9. Піп клепле на Олешка

Олександр Кониський

Минуло тижнів зо два.

Одного дня надвечір Коломієць вовтузився в шкільному дворі на дровітні над корявим дубовим оцупком. Треба було на ранок нарубати дров. З волості привезли таких грубих оцупків, що, не поколовши, вони не влазили в піч. Колоти було нелегко, бо окоренкуваті оцупки були вельми сухі, клин не брав їх. Треба було доволі сили вигнати з себе, щоб загнати клин. Уволю нагепався Коломієць, доки розколов один оцупок, взявся за другий, а піт з нього так цівкою біжить…

– Добрий вечір вам! – промовив Олешко, підійшовши до Коломійця.

– Здорові були? – відповів Ілія, утираючи з чола піт рукавом сорочки.

– З сим днем, що сьогодні, поздоровляю, поможи вам боже!

– Спасибіг.

– Самі колете?

– Як бачите, Науме.

– Бачу, що окоренок неслухняний, – всміхнувшись, мовив Олешко. – Та такі й руки не по окоренку; звісно, хто до чого призвичаївся. Не на сьому зросли… Тяжко?

– Байдуже, не первина… сторож мій занедужав, треба самому.

– Хоч і не первина, а сокира у вас не туди дивиться; та ще й сухе дерево, наче кістка… тут би шлягою, так же шляга не по ваших руках…

– Чому?

– Тому, чому ваше перо для моїх рук важче, ніж шляга… А кете лишень мені сокиру, може, в моїх вона стане слухнянішою і окоренок пом’ягшає.

Олешко зняв шапку і свитку, затесав кілька клинів і взявся колоти окоренки. Обух відскакував, а Олешко тільки: ге! ге! ге!

– От завзяте, прямо – кістка! Коли вже мене не слухає, то де вже вам…

Нарешті Олешко переміг; окоренок почав тріщати і розколовся.

– А що! На чиє вийшло! – весело мовив Олешко. – Сказано, то чоловік, а то дерево! Чоловік усе переможе, аби умів, аби тямив, якого де пристрою треба…

У воротах показався отець Кузьма. Ілія пішов назустріч його. Повітавши Ілію, отець Кузьма спитався у Наума:

– На поденщину став, Науме?

Олешко ніби й не помітив, з якою думкою спитався у нього отець Кузьма, і відповів:

– Вгадали, панотче!

Коломієць пішов з попом до хати, а Олешко доколював дрова.

– Нащо ви берете поденщиків? – мовив Гречаний до Ілії, вдаючи, нібито й справді він поняв віри, що Олешко рубає дрова за гроші. – Волость повинна вам постачати колоті дрова; ви їм нічого не даруйте, а то воші й на шию сядуть… Та й сторож у вас є.

– Сторож нездужає.

– Нехай з волості пришлють кого, доки видужає.

– Шкода людей відривати, – відповів Ілія. – Час робочий, у кожного ще роботи по шию, у кого на полі, у кого на дворі.

– Вже ж і вам з яких достатків наймати поденщиків!

– Я не наймаю; то сам рубав, а се Наум, спасибі йому, поміг; йде повз двір, бачить, що я нічого не вдію з окоренком, він і взявся наколоти.

– Се що інше; а я думав, він за гроші. Наум – чоловік роботящий; одначе я не радив би вам… теє… ви дальше від нього.

Ілія зумився; він не відав Кузьминої вдачі, нічого не відав про ланок.

– Хіба Наум що? – спитався він.

– Лукавий чоловік…

– Хто б його отсе гадав! А мені він здавався таким щирим…

– Лукавий! На весь світ чи є хто такий лукавий, як він; та се ще б байдуже; а то гірше лихо: баламут з нього неприкаянний; задира великий! І не доведи господи, який невживчивий! – отець Кузьма обома руками погладив бороду.

– А я сього й не помітив, – відповів Ілія.

– Коли ж вам було й помітити; поживете довше – побачите більше.

Настя подала чаю.

– А моя попадя й досі ніяк не збереться до вас, – мовив Гречаний до Насті. – Ви вже, будьте ласкаві, вибачте їй, не ремствуйте.

– Помиримося, – відповіла Настя.

Гречаний знов звернув розмову на Олешка і малював його вдачу недобрими барвами. Ілія слухав уважно; він, хоч і не суперечив, бо ще не встиг добре спізнати Олешка, одначе сам не тямив, чому душа його не йняла віри Гречаному. Коломійцеві здавалося, що у такого лихого чоловіка, яким Гречаний малював Олешка, не може бути такого ясного і привітливого погляду, такої щирої усмішки, такого симпатичного виду, як у Наума. З усіх горбанівських людей, з якими досі спізнався Коломієць, йому Олешко найбільш сподобався, найбільш припадав йому до серця.

Гречаний недовго сидів. Напившись чаю, зараз попрощався, ще раз застерігши Ілію і Настю, аби були «дальш від Олешка».

– Він чоловік такий, що «з ним дружи, а каменюку за пазухою держи», – промовив отець Кузьма, виходячи з хати.

Наум чекав на улиці, доки він піде до господи, і, спостерігши його на улиці, зараз повернув до Ілії в хату. Слово по слові Олешко й питається у Коломійця:

– А що, Гречаний – доволі висипав на мене гречки та рудяку?

Коломієць всміхнувся і змовчав.

– Я знаю, – мовив знов Наум, – він приспів би в ложці води мене втопити. А чи знаєте ви за що? Повідати – так глум один: за те, що не хочу поступитися йому предківською нивою.

Олешко розповів Ілії і Насті історію з козарським ланком.

– Зроду б я на таке не сподівався, – промовив Ілія.

– Не продавайте, Науме! – не втерпіла порадити Настя. – Тримайтеся землі, хоч би що! В землі вся сила.

– Авжеж! Без землі чоловік що? – відповів Наум. – Все одно, що деревина без кореня; ні в чому йому рости і кріпнути; поневолі мусить засохнути…

Примітки

Подається за виданням: Кониський О. Оповідання. Повість. Поетичні твори. – К.: Наукова думка, 1990 р., с. 187 – 189.