13. Громада проти Олешка

Олександр Кониський

Наступили різдвяні свята. Єлисей Савич, хоч і не відав, що Олешко сватався до Насті, та він був певний, що Настя кохає Наума і через те дала йому гарбуза. У нього кілком засіла в голові думка спекатися Олешка, і він усі свята тільки те й робив, що, гостюючи то в Сластьона, то в Охріма, то в кого іншого, баламутив громадян проти Олешка і вигадував на нього нісенітницю.

На другий день Водохрещ збиралася громада перевірити своїх збірщиків і касу; кого зсадити, кого наново обібрати.

Олешко, йдучи на громаду, зайшов до Мошка. За третьою чаркою Мошко не втерпів, щоб не зняти річ про козарський ланок.

– Чи знаєш, Мошку, що я тобі скажу, – мовив Олешко.

– Ну-ну, почую.

– Слухай же мого останнього слова.

– Н-ну, н-ну…

– Не нукай, вражий жиде, а то я як нукну тебе отсією пляшкою по голові, так або пляшка, або твоя голова надвоє!

– Який ти, Науме, сьогодні! Ой вай! Мабуть, лівшею

встав.

– Надопік ти мені отим ланком, так що примів би, межи

вічи тобі плюнув…

– Пфе! Який ти!.. Пфе!

– Ось слухай, доки я не пфекнув тебе: щоб ти мені до самої Покрови жодним словом і не згадав про той ланок. На Покрову – я сам тобі скажу. Чуєш? Не доведи ж тебе господи хоч одним словом нагадати мені до того часу! Я тебе тоді як те кошеня задушу! Чуєш?

Мошко глянув на Олешка і спостеріг, що він не шуткома веде річ.

– Нехай і до Покрови, я мовчатиму, аби ви – аби Єлисей Савич не перебив… він теж…

– А що він?

– Хоче ланок придбати.

– Ось йому що покажи! – Олешко скрутив дулю.

– Він не для себе, він для Гречаного, за те, щоб висватав йому Коломійцівну…

Олешко не всидів на лаві, схопився і швидше вибіг з корчми.

– Так отак ти!.. Моїм добром поступаєшся проти мене моєму ворогові!.. – Олешко скреготів зубами гірше, ніж рипів у нього під чобітьми сніг.

Збентежений, обурений прийшов Олешко на громаду. Хто б глянув тоді на нього, спостеріг би, що в душі у нього полум’я палає, що він у ту годину сам не свій.

На громаді, як на те ж, повстала колотнеча. Рахунки збірщиків викликали нарікання кількох громадян. За збірщиків вступився Передерій, за громадян Олешко. Передерій слово – Олешко йому десять.

– Та угамуйся ти, удоде смердячий! – гримнув старшина на Олешка.

– Вгамуйся сам, шершень рудий!

– Отсе так! Отсе славно! Отсе так на старшину! – лебезував Сластьон.

– Се так на царське начальство! – озвався писар.

– Се так на мене! – гукнув Передерій.

– Та як же се він смів так на начальство!

– Ах, він чортів кришеник!

– Ах, він бунтовник! Баламут!

Велика більшість громадян так і накинулася на Олешка; більш усіх лізли осою на нього Сластьон, Єлисей та збірщики. Громада забула про рахунки, а збірщики тому й раді і пильнували ще більш розводити огню, більш цькувати Олешка.

– Сього у нас зроду-віку не чувано, не видано, щоб хто отаке на начальство! – гомонів писар.

– Треба йому заціпити рот!

– Авжеж, треба!

– Як же так можна!

– Ти чого стаєш на диби? – спитався Олешко у Сластьона. – Хочеш покривати мошенство? Свого тобі мало?.. Га?

Олешко так зблизився до Сластьона і таким хижим звіром дивився на нього, що той подався швидше назад.

– Чого тікаєш? – гукнув на нього Олешко. – Правди боїшся!..

– Плюю на твою правду!

– Плюєш! Так ось же тобі, на!

З сим словом Наум на повен рот плюнув між вічі Сластьонові, насунув шапку і повагом пішов до господи.

– Протестуюся, громадо! Протестуюся! – гукав Сластьон. – Такого мені зроду-віку не траплялося! З земцями, з великими панами, з губернатором говорив, а ніхто мені в вічі не плював! Люде добрі! Заступіться ж за мене. Згляньтесь на мою наругу!..

– Люде добрі, – загуділи, наче рій чмелів коло дупла.

– Сього так не можна!

– Не можна! Не можна!

– Під арешт Олешка, в холодну.

– Під різки його.

– Засипать йому березової каші, такої, щоб аж ногами вкрився!

– Хлосту йому, хлосту!

Писар, помітивши, що громада добре вже нашпигована проти Олешка, мовив:

– Ось цитьте, люде добрі, та послухайте, що старшина казатиме.

– Добре, добре, нехай каже.

– По-моєму, тут хлости мало, – мовив Передерій.

– Мало! Мало! – гули громадяни.

– Він показав зневагу громаді.

– Правда, правда!

– Він мене образив! – мовив Передерій.

– Старшину образив, а старшина, ви знаєте, царське начальство, – додав писар.

– Він у нас баламут, людей бунтує! Ось нехай Єлисей Савич виложить вам усе те, що у нього списано про Олешка, – мовив старшина.

– Нехай, нехай.

Писар витяг з-за пазухи папір і став вичитувати Олешкові «провинності»: чого там тільки не стояло! Зневага громади, неслухняність, непокірливість, баламучення проти урядників, нехтування начальства!.. Все те було списано правничою мовою російських канцеляристів. Громада слухала, нічогісінько не розуміла; одначе услід за Сластьоном чутно було голоси громади:

– Так, так! Правда!

– Що ж йому? Коли, кажете, хлости мало, нехай ще поставить він на громаду відер двоє горілки, – радив дід Охрім.

– Ні, не так! Так не можна! Олешко всім допік, – говорив Сластьон, – у нього й на макове зерно нема шановання до громади…

– Се правда! Несеться наче вихор поверх дерев, – додав дід Семен.

– Треба його приборкати, спинити, а чим його спиниш, такого голінного? До нього ні лайка, ні бійка не пристане. Нам треба його спекатися, відцуратися від нього, – мовив Передерій.

– Пора, давно пора.

– Як же його спекатися? – спитався хтось з громадян.

– Вже ніяк – по закону треба, – відповів старшина.

– Звісно, по закону, щоб було не гріх, по-божому… а як же там по закону? – питався Охрім.

Писар вичитав закон. Громада тільки й зрозуміла одно слово з того закону: «Сибір».

Писар став висловлювати, що громаді закон надає право зробити приговор і заслати непотрібного громадянина на Сибір.

– Коли вже що робити, то робити раз та гаразд, – додав писар.

– А вже ж ліпше зразу, – мовив Охрім, – відтяв зразу, і квит! А то воловодься з ним! На Сибір його.

– І моя така думка, – промовив Передерій, – але воля громади.

– На Сибір! – гукнуло кілька голосів.

– Тривайте, люде добрі! – озвався Наумів приятель Василь Коряк. – Сибір нігде не дінеться, не провалиться. Треба по-божому. За що Олешка на Сибір? Ні душогубства, ні розбишацтва, ні крадіжки за ним нема.

– Се правда, – озвався дід Семен, – сього гріх на нього сказати.

– Єсть за ним ще гірше: царське начальство нехтує, – мовив писар.

– На Сибір! На Сибір його!

– Не треба, не треба!

– Шкода чоловіка…

– Кому шкода його – нехай сам за ним мандрує, – мовив писар.

– Та за що ж?

– За що? Не чув хіба? Проти царського начальства йде! Він гірш душогуба! – твердив Передерій.

– На Сибір! На Сибір його!

– Пишіть приговор, усі руки дамо, щоб його на Сибір.

– Ні, брехня, не всі! Я гріха на свою душу не візьму, руки не дам.

– І я не дам!

– І я не дам!

– Еге! Так се значить, і ви однієї з Олешком думки! – промовив писар. – А ну, виходь набік, хто руки не дасть! Побачимо, хто там проти царських законів, значить і проти самого царя…

Остання писарева грізьба уцілила в свою мету; ніхто не відважився вийти набік. Одначе змагання довго ще стояло. Нарешті громада розійшлася, сказавши, щоб писар написав громадський присуд, аби запроторити Наума на Сибір.

Примітки

Подається за виданням: Кониський О. Оповідання. Повість. Поетичні твори. – К.: Наукова думка, 1990 р., с. 198 – 202.