12. Олешко сватається до Насті

Олександр Кониський

За кілька днів Олешко зайшов до Коломійця. Таким сумним і суворим ніколи ще Ілія не бачив його.

– Прийшов поздоровити вас, – мовив якось понуро.

– З чим добрим? – спитався Ілія.

– З тим, що старостів відбули.

– Ви се як знаєте? – здивувалася Настя. – Сорока вам на хвості принесла?

– Ні, не сорока, а Мошко; Мошко все знає. Мошко факторує у попа; могоричить мене за ланок; от воно й виходить, що піп ділиться з жидом, а жид зо мною…

Олешко замовк і якось незвичайно поводив навкруги очима. Згодя він мовив наче сам до себе:

– Щастя його, що йому гарбуза дали; а то б… тямив би він… я б йому ребра порахував.

Коломійці промовчали на се, чи вони недочули, чи, може, й дочули, та не хтіли розводити про се річ.

Згодя Настя пішла до вечерні. Се трапилося в суботу. Наум лишився з Ілією і сидів понуро мовчки. Ілія й собі мовчав та спостерігав Наума, вгадував, чого він такий журливий, такий сумний.

– У вас, Науме, – мовив він нарешті, – щось недобре є на душі.

– Чи воно добре, чи недобре – про те не скажу, а тільки важко; хотів би спекатися його, скинути, та не скину… не здолію.

– Чому?

– Тому, що, бачте, сам тямлю, що селеха з куркою не спаруєш…

– Ви так чудно сьогодні манівцями говорите, що я й не розумію.

– Хотіли б ви, щоб просто я говорив?

Олешко став проти Ілії і впився в нього своїми великими палкими чорними очима.

Ілія не видержав того погляду, спустив очі вниз і відповів:

– А вже ж просто.

– Настю вашу хочу сватати! От вам і просто, коли хотіли! Чи чули ви таке?

Ілія нехотя подався назад.

– Чого ж мовчите? – сміливо якось незвичайно допитувався Наум. – Що? Нерівня? Кажіть: чи гарбуз, то й гарбуз?

Ілія не сподівався такого від Наума; ніколи про се й не гадав, ніколи з Настею про се й слова не промовив і не тямив, що відповідати. А Олешко блимав на нього іскрами з очей і твердив одно:

– Кажіть, кажіть!

– Се, бачте, Науме, така річ… се вже самої Насті треба спитати, се її діло.

– А ви – якої думки?

– Я?

– Еге! Ви!

– Що ж я! Про мене… як знає… заміж піти не те, що кисличку покоштувати…

Наум мовчки сів на лавку. Йому здалося, що Ілія виляє «вертить хвостом», не хоче правди мовити. На серці у Наума заклекотіло почуття, похоже трохи на те, яке він почуває до панів і урядників: «І в нього та сама кров, ті самі нелюдські думки, і він з того ж кодла!.. Помилився я, гадаючи інакше про нього», – думав собі Олешко.

Трохи згодя він промовив до Ілії:

– Як же буде?

– Спитайтесь у Насті..

– Добра рада, і за те спасибі… У Насті; а вже ж… тільки самому мені боязко питатися, не відважуся; а от ви поможіть мені, спитайте у неї… Завтра, йдучи до церкви, я заверну до вас і почую ваше слово. Ви тільки скажіть їй, що я не Єлисей Савич, що без неї не буде мені життя… Прощавайте!

Наум не пішов до господи. З вечора вештався по селу, потім до півночі просидів у корчмі, хоч до чарки й не доторкався, з корчми знов тинявся до самого світу по селу і видумав одно: що скаже Настя? «Нерівня я їй, сам добре тямлю, та тямлю й те, що я її кохаю, що в бога усі люде однакові. Люде повигадували панів і мужиків, а у бога сього нічого нема; люде кажуть: «Кінь з конем», – так що ж! І в мене ж душа не яка, людська; а що вона панночка… Гм! Що ж! Що ж і мені діяти? Хіба я винен, що вона панночка? Що моє серце покохало її? Мужик, подумає вона, неотеса. Авжеж! Ну, а що як згодиться! Господи, який я тоді буду радий та щасливий…»

Ледві розвиднялося, Наум сидів вже під школою на рундуці, ждав, щоб Ілія вийшов відчиняти оконниці. Віком здавалися Наумові години того ждання.

– Нуте! – спитався він, як тільки побачив Ілію на порозі.

– Які ви ранні, – відповів Ілія.

– Сон не бере… кажіть швидше…

– Треба сказала підождати.

– Підождати… – переговорив сумно Олешко. – Довго?

– До тієї осені, хоч до Покрови…

– До Покрови, не близько…

З сим словом Наум рушив до церкви. Усю службу він простояв наче несамовитий: не то що не міг молитися, а навіть рука ні разу не взялася положити хрест. Як ввійшов у церкву та вставив очі в образ Христа розп’ятого на хресті, так до кінця служби й не зводив їх, тільки зітхав глибоко.

– Чого се, Науме, такий смутний? – мовив до Олешка Сластьон, виходячи з церкви.

– Геть к бісу, ідоле!! – гримнув на нього Олешко і почвалав своєю стежкою до господи.

Примітки

Подається за виданням: Кониський О. Оповідання. Повість. Поетичні твори. – К.: Наукова думка, 1990 р., с. 196 – 198.