7. Осторога від Олексія Розумовського

Микола Лазорський

– Все матінка: і за малими побивалась, і великими стали, а вона все клопочеться, – казав граф, сідаючи до столу. – Розрада наша й порада, визволяла не одного разу з скрути-біди у цій Московії. Ох, часи, часи.

Він важко зітхнув й витер хусткою сльозу. «Плаксивий став граф, – думав гетьман, приглядаючись до брата, – старіє, чи що? Справді, час летить, і оком не змигнеш, як вже посріблить вилиці». Гетьман оглянув світлицю: простора, прикрашена квітами, в кутку стояв важкий дубовий креденець, крізь матове скло якого видно було фарфоровий та срібний посуд. В другому кутку відбивали квадранси дзигарі стилю рокайль. Поруч на постаменті стояла мармурова «Вакханка» з гроном винограду в руці й виноградним листом, вплетеним в довгі коси. Посередині лиснів добре вилощений стіл з різьбленими грифонами. Біля стіни виструнчились зручні дзиглики, а поміж них, в середині, широка канапа з пухкими, шитими золотом подушками.

Граф встиг уже переодягтись. Вельветовий камзол з дубовим листом по темному полю молодив його; проте глибока зморшка на пожовклому чолі й міцно стиснені вуста промовляли ясно, що чоловік цей жив досить обачно й завжди напружено. Граф зручно вмостився проти брата й постукав пальцем по столу. До кімнати вступив сивий слуга з білим обрусом у руці; інший ніс на таці сервіс (!?).

– Рекомендую, мій мажордом Іван Костяревський… Земляк, услугував у палаці для її величності, що спочиває нині у райських селеніях, – сказав граф, скорботно хитаючи головою. – Забрав до себе… земляк.

Старий слуга низенько вклонився панству й став застилати стола, служник поквапно й зручно встановлював тарелі.

– Як бачиш, і тут не без наших людей, – зітхав граф. – Є й бандуриста, є й співаки, є й такі, що вміють розповісти якусь бувальщину. Коли сумно – зараз розвеселять, а мені, знаєш, частенько буває тоскно так, що й пісня не веселить.

І граф знову витер сльозу.

– Друже! – звів очі граф на мажордома, – скажи Одарці, хай несе свою вечерю ту, варенички.

Через п’ять хвилин до світлиці вступила старенька Одарка. Вона несла на срібній таці у срібному ж полумиску обіцяні графом вареники. Від полумиска йшов запашний дух. Стара землячка поставила обережно полумисок і уклонилась братам.

– Їжте на здоров’я, любі пани! – мовила за старосвітським звичаєм і підійшла до гетьмана уцілувати в руку.

Була трохи згорблена, в зажурених очах залягла тоскнота, і в куточках тонких вуст вирізьбилась вже навічно важка скорбота. Гетьман щиро обняв лемешівську землячку: про її горе він уже знав у всіх подробицях.

– Як живеш, небого?

Одарка схилила голову:

– Нема вже мого Явтуха, – ледь шепнула вона.

Гетьман зітхнув:

– Не плач, небого: на те Божа воля. Краще помолись за сміливого козака, що віддав життя своє за рідний край. Жив козак на світі не дурно.

– Ти знаєш, що трапилось з Явтухом? – питав граф, коли Одарка прихилила двері.

Гетьман хитнув головою й мовчки взяв з рук брата чарку.

– Так завжди: гинуть кращі з кращих, – у задумі мовив граф. – Добрий козак загинув, а замінити нема ким. Хто замінить?

– Не ми з тобою, брате, не ми, – насмішкувато відрік гетьман. – А якщо й замінить, то тільки московський гусарин.

Граф мовчки дивився на брата: він не розумів.

– Не стало цариці Єлисавети, не стане й Січі, – пояснив гнівно гетьман. – Петербург жде слушної години зарізати Гетьманщину: добре бачу, що тут робиться.

– Мене турбує твоя доля, голубе, – сполошився граф. – хоч і живу відлюдком, а все ж знаю, багато тут у тебе ворогів.

– Без ворогів не обійдешся, то вже як водиться, – відрік гетьман, розглядаючи портрета Єлисавети, що висів проти нього.

– Імператор підібрав собі таких помічників, що ладні поїсти весь наш рід, – вів своє граф.

– Добрі вареники, відразу видно, що варила полтавчанка. Так, кажеш, вороги. Вони ті самі.

– Ні, не ті. У Єлисавети вони сиділи тихо, а у цього царя вони… ото! Там зараз орудує старий князь Михайло Воронцов, його син Симон Воронцов, підсовують свою сестру, щоб краще вмоститись. А князь Репнін, а Бестужев, а старий Прозоровський. Не забувай і наших, ці ще лютіші.

– Здається, вони крутяться біля імператриці, цар не дуже шанує їх.

– То дарма: ці люди швидко перескочать в інший город, де пожиточніш. Раджу стерегтись, не посковзнися!

– Це ти про родовий гетьманат?

Граф хитнув головою:

– Тут прямо кажуть, що ти верховода. Джерело усіх пліток – пан резидент: він прислав нового доноса імператору про якісь там заколоти в Гетьманщині. Зараз він так намудрував, що в кулуарах палацу ходять чутки про скасування всієї Гетьманщини. Петиція про гетьманат тільки прискорить твою загибель, а коли так, то й нам усім прийде кінець. Плітками цікавиться дуже імператриця, навіть мене дещо питала. Як міг, так і рятував тебе: найпаче допомогло те, що ти член імператорської фамілії і ніколи не підеш, мовляв, проти своїх родичів. Трохи пом’якшала. Все ж я від князя Васильчикова довідався, що імператор доручив князю Репніну розвідати про ту петицію.

Гетьман пригадав свою розмову з сенатором Репніним і замислився.

– Дякую, брате, за осторогу, – відрік він. – Про все таке я вже чув. Теплова я теж знаю і стережуся його. Але мене дивує імператриця: нащо їй усе те знати? Це новина не абияка!

Граф перегнувся через стіл і шепнув:

– Там, – і він махнув рукою на палац, – там вже приспіла велика небезпека: імператор втратив здоровий глузд і планує такі реформи в армії й державному апараті, що сенат і кабінет міністрів вже б’ють на сполох. Так! Майже ніхто ще до ладу не знає, що буде, але тут всі твердо знають, що готується щось жахливе. І готує все те гвардійська старшина. Імператриця неприховано стала проти слабоумного царя, який може напелешкати великих дурниць. За ним стежать щохвилини. Не провіщаю нічого, кажу те, що кажуть тут одне одному на вухо, а кажуть, – він схилився ще ближче до брата й ледь шепнув, – кажуть про двірцевий переворот!

І нараз посунувся назад у своє крісло. Дихаючи важко, він підняв палець і ще раз шепнув:

– Облиш петицію, припини, закинь усе те й не губи ні себе, ні нас!

Гетьман посупно мовчав.

– Здається проти тої петиції більша частина старшини, петиція не побачить Петербургу, даю слово й прошу заспокоїтись.

Обидва довго мовчали.

– Коли збираєшся додому? – спитав граф нарешті.

– Рушаємо всі на тім тижні. Може й ти з нами?

– Не можу, – тяжко зітхнув граф.

– Чому так? Погостюєш у мене в Батурині, матінку відвідаєш у Козельцях: вона тільки й клопочеться побачити тебе бодай ще раз у старих літах. Глянеш на рідний край, може, закортить і село своє побачити, Лемеші, церкву, де колись співав, балку й верби, де колись парубкував.

– Ох, братіку! не спокушай: прикипів я до цього міста, як шевська смола до чобота, ось уже сорок років буде, як сиднем сиджу тут [64]. Вже старий на далеку мандрівку. Замолоду, правда, раз був у Гетьманщині: до Києва їздив та ще до Пушкарівського монастиря, монастир той в селі Пушкарівці. Але то давня річ.

– Ти був у селі Пушкарівці? – здивувався гетьман. – Я не знав цього. Чого ти туди їздив: знайомі там чи чудотворна ікона?

– От ти згадав балку та верби в Лемешах, – ніби недочуваючи, що питав брат, говорив граф. – Я справді там любив гуляти, найбільш напровесні: тоді саме починають зеленіти молоденькі верби, їх там дуже рясно. Сядеш і слухаєш, там кумкають жаби, їх ще не видно, сонні вони, але почули, як сонечко припікає болотяну воду, і вже прокинулись: кум-кум. Над ставком літають чайки, вгорі, мов човни, пропливають пухкі білі хмари по синьому-синьому небу, а в кущах бузку починають співати солов’ї. Скільки їх там весною, Боженьку мій! До самого досвіту слухаєш, і все б слухав, і все б сидів там під молодими вербами. Знаєш що, брате! зроби мені послугу!

– А що таке?

– Коли не важко, завези до Пушкарівського монастиря пакуночка, тільки сам, нікому не доручай, сам.

І він поквапно витяг з шухляди невеличку скриньку.

– Будеш там – віддай до рук гуменії Інокентії. Це пожертва на церкву: дукачі золоті, перли і хрест. Хрест – то вже самій матері гуменії від мене. Скажеш від кого усе те, уся та пожертва. Якщо ласка, відпиши про свою мандрівку до монастиря.

– Передам і відпишу, – коротко мовив гетьман і замислився.

Про ту пушкарівську гуменію він колись чув від сестриці Докії. Життя його набрало таких яскравих барв, він так занурився в ту казкову феєрію, що забув скоро все, про що говорила йому Докійка. Неясно тепер пригадував сумне кохання його брата, молоду лемешівську панночку-черницю, а чи так воно було, Бог його знає. Сушити голову над цим він не хотів. Ховаючи скриньку, він ще раз сказав:

– Передам і відпишу, – і, важко підводячись, додав: – А, може, вручив би сам? Не полінуйся: ми усі тобі допоможемо благополучно приїхати, матінка та-а-а-ак ждуть! Га? Може, надумаєш за ці короткі дні…

Але граф тільки сумовито хитав головою.

– Мабуть, не надумаю, – шепнув він зі слізьми на очах. – Мабуть, не приїду. Хочу додому, рветься серце, а тіло важке, обважніло все, мабуть, не бачити мені вже ні балки, ні верб, ні монастиря.

І він став цілувати брата в обидві щоки.

Пізно їхав гетьман до свого палацу на Мойці. Рвучий вітер гнав холодні хмари геть на північ, і місяць кидав тьмяні плями на понурий силует Петропавлівської фортеці.

Примітки

64. 1762 – 40 = 1722. Це перебільшення, О. Г. Розумовському було тоді 13 років. – М. Ж., 26.02.2024 р.

Подається за виданням: Лазорський М. Гетьман Кирило Розумовський. – Мюнхен: Дніпрова хвиля, 1961 р., с. 471 – 476.