19
Іван Корсак
Нечасто випадало Ростиславові Михайловичу бавитися з дітьми – то в походах десь був, з королівськими дорученнями їздив, як прибували імениті гості, їх на мисливські лови годилося запросити, але як траплялася щаслива нагода, він залюбки вечорами тішив малечу казками і небилицями різними. Їжачок в його оповіді не старів ніколи, бо знав, де росте молодильна трава, ведмідь колись був мірошником, але звичаїв не шанував, молов зерно на Великдень, от Бог і перетворив його на звіра. Рак не випадково задом повзе. Коли Господь на землі створював різну живність, водночас очима її наділяючи, про рака у тих клопотах якось забув. Сліпцем повзав рак деякий час, аж поки про нього згадали. Взяв Бог пару очей та й каже до рака: «На тобі очі!» Але той чи вже звик обходитися без них, чи образився, тільки відвернувся в ту мить. З тої пори в рака очі позаду і рачкує він задом відтоді. А ще Ростиславова дітлашня про птахів полюбляла слухати.
– Колись солов’ї не жили в цих краях, – оповідав перед сном Ростислав. – Жили у далекій Індії і збирали найкращі пісні для індійського короля – той слухати їх вельми любив. Але якось один соловей залетів на Русь, яку ще Україною називати стали, і, натомившись, сів перепочити в селі незнайомому. Всі пішли на той час у поле, і село було, мов німе. Дивний народ тут, подумала з гіркотою пташка, похмурий та невеселий. Та ось сонце сідати стало, вертався із праці люд, і почулася пісня, одна, друга, третя. Таких соловей ніколи не зустрічав, тож старався запам’ятати. І коли з різних земель злетілися солов’ї в королівський сад, кожна птаха принесеною піснею похвалитись хотіла. Та все це король уже чув, лиш кривився з того невдоволено. І ось заспівав соловей з Русі – і наче ожив володар. Не доводилося досі йому чути такого мелодійного співу, наказав тільки ці пісні надалі йому співати…
Анна ревниво ставилася до небилиць Ростислава, бо батьківську оповідь дітлашня чомусь охочіше слухала, тож і собі частенько готувала на вечірню казку свіженьке.
Сьогодні Анні було не до байочок дитячих.
Навіть батькова поразка в бою з австрійцями не так душу гірчила, як жаска звістка про ув’язнення барона і королівська підозра, ба, більше, звинувачення прилюдне у зраді. Такими речами король Бела не легковажив і словами марне не розкидався – в будь-яку хвилю меч із висвистом міг опуститися на голову не тільки винного, а й просто запідозреного. Анна ж досі не забула Іштвана…
Вона забути старалася, найменшу згадку про нього гнала з порога, як непроханого і нахабного гостя, вимітала з пам’яті, та все дарма. Він приходив інколи в снах, вони знову поруч ішли весняним садом, запаморочливо пахнув бузок, що кущами пломенистими ріс обабіч, вони, як колись, молоді – і їхнє бузкове кохання виповнювало все навкруги; світ був прекрасний, як у перший день Творення, трава молода так зеленіла яскраво, аж дивитись на неї боляче було, навіть небо, безхмарне й глибинно-дзвінке, видавалося, пахло бузком.
Анні нечасто снилися кольорові сни, але як разом з Іштваном йшли, то ті кольори аж виспівували.
На людях вона ніколи навіть вигляду досі не подала, злодійкувато ховаючи очі, аби не зустрітися поглядом із бароном, її радість і біль мали бути надійно заховані, замкнені в кріпкій залізній клітці – і нікому вона ключів не віддасть від щастя свого потаємного і болю свого невмолимого.
Зараз над Іштваном біда зависла, але сильніше страждання тисла серце безвихідь. Не може ж вона піти до батька й просити за нього, то немислиме, бо якими очима подивиться батько на рідну доньку, він-бо напевне здогадується про її почуття, як вона чує батька, ледве в душі його щось лише ворухнеться…
Того вечора, як уже дітей спати вкладали, служниця їй подала невеликий згорток.
– Вам лист, ваша світлосте.
Подивовано очі на неї підняла.
– Який ще там лист, від кого?
– Не відаю, пані. Монах. Як звично вони щось передають, як буває, від монастиря пересилають до іншого. Один лист сказано банові Ростиславові, один вам.
Анна розпечатувала подивовано і спантеличено згортка, і вже після перших рядків голова, мов від вина найкріпшого, кругом пішла, розпливатися букви стали:
«Моя кохана, мій цвіте весняний, бузковий мій цвіте…»
Вона пам’яталася мало, лише кивком відіслала служницю. Тільки одна людина могла так писати їй, тільки одна на світі могла знати про колір її кохання… Милий Іштване, з півдороги до смерті ймовірної ти ще нагадав про той найщасливіший день у її загубленому і понівеченому, змарнованому на попіл житті…