18

Іван Корсак

Пішов за Дунай, та й додому не вертай… От причепилися ті слова з давньої приповідки, все спливали у пам’яті Романа Даниловича, і ніяк він не міг від них відігнатися та відкараскатися. Еге ж, думав Роман, якби й хотів повернутися, то не так-то просто. Он навкруги замку Гімберг, скільки око сягає, війська Оттокара, кільце вороже з кожним днем щільнішає. Після невдалих спроб багатьох взяти штурмом замок начебто облишили прибульці свою марну затію, натомість облогою, мов лещатами, фортецю кріпко затисли, рішили голодом виморити.

Високо здіймалися дими в тиху погоду від багать Оттокарових воїв, почувались вони привільно, наче на шпацір зібралися, навіть вітер то з одного боку, то з іншого приносив нерідко пісню, веселу і задерикувату, вином, відчувалося, добре приправлену.

Роман Данилович вже кілька разів посилав до короля Бели своїх гінців, то жебраками перевдягнутих, то гадалками мандрівними. Писав королю він про поміч, раніше обіцяну, сперш делікатно нагадував, а згодом – не вельми. Натомість вертались цидулки короткі з жалями на власну скруту та новими обіцянками, такими туманними, неясними і розмитими, як мліч надвечірня під стінами замку.

– Чи подає нам надію король, що там пише? – перепитувала Гертруда інколи в засмученого чоловіка.

– Пише, що не лише і з собою не візьме, – пробував віджартовуватися Роман приповідкою з його країв про листування закоханих, але самому було не до жартів.

Між тим, у замку закінчувався корм для коней, на схудлих боках їх ребра нескладно тепер було полічити, ще важче ставало із харчем для люду залоги. В засіках так обачно й ретельненько підмітали денця, мов там кожне зерня хотіли порахувати. Те дратівливе відчуття голоду тільки посилювали дими з табору Оттокарового війська, дими, з якими долітав лоскітливий і зманливий, дратівливий і тепер зовсім нестерпний запах свіжої смаженини.

З жалем дивився Роман Данилович на воїв своїх, обходячи залогу, на ті висхлі, бліді й обескровлені лиця, на великі мішки під очима – ті очі стражденні, видавалося, єдині ще стримували на землі тіло людини від найменшого подуву вітру.

– Охляла рука не вдержить ні меча, ні списа, – говорили і радили Романові Даниловичу старшини залоги. – Треба різати коні, доки й ті не виздихали.

Настав час, коли служниця на таці подала на сніданок Романові і Гертруді лиш невеликий окраєць хліба і воду.

– Я вже снідав, – поспішно збрехав Роман, відводячи погляд.

Але він ще встиг запримітити, як у кутику ока дружини щось зблиснуло, та так і застигло.

Вчора Гертруда сказала Романові, що понесла вона, дитину від нього чекає.

Служниця, подавши тацю, не вийшла відразу, як звично, а все ще переступала з ноги на ногу; Роман зиркнув на неї з німим запитанням.

– Дайте мені якісь дорогоцінності, – сказала служниця. – Я спробую пробратися в місто і на харч їх поміняти.

– Як же ти… – заїкнувся було Роман Данилович, маючи на увазі щільну облогу, та служниця вперше дозволила собі перебити:

– Кому я потрібна, стара і кульгава… А цінності – то лише звичайнісінькі камінці, тут вони ніц не вартують.

На подив Гертруди й Романа, служниця, прихопивши ще сукувату палицю, кілька разів безперешкодно ходила у місто і під полою свого лахміття їстівне приносила, – справді, сторожа не звертала на кульгаву жебрачку уваги.

Від короля Бели, тимчасом, не було ані жоднісінької втішної звістки.

– Іди, певне, Романе, до вітця свого, – сказала врешті одного ранку Гертруда, прикладаючи до рота хустину, бо нудило вельми. – Може, він нам чимось зарадить.

В Романа Даниловича і самого набігала інколи схожа думка, але він гнав її швидесенько, бо за підлу вважав ту думку, за зраду – в такий час і за таких обставин можна піти, та й з кінцями…

Тільки головою крутнув, як віл, що хотів би налигача скинути.

Через день повторила Гертруда:

– Йди до вітця, Романе. Ті придворні плітки, що король Бела землі німецькі собі хоче лишити, а від нас відкупитися, напевне, є правдою.

І знову Роман крутив головою, як віл, що від гедзів борониться в спасівку.

Втретє вже згодом благала Гертруда:

– Пробивайся, Романе, до короля Данила. Йди, доки з голоду ми ще не склякли. Я домовилася із воєводою Бернгардом Прейселем, він оружно проведе тебе крізь облогу.

Доки не склякли, допоки не склякли… Він не мав чим перечити дружині, не міг віднайти таких слів. То не Оттокарове військо, то смерть голодна обступила замок, вже вона ондечки, хазяйновито обходить будівлі і мури, у вічі нетерпляче кожному оборонцеві зазирає; не буває чудес, підступить вона й до Гертруди, до того життя крихітного, що й світу білого ще не побачило…

Як обняв Роман на прощання Гертруду, то довго стояв заціпенілим, правцем на дерево незрушне перетвореним; він мало зважав на воєводу Бернгарда Прейселя, що так нетерпляче топтався поодалік: чи судитиметься йому ще обняти колись дружину, що

чекає його дитя, чи вернеться він сюди, вирушаючи в неблизьку й небезпечну дорогу крізь вогнища ворожі палаючі? А як не вернеться, то що випаде новонародженому дитинчаті, якого вже не побачить ніколи? Доле лиха і химерна, нащо ти так?