20
Іван Корсак
Клин клином вибивають здавна, так і думки про непрості стосунки свої з Анною Ростислав Михайлович силоміць виштовхував думками іншими, нерідко навмисне змушував себе зайнятися мізкуванням про клопіт який сьогоденний, що ніяк не випадало його відсунути чи переставити хоча б через ніч, на прийдешній ранок.
Але інколи дивовижне зовсім у роздуми напливало. Чого воно так: весь час прагнув Галич і Лучеськ собі вернути, та якась невидима і таємнича сила те боронила йому, штовхаючи і підштовхуючи в бік зовсім інший; то через напад вовків у Галич запізнюється, то вороняччя зловісне поразку під Ярославом накаркає, а то король Бела, що завше прихильним був до повернення тої землі Ростиславові, вперся супроти негадано, мов кінь норовистий, якому вперше сідло на спину примоцьовувати взялися.
А може, був якийсь глузд, нерозгаданий та невтямлений, у просторікуванні отого старця сивого, сліпця з Лучеська, що шлях невідворотний напророкував у край, де сонце за обрій сідає? А якщо так, то навіщо? Нащо він, син князя Михайла Всеволодовича, князя Київського і Чернігівського, Новгородського і Галицького, потрібен тут, для справи якої – славної чи не вартої ніц, мізерної чи великої, ницої чи шляхетної?
Зрештою, кожному з його попередників родовитих, чиї стежки-доріжки вели в краї полуденні чи західні, якась ціль небом судилася. Он синові Марії-Доброніги, князя київського Володимира Великого внукові, славному Болеславу II Сміливому випало по рокові 1072-му незалежність Польщі проголосити. Вольдемар І Великий, внук іншого київського князя Мстислава Володимировича, один з найвизначніших королів Данії, понад два десятки сухопутних і морських походів зробив, а вельми ладилося йому року 1168-го, коли Аркону та острів Рюген він захопив. Внучка Ярослава Мудрого Маргарита, королева шотландська, багато добра для церков та монастирів учинила, чутки доходять, що Папа Римський Інокентій IV до лику святих її причислює.
Пам’ятається, Євпраксія-Ірина, яку за діла її іменували Добродія, дочка великого князя київського Мстислава, першу на Русі медичну працю сотворила, науковий трактат поважний, і знання свої в Константинополь перенесла. А шлюбом зі співправителем візантійського імператора ще й мир та союз Русі з Візантією скріпила.
А тобі, Ростиславе Михайловичу, у краях неблизьких від тої землі, де пуповину перерізали, що тобі уготовано і суджено, чоловіче?
Он Гуго І Великий, син короля Франції Генріха І та внук Ярослава Мудрого, славу собі здобув у час першого хрестового походу. Бела II, король угорський, внук великого князя київського Святополка Ізяславовича, до королівства угорського року ще 1136-го Далмацію долучив, а небавом, хіба через зиму, ще й Боснію до того. Бела III, внук Мстислава Володимировича, Срем, Хорватію та інші землі додав.
Ці внуки і внучки славетних родів землі руської, чи, як інколи стали писати тепер Руси-України, пішли сміло у світи неблизькі, сліди свої справами позначили знаменитими, і в літописах усіх надалі їм місце напевне вготоване.
Стривай, гадав Ростислав, не буває ж так, щоб щастило кожному і підряд: пересади деревець кілька з одної землі на іншу, одне трішки похиріє, а там, дивись, корінь пустить, в наступну весну весело листям вже лопотітиме. Інше деревце, видавалося, прижилося відразу, зеленіє собі, та згодом та зелень поблякне, в’янутимуть, скручуватимуться і згортатимуться чомусь листки – і врешті помруть…
Ти, Ростиславе, думав про себе, тут давно пустив корінь, і листя твоє, дзуськи уже, не зів’яне. Але, як не лукавити перед собою, інколи однаково руське привілля негадано і раптово у душі заниє і підвивати тихенько почне, як привчений до тепла хатнього пес, якого без видимої провини вигнали раптом на лютий та кусючий мороз.
І чи здатен ти, Ростиславе, відділити в собі старе почуття до прадідизни твоєї і нову прив’язаність до землі, що хліб і прихисток тобі дарувала? Серце ж бо не капшук з монетами, звідки вийняв півжменьки – оце вам, незаймані пущі волинські, а наступні щупки – то вам, нестримно зелені придунайські луки у Мачві, а ще вам уділю дещицю, милі мої узгір’я галицькі…
Інколи сердився Ростислав Михайлович на свої ті набіглі думки, що, як туго затягнуті вузлики на мокрому батогові, не піддавалися пальцям ніяк і не розв’язувалися. Краще думав би ти, висварював парсуну свою, про життєвіше, аби он більше лошат на пасовиську ген брикало, велося густіше корівок, що набрякле вим’я аж совають по тлустій траві…
Але ті розмірковування про долю все-таки чимось кращі, заспокоював врешті сам себе бан Ростислав, аніж гіркі, безкінечні і невідв’язні думки про Анну.