2. Гетьман на рауті у імператора
Микола Лазорський
Сьогодні імператор Петро III запросив вельможне панство столиці на бал-раут. Запрошено було панство рангом не нижче п’ятого класу, що доручено було зробити церемоніймейстеру за спеціальною листою. З’їзд призначено точно о 8 вечора, відкриття балу точно о 9. В колонній залі, оздобленій плафонами за зразком Ватто та Фрагонара й важкими бра з жовто-зеленими свічками, панував піднесено-стриманий гомін. Розмови точились напівголосом, і тому в залі стояв стриманий шум без будь-яких інтонацій та афекту, поривань; гомін монотонний, як осінній дощ, що безнастанно шумить в осінньому листі.
Мелькали золотом шиті камзоли, модні перуки з маленькими буклями на скронях і косами з пишними бантами, дорогі роби з вирізаним декольте, мережане жабо, тугі й білосніжні комірчики, блискучі черевички з золотими запонами, військові однострої, високі ботфорти. Чути було вишукану французьку мову, яка поволі, але вперто відсувала мову італійську. Дехто, стараючись догодити новому монарху, говорив мовою німецькою, найпаче з тими німцями, яких цар запросив до служби в московських різних департаментах. Бігали або, як казали тут, «плавали» кокотливі фрейліни: вони весь час манірно посміхались при зустрічі з молодими й ставними камер-пажами; дзенькали срібними острогами ад’ютанти, поштиво схиляли голову перед статс-дамою; виструнчившись без щонайменшого руху, стояли вартові кірасири, кожен осторонь мармурової колони.
Далеко десь з хор заносило мелодію вальсу [52], і через відчинені настіж двері видно було пишні пари в манірних льотах складного котільйону. Бал розпочато було танками.
Біля вікна, з якого видно було сірі силуети дерев великого парку, стояв граф-гетьман. Він пильно вдивлявся в гостей і хмарно зсовував брови. «А зміни є, – думав він заклопотано, – «є зміни, і як воно так швидко обертається! Нові люди, нова ноша, зачоси, маніри інші. Прийшли нові навіть дипломати… Бачу, минула золота доба нашої Єлисавети. Єлисаветинська доба! Пишна-препишна, з еротикою, альтанками, красунями, чудовим фліртом, юнацькими зітханнями й чарівними зустрічами, безжурним сміхом, пориваннями до солодкого щастя. Минулося! Зараз і пишнота не та, і маніри не ті, і фрейліни скидаються більш на буденних камеристок, ніяк не на фей. Важке й грубе все. А головне – запанувала якась сторожкість: всі ніби чогось стережуться, говорять ніби з примусу. Навіть на мене напала та… гм… обачність. От – всіх стережусь! І цього князя стережусь: вчепився, як реп’ях, і все чогось допоминається, зла личина» – і гетьман мимохіть зітхнув.
Тим часом князь Репнін, мружачи очі й стукаючи лорнеткою по долоні, влесливо говорив:
– Мій ясний пане! Я так рідко бачу вас, що часто жалкую… гм… просто гніваюсь на примхливу долю, яка вперто не дає нам права бачитись бодай раз на місяць: це дало б мені змогу дати вчасну приятельську раду.
Гетьман допитливо глянув на сенатора.
– Наша доба така, – тяг князь, – мінлива: як ваш друг, хотів би остерегти ясного пана від фальшивих людей. Дивлюсь на це, як на святий обов’язок.
– Про кого мова мовиться? – грубо спитав гетьман.
– Мова мовиться за графа Теплова, резидента Полуденного краю, тобто Гетьманщини, – поспішив виправитись князь, помітивши, як гетьман підібгав нижню губу. – Гетьманщини. Мушу сказати, пан резидент трохи зловживає своїми правами, кпить з вашого доброго серця і робить не так, як личить джентльмену й раднику.
І князь нагло відступив назад, щоб бачити весь ефект своїх слів.
– Дякую за щирість, – удавано байдуже відрік гетьман. – Але теж скажу щиро: не помітив я щось у пані резиденті Янусового обличчя, тим більш такого не помітив я у справах державних: інтереси Росії нам обом найдорожчі за все. Працюємо ми спільно й без будь-яких нарікань, працюємо у згоді; про це знають тут добре.
– Друже! Дозвольте мені так назвати ясного пана від щирого серця. Друже! На великий жаль, ви помиляєтесь. Що це так, я доведу неприємним для вашої особи прикладом. Так, мені відомо, що пан резидент подав новий рапорт про великі непорядки в Полуд… в Гетьманщині. Пан резидент указує імена достойників, винних в непорядках і на першому місці серед тих винних стоїть ім’я….
– Моє, – укінчив насмішкувато гетьман.
Князь мовчки вклонився.
– Про такі рапорти знаю не тільки я, а й усі старшини. Як трактує мене пан резидент, я мало цікавлюсь, оскільки часом буває важко відділити брехню від правди. Пан резидент повинен писати до Петербургу з обов’язку. Не думаю, щоб у ті обов’язки було вплутано особисті інтереси: пан резидент статечна людина й не любить інтриг.
– Мій друже! Ми не знаємо докладно, як освітлює пан резидент справи в Полуден… в Гетьманщині й наскільки чорно винуватить вашу милість. Ми знаємо тільки дещо, і то в загальних рисах. Але й того досить, щоб кинути тінь підозри на ту старшину, яка ще й досі не кидає звички фрондувати проти Петербургу. Звичайно, в добу, так ще близьку нам, добу в бозі спочилої імператриці Єлисавети, коли покійниця так любила Пол… Гетьманщину й вашу милость, такі рапорти пана Теплова не мали великої ваги. Нині, ви самі бачите, все раптом змінилось: мушу відверто сказати: тепер графу Теплову дуже вірять і дослухаються до його слів. Отже і моя осторога на вашу адресу буде звучати як знак особливої до вашої милості, пошани й приязні.
Гетьман і собі вклонився.
– Тоді дозвольте спитати ясного пана: чи знаєте ви зміст нового рапорта пана резидента?
– Не зовсім, не зовсім, але деякі пункти досконало. Найголовніше, проти чого спрямовує своє жало пан резидент – це родовий гетьманат. В меморії він держиться тої думки, що така вимога суперечить настановам Петербургу і дуже гальмуватиме реалізацію напланованих реформ у країні козацького народу.
І князь примружив око, б’ючи легенько лорнеткою по пухкій долоні. Гетьман посупно думав: «Хто б міг підіслати цього спритного дипломата? Може, граф Строганов, новий фаворит при дворі. Ті меморії тут ні для кого не секрет… гм… очевидно князь хоче на власну руку випитати щось про петицію. Але для чого?»
– Але кардинальний пункт тої меморії – натяк на партію старих полковників, – вів далі князь, бавлячись лорнеткою. – З тієї меморії можна вичитати, ніби полковники в своїх степах плекають надію відновити дивацькі мрії шаленого Мазепи. І що найгірш, – посміхався очима князь, – і що найгірш, ніби пан гетьман теж підтримує тих мрійників-мазепинців, беручи під свою високу руку петицію про родовий гетьманат, як перший ступінь до реалізації Мазепиних мрій.
Тепер гетьман вже добре бачив, що князя таки підіслано.
– Якщо сенатори справді вбачають в меморії пана резидента щось подібне до того, про що зараз ясний пан мені казав, то, на жаль, я мушу розглядати ту меморію, як грубий і безпідставний донос, – відрік зимно гетьман. – Змісту тої меморії я не знаю. Посилаючись на ваші слова, ясний пане, можу тільки усе те трактувати, як дифамацію, розраховану на колюари (!?) з метою підірвати довір’я монарха до моєї особи. Мушу і я застерегти: монарх задоволений моїми скромними стараннями й тими засобами, які планує генеральна старшина вкупі з паном резидентом та петербурзькою комісією. Таке довір’я виявив мені імператор щойно на монаршій аудієнції.
Йому хотілося швидше увірвати таку бесіду з князем. Він зимно вклонився й ступив уже крок до малої зали, коли нараз зіткнувся з амбасадором Понятовським. Амбасадор з чарівною посмішкою йшов йому назустріч, простягаючи привітно обидві руки.
Примітки
52. Вальс поширився тільки у 1780-х роках, і то у Відні. – М. Ж., 24.02.2024 р.
Подається за виданням: Лазорський М. Гетьман Кирило Розумовський. – Мюнхен: Дніпрова хвиля, 1961 р., с. 454 – 457.