6. Зустріч гетьмана із братом Олексієм

Микола Лазорський

Граф Олексій Розумовський жив відлюдком на Василівському острові, де мав свій палац. Він мало куди їздив, а з того часу, як померла Єлисавета, майже нікого не запрошував до себе, та й петербуржці стали швидко забувати царициного фаворита. Прийшли інші часи. Граф мав велику обслугу. Заглядали до нього тепер лише земляки. Найчастіш бували ті митці з Гетьманщини, якими він весь час опікувався. Тут можна було здибати архітектів Зарудного [59], Тепчигорського, Старченка, вряди-годи «коперштихера» Григора Левицького.

В тих роках він висвятився на панотця [60], жив на парафії в селі Маячці на Полтавщині й вибирався до столиці вряди-годи, коли бувала нагальна потреба. Його граф любив і дуже радів з тої зустрічі. Їздив до нього ще бандуриста Тиміш Білоградський з своїм приятелем філософом Семеном Гамалією [61]. Був то невеликий гурток «своїх». Гамалія у графа не одного разу читав Юнгові «Ночі», Левицький повідав новини з Гетьманщини, а бандуриста Білоградський наспівував думу про Сагайдачного.

На самоті граф замикався, переглядав свій архив, впорядковував, дбайливо вкладав до шухляд мініатюри дорогих йому людей і старанно писав мемуари. За цією роботою й застав його гетьман. Граф кинувся до нього й уцілував в обидві щоки.

– Пишеш? – питав гетьман, вмощуючись у кріслі.

– Так, це все, що лишилось від мого красного життя.

І він замислено сперся ліктями на стіл. Був без перуки, сивий, з пожовклими вже щоками й глибокими зморшками на високому лобі; але очі, блакитні очі, сяяли тим же молодим промінням, як і колись, в юнацькі роки. Він глибоко зітхнув, закотив широкі рукави шовкового шлафроку й важко сів проти брата.

– Прожив вік, а добра не зробив і на заячий скік, – буркнув він, сумно глянувши на брата.

– А що мусив би робити?

– Аби хіть, – мляво відрік граф.

– А все ж, що мусив би робити? – допоминався брат.

– Можна, при моїх статках можна не тільки менуети танцювати та наливку пити. Москалі і танцюють і п’ють, а все ж і діло роблять. Давно живу тут, – надивився.

– Що ж заважило збудувати шпиталь чи там якусь школу?

– Лінощі, брате, лінощі. Розледачів та й роки підійшли так крадучись, мов злодій з-за рогу. Давно вже перескочив через тин шостого десятка. Чорт-ма вже завзяття. Так розледачів, що і вбратись пристойно не кортить.

Гетьман засміявся:

– Замолоду тебе розманіжили наші степи [62] та розкішні сади, а в старших літах столичні тумани чи що? Роки тут ні до чого: я теж бачив тут сивобородих, а працюють, як молоді. Роби щось бодай спекатися нудьги.

– Ти правду кажеш, брате: тут працюють і сивобороді й метушаться так, мов би й старості на них немає. За прецінь короткий час, і то скільки я живу тут, петербуржці спромоглись уфундувати кадетський корпус, академію наук, академію штуки, театр, друкарню, клуб на аглицький копил, кав’ярні, у Москві – університет, колегіуми, інженерні школи, навігаційні школи, часописи. Голова обертом іде, коли згадаєш, як то все тут швидко робиться. Різні асамблеї, куртаги, раути. Усе таке мінливе, не встигнеш й оком ізмигнути, як ось воно вже є. Самі роблять, чого не вміють – тягнуть наших з Гетьманщини, тягнуть і західняків: тут і архітект пан Зарудний, і Левицький Дмитро, і різьбарі Торвальдсен, Тома Томсон [63], науковці, військовики, панотці, дипломати, інженери. Рух! Москаль просто шаліє. Та-ак, я сказав би, що це доба творчого шалу, епідемія оздоби столиці, потяг до освіти в своєму краю: кожен пнеться щось зробити не для себе, а для краю. Це вже фанатизм!

– Те-ек. Столиця, твоя, брате, ще не вся Московія. Московія там, – і гетьман махнув рукою на північ. – Там, брудна, п’яна, дика.

– Столиця зараз не Московщина, то правда, вона тільки дибуляє, вчиться ходити. Стривай, підросте, і ти її не впізнаєш: вона вже зараз стає осередком, мізком всього краю. Прийде час, і вона дасть тих кращих з кращих, які словом і ділом перероблять усю державу, зроблять її першою з перших. Народ збагатіє, школи будуть не тільки в столиці, будуть вони в кожному місті, кожному селі, кожному…

Гетьман знов засміявся.

– А як же з кріпацтвом: розкріпачать, пустять на волю? – питав лукаво гетьман.

Граф нараз замовк.

– Бачу, брате, ти ще не старий, – всміхнувся гетьман. – Так чи так, а мрійник ти великий. Пишнота й розкіш московська йде в парі з злиднями й дикунством. І ніколи ця пара не розлучиться, бо москалі свого «холопа» і «раба» ніколи не розкують добровільно. Навіть в нашому, колись вільному краю вони заводять панщину на свій, московський копил. Що ж до університетів, то ось вже кілька років поспіль я клопочуся про нього в нашому Батурині, і все надаремно: Москва не дає дозволу і, мабуть, не дасть ніколи.

– Чому так думаєш? – здивувався брат.

– Не дасть, – твердив гетьман. – Москва не хоче по сусідству освіченого козацького народу, те їй не з руки, небезпечно. Дітей козацької старшини вона охоче бере до себе в науку. Там наші діти обмосковлюються, в чужому краю находять матір, свою ж гублять назавжди й дітей вчать глумитись над нею. Цього тільки й хотять москалі. Народу нашому кують важкі кайдани й тягнуть до таких же злиднів, в яких животіє і московський покріпачений народ.

Обидва мовчали. В кутку десь шкреблась миша й рвучкий вітер розгойдував за вікном голі віти осокорів.

– Невже так таки ніхто не спинить Петербургу кувати кайдани на наш народ? – питав граф, допитливо поглядаючи на брата.

Той тільки тихенько стукав комишиною по паркету.

– Можна було б дещо зробити за цариці Єлисавети: випадок був чудовий, але її передчасна смерть руйнує всі наші наміри. Що тут буде й хто верховодитиме, ще невідомо, йде якась глуха боротьба: бачу добре, буде веремія. У нас же, на Гетьманщині, теж бачу, росте нове покоління, таке покоління, що вже не прокляне Мазепу, а прокляне Московію. Воно готується до нового Конотопу. Час той ще не приспів, але він прийде, вірю усім своїм єством, що прийде. Не дурно тут бояться «неспокійних полковників, степових вікінгів». Росте нове. А втім киньмо це! Мене воно сушить.

Граф пильно глянув на брата.

– Справді киньмо: що було – бачили, що буде – побачимо, – казав він, підводячись. – Краще ходімо вечеряти, до речі, сьогодні у мене вареники, справжні вареники з сиром і сметаною, як в Лемешах.

І граф щасливо всміхнувся.

– Хто ж тобі їх наварив? – здивувався гетьман.

– Ходім-но, побачиш і кухаря. Кортить довідатись! Добре – скажу. Варила стара Одарка, її прислали матінка в поміч нашій Вірі, та й мені дещо зварити, як бувало там.

І, весело сміючись, він взяв під руку брата. «Однаковий, як і в Лемешах його пригадую: простий і сердечний», – думав гетьман, спираючись на руку брата.

Примітки

59. І. П. Зарудний помер у Петербурзі в 1727 р., за 35 років до часу дії цього розділу. – М. Ж., 26.02.2024 р.

60. Мабуть, Левицький, не Розумовський. До речі, слова «коперштихер» не буває. Гравер по міді англійською буде «copper engraver», а німецькою – «Kupferstecher». З оцих дох частин М. Л. склав своє неоковирне слово. – М. Ж., 26.02.2024 р.

61. Семен Гамалія (1743 – 1822) переїхав до Петербурга допіру 1769 р., через сім років після часу дії цього розділу. – М. Ж., 26.02.2024 р.

62. У Лемешах немає й ніколи не бувало степів. – М. Ж., 26.02.2024 р.

63. Торвальдсен (1770 – 1844) в час дії цього розділу ще не народився, і в Росії ніколи не бував. Томи Томсона взагалі не існувало, був собі Жан-Франсуа Тома де Томон (1760 – 1813) – він мав на той час цілих два роки, до Росії приїхав допіру за Олександра 1-го. – М. Ж., 26.02.2024 р.

Подається за виданням: Лазорський М. Гетьман Кирило Розумовський. – Мюнхен: Дніпрова хвиля, 1961 р., с. 467 – 471.