковалась заводити з ним і Горовенком розмови більш і більш серйозні. Глупів і глупівці якось потроху никли перед нею; неначе вони тонули, зникали повагом і їй не то що не жалко їх було, а навіть цілком байдуже. Вона почула якесь нове, досі не відомо їй життя, і воно здалось їй кращим, ніж те, що минуло.

А Горовенко мучився. «Приказ» не приходив; «мабуть, через те, що не знайдуть вірного случаю; бо по пошті, звісно, не можна». Пробував він знов не один раз братися за роботу своєї історії, але робота падала з рук, не давалася йому; думки якось не слухали, не корилися йому; котрих йому не треба, ті натовпом лізли в голову, а котрі треба – ті не йдуть, наче замерзли. Посидить він, посидить над своїми матеріалами, погризе перо, кине його і встане з тим, з чим сів. Походить по хаті, зложить в шухлядку матеріали і піде розмовляти з Наталкою.

«Се все від того, що я кинувся в воду, не спитавши броду, – думав він, – не треба було мені селитися у Галкіна; не можна писати, коли знаєш, що за стіною у тебе соглядатай сидить… Коли б швидше вилізти звідсіль… від Галкіна… от аби прийшли гроші з редакції, зараз переберусь».

Горовенко ще з Ломакова післав в один столичний вісник велику статтю про економічний сучасний стан України і її народу і сподівався одержать від редакції добрі гроші. Одначе ні грошей, ні відповіді не приходило.

«Може, завтра чи не буде», – думав Горовенко: приходило і проходило завтра так само, як і вчора! Так само він вставав, сідав за роботу, нічого не писав або, написавши учора аркуш, сьогодня перечитував його і рвав або палив; а ввечері ішов слухати пісні і музику Наталки. Вертався в свою хату, присідав до столу, думки сновали в такому хаосі, що він не міг робити.

«Ні, – говорив він сам собі, – годі! треба залишити сю роботу! до кращого часу, а то тілько себе мучу; пора постигнути, що над науковою історичною роботою можна працювати тілько з спокійним духом, а коли чоловік зазирнув в безодню життя та напився з тої криниці гіркої трути, як я, такого страждання, тоді можна працювати хіба над публіцистикою, але не над історією. Коли клекотить в душі пімста до ворога, тоді не можна судити і писати про його без пристрасті, не можна тоді говорити спокійно, об’єктивно, держачись одної непохибної істини…»

Став Горовенко примічати, що в його серці ворушиться нове чувство – що він любить Наталку. Се ще більш піддало йому неспокою і тривоги. «Тікать, тікать треба з Глупова, так хоч від Галкіна, з сього дворища, щоб я її не бачив, щоб не чув її голосу! Не дам, не дам я розвитись сьому чувству; треба вирвати його зразу, з корнем! Нічого відкладувати, напишу до Копача, до Харченка, нехай позичать мені гроші, і як тілько пришлють, зараз відсіль виберуся… а поки що, годі по вечорам ходити до Наталки, годі слухати її пісні, годі розмовляти з нею… коли що – збрешу, що нездужаю».

Того ж вечора він взявся писати лист до Копача: написав, вложив в пакет. «Завтра ж віднесу в поліцію, – подумав він. – А чим же ти віддаси? – наче хто спитав його. – Справді, чим я віддам?.. Книжки нехай попродають мої… редакція пришле гроші… Е! Коли б тілько вирваться з Глупова… а як будь – та зароблю… А не то!..» Думка його зупинилась: на дверях стояла мати! Він глянув – і вперше злякався її; він злякався рідної матері… Бачить він, що вона прийшла до столу, взяла лист його до Копача, вийняла з пакета, прочитала, знов положила, промовила: «Не треба сього», – і зникла. Кілька хвилин Горовенко стояв мов вкопаний, ні живий, ні мертвий, дивлячись на двері услід матері. Далій погляд його упав на стіл, на лист до Копача; він вхопив лист: «Вона не хоче сього», – промовив він голосно і запалив на свічці лист.

На другий день він рішив не виходити увечері з своєї хати, ліг і став читати книжку:

Мені однаково, чи буду

Я жить в Україні, чи ні…

Почувся з-за стіни Наталчин голос. Книжка випала у Горовенка з рук: він дух затаїв, слухаючи сю пісню… Пісня лилась… зирк, на вчорашньому місті знов стоїть мати… знов прийшла до ліжка, взяла його за руку; він чує її мертву холодну руку…

«Не треба сього», – промовила мати і стала повагом виходити. Горовенко дивився услід її і чудне він бачив! Уся хата: стіни, стеля, долівки були оббиті блакитною матерією; замісто свічки стояла квітка-тюльпан з червоною серцевиною всередині; з серцевини виходив туман і повагом застеляв усю хату; туман так згустився, що блакитні стіни стали чорними… Світло потухло… Горовенко закрив очі і почув, що голова у його крутиться, наче що давить на тім’я… йому стало нудно. Він схопився… свічка горіла… Він взяв її і швидше вийшов в залу.

– Що з вами? – спитала Наталка, глянувши на його біле як крейда лице, на його істомлений погляд. – Ви недужі?

– Голова трохи болить…

– Понюхайте отсього ефіру, – сказав Галкін, подаючи йому пляшечку.

Галкін незабаром пішов спати. Наталя лишилась удвох з Горовенком; він сидів і мовчав.

– Та ви нездужаєте справді, – сказала вона, – пішли б спочити…

– Хіба я вам наскучив? – спитав він.

Наталя тілько глянула на його і нічого не відповіла, а потім помовчавши, сказала:

– Чого ви сьогодня такий журливий?

– Сам не знаю.

– Чи не закохались у кого в Глупові?

Горовенко всміхнувся.

– А нуте, давайте сповідатись; може, повеселішає, – сказала Наталя.

– Ні в чому! У мене гріхів нема.

– Та я не про гріхи. Давайте розкажемо своє життя.

– Мені і розказувати нічого; ви все знаєте.

– Ні, не все, цікаво б знати, чи ви любили кого? – спита, вона, дивлячись йому в очі пильно, але лукаво.

– Що вам про се сказати? Я любив свою матір так, що в моєму серці не було більш ні для кого міста. Моя любов до неї була така глибока, така міцна, що виганяла з серця, коли часом і западало туди кохання до другого кого…

– А таки западало?

– Доводилось…

– Ну – от про се і розкажіть.

– Та се давня і смішна річ. Літ десять, коли не більше, назад, се в Ломакові було, зустрів я дівчину, дочку одного старого вчителя; здалось мені, що вона якраз підходить до мого ідеалу… Ну і завелись у нас любощі… отсею, знаєте, молодою, дурною любов’ю, що тілько раз так і люблять; сліпо, хоч, може, і блаженно. Любились ми з півроку. Здавалось, помремо – коли не поберемось; аж ось прийшли в Ломаків гусари. Тиждень-другий, моя люба і одружилась з гусарином; та ще наче на глум упросила мене дружбовати…

– І ви пішли?

– Пішов. Мучився, трохи не плакав на вінчанні… і жаль, і досада брала… Що ж ви думаєте? Через день – наче я її зроду і не знав, де те і кохання ділось… аж самому смішно стало. З тих пір моє серце належало цілком одній матері… Наче в йому повна чаша була налита любов’ю, до самого верху, так що вже там ні одна крапля не помістилась би.

Наталя мовчала, тілько дивилась на Горовенка; але по погляду видко було, що в голові у неї ходить якась глибока думка. Далій вона спитала:

– Кого ж ви обвинувачуєте за то, що ваша люба проміняла вас на гусарина? .

– Нікого, ні її, ні себе; або усіх. Любов, по-моєму, то стежка котра повинна вести людей до щастя. Яке ж у нас, у рабів, може бути щастя? Ми ще не навчилися поважати чоловіка, шанувати його волю, його бажання бути щасливим. От і розбирайте, хто тут винен?

– Ну, тепер за вами черга, розказуйте про себе.

– Наскучить вам слухати…

– Се вже моє діло… Умовились – треба слово додержати.

– Матері своєї я не зазнаю, – почала Наталя. – Себе зазнаю з дев’яти літ. Татусь мій був судовиком: не знаю, чому йому не таланила служба; літ двадцять сидів він все на одному місті; давали йому хрести, чини, аж поти, поки не дали такого чину, з яким мусив він залишити службу. Зі мною ніколи йому за службою було видатися; доглядала мене до дванадцяти літ проста нянька, проста селяночка. Росла я без товариства і до десяти літ не вміла і слова інак промовити, як по-українськи.

На десятому літі мене стали вчить; ходив вчитель, і сей інак не говорив ні зі мною, ні з татусем, як по-українськи. Через два роки батько взяв до мене бонну, німкеню, і віддав в гімназію. Походила, може, з рік чи що; татусь вийшов в одставку, пенсію йому дали таку, що з нею можна жити тілько в такому місті, як Глупів… От ми і переїхали сюди… Тут ще рік походила я до прогімназії… на тім і скінчилась моя освіта – що більш знаю, так або з книжок, або від татуся.

– А хто ж вас музиці вчив?

– Почала німкеня, а отут, у Глупові, брали вчителя: два роки ходив, а потім сказав, що я вже краще його знаю грати, кинув… я сама потім доучувалась. От і все… самі бачите, як живемо: аби день до вечора. Тягтись нам за багатирями глупівськими ні з чого. Про запас татусь нічогісінько не назбирав: чи не вмів, чи не хотів, чи ні з чого було – про се не знаю; знаю, що плату за службу він брав невелику і з неї багацько гатив на книжки… Не знаю, чим би спогадати мені свою першу молодість!..

Татусь мене любить, тілько якось по-своєму; ніколи я не чула від його лихого слова, не бачила докірливого погляду; хоч часто бачила його сердитого, суворого… Йому не подобалось, Що я часто не сиділа дома, гостьовала… але ж – судіть самі, – Що мені було робити? Сидиш було дома, нудишся… Коли б не книжки, нудьга загризла б мене; може б, завела кудись далеко… в таке місто, що цур його і казати…

Книжки спасли мене, але ж книжки не живі люде! І від книжок не легко мені було: книжки будили в душі боротьбу, піднімали бажання іншого життя; вони забирали усі мої сили, усі мої гадки, мрії. Начитаєшся, нагадаєшся почнеш наче очунювати і чуєш, ніби ти в чаду; чуєш – жадобу, потребу щастя і любові, потребу, котрої нема сили вдовольнити, котра мучить тебе. Любити, любити і щоб тебе любили – от яку основу життя виносила я з книжок. Любов вславлялась всюди, що я читала; любов ставилась (так я розуміла тоді) яко самий найвищий закон, котрим жили люде – того життя, яким я впивалася з книжок.

Але хіба те життя було моїм життям? Ні, у тім житті не було моєї частки, я не жила тим життям, я тілько мріла їм. Ся думка сердила мене, дратовала, доводила часом до злості. Часом мені заздрило навіть на татуся: люблю я його щиро, а все-таки заздрила. Заздрість шептала мені: «Він жив, він любив, він знав радощі, а в мене нічогісінько!» Округ мене пустиня, в котрій мені тісно, душно; от-от задушусь, мов у теплі, і я бігла з дому у Глупів, гостьовала у глупівців. З кожним роком більш і більш давила мене, гнітила отся пустиня, часом здавалось, що я замерзла, одеревіла, вмерла, і сама дивилась на свої похорони.

Тяжке життя було… а далій ще погіршало. Минуло мені двадцять два роки… ніхто мене не сватав. Мені, дурній, здалося тоді, що за се на мене татусь косо дивиться, дивлячись, як я марнію, як улітає його надія добути зятя. Мені здалось, що я повинна вийти заміж. Але заміж коли іти, так іти кохаючи, я хотіла кохати, я бажала, щоб і мене кохали. Я не хочу, не хотіла вмерти, не спізнавши любові; а замужество без щирої, глибокої любові, по-моєму, смерть. «Хто ж винен, що я досі нікого не полюбила?» – питала я саму себе. Сама я, бо я ні до кого ще і досі, ні разу не обернулась з ласкою, з ніжним дівоцьким привітом.

З ким доводилось стрічатись, показалось мені, що я держала себе гордо, холодно; ніби біля мене були не такі ж живі люде, як я сама, а якісь, не то дерев’яні, кукли; не то хоч і люде, та без душі, без серця, не такі, яких я бачила в книжках… От не гордуй я, гадалось мені, може б, і мене покохали досі… Може б…

Але тут уставало друге питання: чи є в мене хоч що-небудь таке, за що б можна мене полюбити? Не молода вже я справді, з «дівочих» літ виросла, але ж хіба мої літа вже такі старі, що не можна і любити мене? Сама я добре знаю, що я не красавиця (Горовенко поглядів на її і довго не зводив очей з неї), але ж знаю і те, що я не машкара яка… А що до душі, до серця – сама знов знаю, що вони не злі. Освіта моя не велика, правда, та задля Глупова і її вволі буде…

От і вдарилась я шукати жениха… І дивне диво! Як я не неволила себе, до нікого з глупівців не лежало моє серце! А літа минали… Що ж ви думаєте, торік вподобався мені такий чоловік, що тепер аж бридко згадати… Я закохалась!.. Вгадайте в кого?

– Трудно… та я тут нікого і не знаю.

– Ні, ви його знаєте…

– Чи вже ж таки в Ганусенка?

– Вгадали…

– А він? – спитав Горовенко якимсь зляканим поглядом,

– Він… він посватався… я одмовила.

– Чудно, – промовив Горовенко, і в очах його блиснув промінь веселості.

– Ні, не чудно, бо я тілько один день кохала його так, що в той день він був для мене і богом, і батьком, усім на світі… Я тоді не знала, чи він кохає мене, чи ні… На другий день я почала розбирати Ганусенка… на третій… Та що і казати… Став він мені смішним… Тим і скінчилось наше кохання…

– Давно він сватав вас?

– Ні, нещодавно. Ви вже були у Глупові.

Горовенко глянув у вікно:

– Еге! вже світ надворі… забалакались ми…

– І не зчулись, коли і ніч минула.

Вони розійшлись, і кожний думав свою думку.

«От кого я люблю, так люблю! – думала Наталя. – Яка б я була щаслива, коли б він мене полюбив… От се той чоловік, про яких я читала…» – і вона заснула повна мрії, повна надії…

«Пропащий я чоловік, – думав Горовенко, – що я діятиму? Вибрати чувство, заказати серцю не любити, нема сили… тягне до неї… чувство бере розум… а втекти від неї – куди? У Глупів – даремна річ… вернусь… коли б куди далеко, далеко… так з чим же? Але і так не можна жити? До чого воно дійде? Сам себе мучитиму, тілько… що, коли б вона мене кохала, так де! Нічого і сподіватись на се… Та хіба мені тепер можна про любощі дбати? Хіба се моя задача?.. Ні! ні! я повинен кріпитися. Мушу боротися… нехай серце горить, перегорить, попеліє; чувство не вічне; розум переживе його… Трудна річ таке бороття, але ж і я не парубок… волосся посивіло».


Примітки

Подається за виданням: Кониський О. Оповідання. Повість. Поетичні твори. – К.: Наукова думка, 1990 р., с. 481 – 487.