16

Іван Корсак

Чорні тіні від побаченого лягали на обличчя Ростислава Михайловича, такі ж чорні, як головешки на місці колишніх селянських подвориць, де лише вітер знімав сірий попіл з вигорілих людських трудів. Вогненний татарський вал прокотився карпатським краєм, дика азійська сила перехлюпнулась через гори і з лиховісним посвистом назад відійшла, полишивши по собі біду і пустку.

Ростислав Михайлович клопотався немало першим приданим за дружиною Анною, яким угорський король Бела IV спорядив доньку. То були замок Фізер у Земплині, села Вишневе, Оріхове, землі у терені Мукачівської домінії. Він не міг, звісно, дорікнути бодай чимось своєму тестеві, тільки одержане ніяк не скидалося на королівський дар. В селі Вишневому, невипадково так названому, хіба десь на околиці від вогню вціліла вишня ще весни наступної зацвісти буде здатна, а в Оріховому геть всенькі дерева нагадували йому перевернуті блискавиці чорні, застиглі довіку у спалахові своєму останньому. Водяні млини, поскрипуючи старечо, довгі роки на хліб мололи, а тепер стояли німими покійниками і їх натруджені лопасті бралися мохом.

А може, й правду казав той старець сліпий із Лучеська, що долі ніяким конем і ніяким возом ще ніхто не об’їхав, набігала думка у Ростислава Михайловича, як оглядав те невеселе придане. Але якщо судилася йому ця земля, що стільки страждань і глуму зазнала, то має він стати у поміч їй, щоб на попелищі постали нові домівки, відродилася випалена і всохла садовина, воскресли млини, аби цілоденно і цілонощно трудитися задля найталановитішого і найвищого, що досі вигадати могло людство, задля хліба святого…

Легко сказати, що має цей край відродитися. От тільки дещиці бракує для того, рук людських, бо чимало люду в полоні гіркому йде у валках далеких на ринки невільників, ще інші в світи розбіглися із нажаханими довіку очима.

Ростислав Михайлович роззирався обезлюднілими селами, де хіба одинокий, чудом вцілілий журавель біля криниці тихо похитувався на вітрі, роззирався яловими полями, порослими бур’янищем, і диву лише дивувався: нехай орда села понищила, хай люд на продаж погнала, бо іншого, крім грабунку, досі вона не навчилася, ані зерня посіяти руки не вправні, ані млин збудувати, – але нащо ж було виноградники нищити? То ж, певне, тисячоліття минає, як тут виноградну лозу ростять, а за останні часи сорти оновили, такі смачні та удатні. Але нехай, король Бела для заселення обезлюднілої землі вже запрошує німецьких та італійських виноградарів, виноробів-вінцлерів знатних, надає колоністам, як і жменьці місцевого селянства, що лишилося, право нові виноградники закладати, виготовляти та продавати вино, звільнивши господаря такого на десяток літ від податі будь-якої та церковної десятини.

Ростислав Михайлович таки щиро поважав свого короля і тестя, але не у всьому був згоден із ним. Істинно, італійський вінцлер більшу тяму повинен мати, як виготовити вино, – та хіба десь бачити судилося йому доглянутіші поля, як на його споконвічній землі?

І збирає Ростислав Михайлович по тому своїх наближених. Одним він наказує:

– Їдьте під Київ. Там зроду пшениці були вдатними. Просіть смердів до нас, тут земля злогує, тут привілеї матимуть і в радість їм житиметься. Та не баріться, вирушайте, бо в літі і качка прачка, а в зимі і Тереся не береться.

Іншим радив на Чернігівщину путь обрати.

– Там для землі люд мозолів не шкодує. І чує їх руки земля. А в дереві знатися – небагато їм рівних знайдеться.

Ще третім наказував лаштуватися у дорогу в краї галицькі та волинські. Бачити довелося якось йому, як батько висварював там сина за грядку не вельми охайну. Син дивувався, навіть відговорюватися пробував, що нерівна борозна ніяк врожаю не зашкодить, от тільки батько з того ще більше сердився і сварив:

– Образиться земля, запам’ятає тебе, тож довіку незлюбить і слухатися перестане.

Мчали гінці в різні краї руські, просили в обезлюднілі села карпатські селян. І небагато води спливло в річках тамтешніх, як заскрипіли вози з пожитками, роззиралися зацікавлено в усі боки очиська дітвори дрібненької, яка вперше вирушила в дороги неблизькі. А небавом домівки зростати стали в покинутих селах, де досі хіба ночі глупої на вулицю вийде сторожка лисиця, сподіваючись марне на здобич.

Ростислав Михайлович не міг знати напевне, чи цей край долею йому в нагороду дістався, чи випробування то чергове, зате твердим у переконанні був, що головного болю за всіх випадків таки стачатиме. Ні, він не лякався ні поту, ні мозолів, тільки раз на пам’яті всіх поколінь манна сипалась з неба, більше очікувати люду ледачому і маловірному не доведеться її, але крок його кожен має щоразу наближати до задуманого і довгими ночами, без мачини найменшенької сну, замисленого: має він стати на чолі князівства вельми поважного, у світах, як не озирайся навкруг, шанованого; ще краще, величного царства. Задля цього він і себе ні на йоту не шкодуватиме, йтиме до моці крайньої, пулятиметься з останніх сил, до забуття, до безпам’ятства, нігтями шкребтиметься, аби тільки вперед до цього наближатися.