Логотип Мисленого древа

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

НАУКА

ОСВІТА

ЛІТЕРА
ТУРА

Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Література / К / Олександр Кониський / Проза / Юрій Горовенко / Частина 2. Засланець / 5. Сповідь Галкіна

Юрій Горовенко

Частина 2. Засланець

5. Сповідь Галкіна

Олександр Кониський

Скоро якось послі свят приїхав до Галкіна Лиштва обідати і посмаковати настоянки. Після чарки, другої він розказав, що бачився сьогодні з ісправником і чув від його, що прийшла якась нова бумага про Горовенка. У Наталі серце то тьохкало, то завмирало.

– Може, ослобонили? – сказав Галкін.

– Де там! Може, чи не дальш куди засилають, – відповів Горовенко.

Наталя поблідла.

– Може, ще і прибіжить сьогодня, – сказав Галкін.

– Ні. я питав: каже завтра, а то і послізавтра.

– Коли так, так мусить бути пусте щось, – промовив Галкін.

– А я думаю навпаки, – озвався Горовенко, – певно, що дальше кудись зашлють; тим він і не іде до мене зараз, щоб спершу усе приготовити, а тоді приїде, скаже: сідайте, коні вам готові, і годі…

– Сього не може бути! – вирвалось з Наталчиних грудей мимо її волі.

Лиштва глянув на її, а Галкін зрозумів, від чого у його дочки вирвалися ті слова.

– Цить, – промовив він, – но так нічого вгадувати, а ось, пообідавши, ми з Василем Федоровичем поїдемо у Глупів, він підведе мене до ісправника, а я в його усе розпитаю. Таїться він не стане.

Стемніло. Горовенко сидів в своїй хаті, перебирав «на всякий случай» папери в шухлядці і думав: «Було б не гірше, коли б куди мене відсіль заслали, хоч би в який там Челябінськ абощо. Разом би відрізав усе… Коли треба буде, все одно і в Челябінську, як і в Глупові, не вдержать мене… аби тілько приказ, аби звеліли іти… а переїзд теперечки з Глупова відірвав би мене від Наталки; вже що б там не було, а легше, швидше загоїться рана, коли я щодня не буду розвереджувати її». Рипнули двері, ввійшла Наталка. Горовенко пішов до неї навстрічу: він здивовався, сього ніколи не було, щоб вона заходила до його в кімнату.

– Вибачте, – промовила вона, – може, я помішала вам?

– Ні, ні… нічого… я нічого не робив…

– Я на годиночку. Мені треба щось сказати вам… я маю до вас велике і важке діло.

Горовенко не знав, що і подумати і спитав:

– Діло? До мене?

– До вас… – відповіла вона, дивлячись на долівку, – у мене просьба є до вас… чи ви не відмовите, чого проситиму? – Вона глянула йому в очі. – Не відмовите, кажіть?

«Чого вона може просити у мене?» – дивувався Горовенко.

– Коли від мене залежить, так не відмовлю.

– Від вас, цілком від вас… тілько від вас, більш ні від кого… так не відмовите? – в довгому погляді її видно було і прохання, і бажання, і надію, і страх, і молитву.

– Кажіть що? Що від мене – я усе, усе зроблю, аби в моїй силі було.

– Я мушу просити… я не можу не просити вас… – Слова якось не ішли у неї з уст… груди її високо піднімались, наче вона видавлювала з них слова. – Ви, може, здивуєтесь, чого я попрошу… але я не можу, інак… мене душить… отут, – вона вказала на серце… голос її дрижав, лице поблідло.

«Що з нею?» – подумав Горовенко і промовив:

– Ви стривожені чимсь? Сядьте отут, заспокойтесь, розкажіть мені спокійно… Я клянуся зробити задля вас усе… усе… що скажете…

Наталка заридала.

– Боже! чого ж ви плачете? – говорив Юрко. – Заспокойтесь… не плачте.

– Е!.. – промовила вона, махнувши хусточкою. – Що буде, те буде… справді, сі сльози не в пору… де вони взялися?.. – Вона швидше, якось нервово витерла сльози, оборудовала сама собою і, взявши Горовенка за руку, сказала. – Ніколи і не треба говорити вам передмови… коли вам чудно покажеться те, що я скажу, – ви тілько не смійтесь… не ображайте мене… – Горовенко хотів щось говорити. – Тривайте, цитьте, не перебивайте, а то я ніколи не скажу… мені трудно застановлюватись… швидше треба все сказати… коли вас зашлють куди з Глухова – чи згодитесь, щоб я за вами їхала туди…

– Ви? за мною? Наталю? чого?

– Я, я… за вами… хоч на край світа… чого?., чого?.. Господи! та того… того, що без вас мені не жити… того, що я вас люблю…

Розум потух у Горовенка… в очах у його потемніло…

– Що ж… кажіть? Згодитесь?..

– Наталю! Наталю! чи ви подумали про се?

– Що ж тут думати, Юрасю? Я твоя, твоя! Без тебе я не можу жити…

Вона кинулась до його на шию і кріпко обвила її своїми руками.

– Я твоя тілом і душею чи навік, чи на годину, чи тілько на отсю одну хвилину.

Горовенко нічого не бачив, нічого не чув, він тілько вп’явся устами в Наталчині уста і, заплющивши очі, ціловав її. Він чув якесь нове життя; він впав у те небесне раювання, коли увесь світ з його людьми, неправдою, болотом, самосиллям і утисками щезає, провалюється в якусь безодню; а над усім організмом чоловіка орудує м’яке, тихе чувство задовольнений, раювання і чоловік увесь піддається сьому новому чувству і боїться, щоб воно не скінчилося…

Жалко йому розлучитися з сим раюванням… Іноді так жалко буває нам прокинутись після сну, в котрому ми пережили ясні, чудові години!.. Горовенко забув увесь світ, він жив тілько сією годиною; він забув чи не знав, що такі години купуються дорогою ціною: за одну таку годину доводиться переживати довгі роки негоди, роки журливі а тяжкі. Він тихо, пильно водив свій гарячий погляд на рожевому лиці Наталі, наче хотів завчити, добре запримітити кожну чертку сього лиця, кожен вираз його – кожен промінь сяєва її очей. Наче він боявся, що такого лиця він ніколи вдруге не бачитиме, і силковався навіки залишити в своїй пам’яті милий, дорогий образ сього лиця, яким воно є тепер, в отсю святу, неземну годину неземного життя…

І Наталя дивилась на його, і він їй здавався якимсь другим, не тим звичайним, а кращим. Обидвоє вони дивились не червоніючи, не соромлячись: щось незвичайне, міцне обгорнуло їх; наче вони вперше зустрілись і кожен держався кріпко один за другого, боячись, щоб ся «перша» стріча не сталася останньою. Вони зрозуміли, чули, як їх душі переливалися одна в другу… їм здавалось, що вони – не вони, що янголи з неба; що се не Горовенко і Галківна зрушають вечірну тишу кімнати своїми поцілунками, а що се пісня янголів, небесна музика, а вони її слухають, не наслухаються.

Минуло кілька годин такого раювання… В вікно дивився місяць, зорі… Наталка глянула на їх і перша заговорила:

– Юрасю! вони дивились на нас… вони наші свідки… вони розмовляють про нас…

Надворі заскрипіли сани. Наталя прожогом вискочила на рундук, підбігла до саней і, не даючи Галкіну вилізти з них, питала:

– А що, татусю! що? засилають його?

– Ні, ні… добрі вісті.

– Ослобонили?

– Де там! Від губернатора прийшли якісь гроші Горовенкові, от і усе…

– Слава тобі господи! І я ж вам, татусю, скажу добрі вісті: я люблю Юрася, він мене любить… ми любимось і поберемось…

Вона швидко поціловала батька в сиву бороду і стрілою понеслася до Горовенка, вона вже не чула, як Галкін відповів услід їй:

– Я се давно, доню, бачу і знаю, що ви любитесь.

Наталя вбігла в кімнату Горовенка, взяла його лице в обидві руки, поціловала і швидко проговорила:

– Нікуди тебе не засилають, Юрасю! Гроші тобі якісь прийшли… Я сказала татові усе… що ми любимось, чуєш? – вона знов поціловала його і вибігла з хати. Вона в сю годину походила на малу дитину, котрій подаровано нову іграшку.

– Татусю, татусю! швидше роздягайтесь та ідіть сюди, – і Наталя потягла за руку Галкіна до Горовенка.

– Ну, кажіть тепер, чи подобається вам такий зять? Подобається?

– Кращого і не сподівався…

– Так благословіть же нас.

Галкін глянув на неї і на Горовенка. Останній стояв наче вкопаний і мовчав.

– Чого ж ти, Юрасю, мовчиш? – говорила Наталя.

– Щастя не дає говорити, – збрехав Горовенко: справді його душила думка, що він ще гірше затяг петлю.

Галкін розповів йому, що ісправник одержав від губернатора триста п’ятдесят карбованців, котрі прийшли в Ломаків з редакції, а з Ломакова переслали їх до Н. губернатора, сей же переслав до глупівського ісправника, щоби віддав їх Горовенкові.

«Що ж от я тепер натворив, – думав Горовенко, – тепер гроші є, тепер би можна перебратись від Галкіна на другу кватиру та, втихомирячись трошки, взяться б за роботу, а я якраз в сю годину взяв та й пришив себе… гвіздком прибив до отсього міста! Як же тепер? Хіба, взявши гроші, та ноги на плечі з Глупова? Але куди? За чим? Та й як же, не спитавшись там? Але я віддав їм усього себе, сказав, що вони не звеліли б, куди б не послали, а я завсігди готов… а тут вони кинуться до мене, а мене в Глупові нема… але ж хіба не можна звістити їх, де я… в Глупові у їх діла нема…»

А в друге ухо хтось йому шептав: «А Наталя? Як же з нею? Нащо ж ти ціловав її?.. Хіба тобі не жалко її покинуть? Хіба чесно буде так? Хіба не підло буде втекти, не сказавши їй ні слова? Вона просила тебе взяти її з собою на край світа, в заслання; вона ради тебе готова була обректи себе на тяжке життя десь на півночі, в неволі і не як дружина вінчана, а як полюбовниця. Вона віддавала себе на наругу людям, на глум, на сміх; вона для тебе жертвовала усім, усім на світі; вона саму себе віддала тобі; і поїхавши з тобою твоєю полюбовницею – виставила б на глум і на сміховище сиву голову свого батька!.. А ти?! Погадай про се».

Горовенко стис обома руками свою голову.

– Благословіть же нас, тату! – говорила Наталя. Горовенко притис до себе старого Галкіна і не міг ні слова промовити. Галкін зложив нахрест руки і перехрестив ними дочку і Горовенка.

– Чи будете ж ви щасливі? – спитав Галкін.

– Коли беремося, так сподіваємось на щастя… – відповіла Наталя.

– Добре, коли так… дай боже, дай боже, вам щастя… Але ж, коли, крий боже, постигне вас яке нещастя, не виноватьте мене…

– Ні, ні не вовік, татусю, – відповіла Наталя, впиваючись в старе чоло. – Коли ж ми звінчаємось? – спитала вона.

– Про мене, хоч зараз, хоч завтра, хоч ніколи; не всі ж ті вінчаються, що вірненько кохаються, – відповів Галкін.

– А ти, Юрасю! як? – допитувалась Наталя, переходячи від батька до його: вона уся тепер була одні нерви, одно чувство.

– Як ти, так і я, – відповів Юрко і сам собі подумав: «Чи не помилявся я часом, гадаючи, що Галкін шпигун? Чи може ж такий шпигуном бути чоловік, котрий має такий погляд на вінчання? Чудний для мене чоловік отсей Галкін… ніяк не розкушу я його».

Лишившись удвох з Горовенком, Галкін помовчав кілька хвилин, а потім обізвався до його:

– Юрій Олександрович! ви спати ще не хочете?

– Ні!.. я не засну…

– Так ось послухайте мене, що я вам розкажу. Берете ви Наталку… берете тим, що любите… тим, що вона вас любить, а чи знаєте, чию ви дочку берете?..

– Як чию? Вашу…

– Мою, то мою… та не знаєте, хто я такий?

Горовенко ще більш здивувався.

– Думаєте, що я Галкін, якийсь там судовик… а може, що і гірш думали? Так?

– Так, – відповів тихо Горовенко, не зводячи з його очей.

– От же ні, я не Галкін! А хто я такий – сього навіть і Наталка не знає, сього я нікому не казав, се моя велика тайна!.. Не хочу я нести її з собою в могилу, але не хочу і благовістити її на увесь світ… Як велика ся тайна, судіть з того, що я рідній дочці не говорив про неї, нікому в світі не говорив, а вам скажу… тілько вам, бо вас вважаю яко чоловіка чесного… яко товариша по долі, по засланню. – Горовенко увесь обернувся в слух, в увагу.

– Слухайте ж: я родом з Київщини, з Канівського повіту, син українського попа-уніата, я не Олександер Галкін, а Роман Натальський! Я студент Віденського університету, лікар колись був, доктор медицини…

Горовенко слухав і ухам своїм не вірив, тілько гадав: «А я думав… що я думав про його… як я ображав його… коли б він знав про те…»

– Я був молодим парубком, як почалось польське повстання [188]… я пішов у польську армію лікарем; я хотів служити не шляхетській Польщі, а тим нещасним мученикам, раненим за волю… мене тягла туди невідступна сила… під дощем куль я перев’язував рани, носив ранених… Штурмовали Прагу [189]. Я забув про штурм, я тілько пильновав над раненими і так запильновався, одрізуючи у одного солдата руку, що не зчувся, коли той штурм скінчився… я бинтовав руку, як почув, що мене мов довбнею хватило щось по голові… я впав… кілька хвилин я пролежав без чувства. Тілько що підвівся, дивлюсь – коло мене стоїть донець та як утне мене вдруге нагайкою по голові, я повалився як сніп!..

Що було далій, і досі не знаю… Очуняв я – і дивлюсь – яв тюрмі… Нас тут валялося на брудній долівці чоловік п’ятдесят. Мене судили і засудили на п’ятнадцять літ каторгу… повезли… В Персії я занедужав, мене положили в больницю… Лікарем був там тогді поляк Кияковський… Тут я вмер… Розумієте: Роман Натальський вмер… його поховали… Я став канцелярським судовиком, одставним урядником Олександром Захаровичем Галкіним…

Горовенко схватив руку його, горячо поціловав і промовив;

– Простіть мене, простіть!.. Я думав… бридко вимовити…

– Що ісправник підсогласив мене назирати над вами? – перебив його Галкін.

– Еге, – тихо відповів Горовенко.

– Се нічого – слухайте далій. В Персії добрі люде вирядили мене, я подався в Петербург; тут помогли мені вступити на службу в канцелярію міністра внутренніх діл. Петербурзьке болото стало обзиватись на моєму здоров’ю, я перепросився на службу в Херсон, потім перевели мене в Ригу, відсіля в Харків. Тут зустрівся я з одною німкенею, сподобалась вона мені; ми побрались… Бог нам дав дочку…

На спомин своєї настоящої фамілії я нарік її Наталею… Останнє все ви знаєте, Наталя, певно, розказувала вам… У Глупові я осівся тим, що тут не дорого жити і вельми сподобався мені ваш хутор: я такого міста довго шукав, щоб у тиші з природою дожити віку… Тепер ви розумієте все… розумієте і мою прихильність до вас… та так би я обернувся і до всякого засланця… От вам моя сповідь: сховайте її на саму глубину душі. Сеї сповіді ніхто, ніхто не чув від мене, кромі вас, і ніхто не вчує більше…

Тепер же ще от що. Я добре розумію жадання і задачі ваш і… Не думайте, що ніщо сучасне мене не інтересує, гляньте… се до вас… се ще вчора я одержав, та не знав, з якого боку краще підступити до вас. – Галкін подав Горовенкові листок: се був давно сподіваний «приказ». В «приказі» стояло, щоб Горовенко сидів у Глупові і ждав чоловіка, котрий привезе йому роботу…

Нові чувства, нові думки обхопили Горовенка – «Та чи не во сні се все я бачу?» – думав він.

– Бачте, який я шпигун, – сказав сміючись Галкін, – бачте, що ми одного поля ягоди; тілько, що з мене така вже ягода, як гнила ріпа… Та, здається, в мої літа з мене не можна більш нічого і вимагати! Як умію, так і сію. – Помовчавши, Галкін знов заговорив. – Я правду сказав Наталці, що кращого, як ви, я собі зятя не бажаю… Дай боже, щоб вона зробила вас Щасливим.. Тілько про одно, мабуть, недобре ви погадали: чи не зв’яжете ви собі рук? – Горовенко мовчав. – Але, – промовив Галкін, – Наталка знає, що у людей єсть обов’язки, вищі чувства до женщини. Наталка, не скажу я, що патріотка, але не стане вам поперек дороги.

Довго ще, довго Горовенко і Натальський розмовляли між собою про минувшину, про сучасне життя і вгадували будущину, судячи по минувшині…


Примітки

188. почалось польське повстання… – Йдеться про польське визвольне повстання 1830 – 1831 рр. проти гніту царизму.

189. Штурмовали Прагу. – Взяття передмістя Варшави Праги російськими військами під час придушення польського визвольного повстання 1830 – 1831 рр.

Подається за виданням: Кониський О. Оповідання. Повість. Поетичні твори. – К.: Наукова думка, 1990 р., с. 487 – 494.

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1999 – 2019 Група «Мисленого древа», автори статей

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на наш сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 67

Модифіковано : 26.02.2019

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.