3. Розмова із польським послом
Микола Лазорський
Князь Станіслав Понятовський [53]. Його добре знали в Петербурзі ще за цариці Єлисавети. При дворі молодий князь був частим гостем як секретар англійського амбасадора. Тут він вперше побачив принадну дружину наслідника престолу принцесу Катерину. Понятовський став прилюдно й досить нетактовно залицятись до принцеси, що неприємно вразило Єлисавету. Спроби молодого дипломата заприятелювати з наслідником за допомогою принцеси імператриця назвала нахабством і скандалом. Вона схарактеризувала того секретаря, між іншим, як нетактовного вівера й просила Англію негайно відкликати князя, як достойника, якому Петербург не довіряє.
Понятовський виїхав до Кракова, але чарівної принцеси не міг забути. Він занурився в науку, студіював Піррона й образотворче мистецтво, найпаче захопився так званою фламандською школою. Але все це не допомогло забути Петербург й усю його двірцеву принаду. Тоді кинувся допомагати Конарському фундувати ліцей в Крем’янці. Згодом усе це кинув і виїхав до Дрездену, де жив кілька літ при дворі саського курфюрста.
В Дрездені він почув і про смерть зненавидженої ним Єлисавети. Це його окрилило: він плекав надії відновити «старі чари» й без роздумів виїхав до Петербургу як амбасадор польського короля Августа III. «Старі часи» було відновлено з подвоєною силою з тою ж принадною Катериною, тепер вже не принцесою, а дружиною імператора. В кулуарах багато говорили про закохану пару, але усе те було завуальоване й неясне, як шемріння водограїв двірцевого саду, фрейліни дуже боялись доносів і ніколи не забували сумної долі княжни Лопухіної.
Польський амбасадор вступив до тісного кола найближчих друзів цариці Катерини, серед якого панувало захоплення французькою літературою. Усі вони адорували енциклопедистів, і сама Катерина вела коресподенцію з Дені Дідро, Жан-Жаком Руссо та д’Аламбером. Понятовський легко вступив до цього кола, як пірроніст і знавець образотворчого мистецтва. Катерина вже не могла обійтись без меткого амбасадора й завжди потребувала його «цінних послуг».
Гетьман здибав його тут саме в пору найвищих зальотів та химерних планувань. Понятовський тискав руки гетьману й схвильовано говорив:
– О, ясний пане! Яке щастя, нарешті я таки зустрів вас тут: весь час шукав нагоди подякувати і, здається, таку щасливу годину маю зараз. Дуже радий потиснути руку й від щирого серця за незвичайну шляхетну допомогу. Так, ще раз кажу: слово шляхтича – завжди цінний скарб, вексель, що гарантує доброчинність.
І він ще і ще тискав руки гетьману й воднораз оправляв комірчика вельветового камзола, гаптованого на кресах дубовим листом. Гетьман мовчки, трохи зимно, дивився на польського амбасадора.
– Не тільки я, вся наша шляхта складає вам, ясний пане, глибоку подяку, – не вгавав амбасадор. – Ми, сини коханої ойчизни, визнаємо за вами, ясний пане, усі права на звання першого рицежа справедливості й схиляємо голови перед вами на знак бардзо великої пошани.
Гетьман мляво всміхнувся.
– Таку палку подяку можу взяти до серця тільки тоді, коли збагну, за що дякує мені пан амбасадор і польська шляхта.
– О, ясний пане! Скромність – найліпша окраса великих людей. Тим часом наказ ясного пана січовикам не виходити за межі паланок допоміг кварцяному війську приборкати нашого ворохобника-хлопа. Тільки наказ ясного пана зробив це.
Гетьман хмарно вклонився.
– Що ж, тепер не чути заколотів? – спитав він терпко.
– Не можу сказати, щоб ті лотри зовсім втихомирились, є, найпаче у воєводствах, близьких до Києва. Цього не можна затаїти, хоч велетні-кварцяники докладають сил приборкати розпаношених лайдаків. Але все ж на нашій Україні стало тихо, найпаче з того часу, як скарали на горло того гайдамаку, як його, Неживий, так, Неживий. Так от, коли йому зробили ось так.
І Понятовський провів пальцем випещеної руки по мережаному комірцю.
–… з наказу коханого воєводи пана Стемпковського, з того часу у нас стало тихо. Наші дідичі тепер без остраху полюють по родових гаях та байраках.
Мов з туману виринули дитячі літа, і гетьман уздрів чубатого козака з грізними очима з-під густих брів, мчав степами на дикому огирі. «Непогамована сила», – шепнув гетьман і навіть примкнув очі, – «вікінг пишної Гетьманщини, останній лицар з гнізда Сіркових шершнів».
– Наші дідичі, хвала Пану-Богу, тепер взяли хлопа до рук, – вихвалявся амбасадор, дістаючи з кишені пишну в парфумах хусточку. – Тепер вже він не буде колотитись, житиме, як личить хлопу з ласки Божої й панської.
– Я розумію пана амбасадора так, що хлопа вже уконтентовано, і тепер йому дозволено молитись Пану-Богу так, як молились і його діда.
– Цілком так зрозумів мене ясний пан. Ржеч Посполіта не забороняє хлопу молитись, як він хоче. Шляхті не личить втручатися в такі справи, то вже справа превелебних ксьондзів. Хлопу вільно ходити до своєї каплиці, хлопу не заказано, якщо в такій каплиці він знайде православного панотця.
Гетьман підняв брову. Амбасадор поспішив додати:
– В польській Україні тепер важко знайти зацну духовну особу, яка б обстоювала православіє, ще важче знайти таку особу в каплиці православній за Божою мшою. Але то вже не з вини польської шляхти духівництво православне від верхів і до низів все тулиться до лона святого католицького костьолу. То вже від самого Пана-Бога. Він сподобив через своїх святих ойців просвітитись усім схизматам духом істини й визнати католицьку віру.
Гетьман легенько зітхнув й тихо відрік:
– Звичайно, нам гражданським людям, не личить дискутувати дещо в справах теософії. То правда. Але все ж мене дивує: чому тепер саме стало так важко відшукати православного панотця? Чому за такий прецінь короткий час їх не стало? Може усе те сталося не так з великих старань панів єзуїтів, як з старань панів воєвод, таких, скажемо, як пан воєвода Стемпковський?
Твар амбасадора вкрив густий рум’янець. Він допитливо глянув на гетьмана й легенько діткнувся його руки.
– Що- вельможний гетьман хоче сказати? Чи, може, вашмосць гадає, що шляхта й святі ксьенджі несправедливі до козацького хлопа?
Гетьман хмарно глянув на бесідника.
– Я хочу сказати, що добре жити під кермою добрих королів. Так, приміром, добре жилось православному люду в «золотий вік» короля польського Жигмонта Старого: тоді не було тісно ні польському пану, ні православному козаку. Жигмонт толерував нашу віру й ніхто не чув нічого про панів єзуїтів [54]. Не було й заколотів, бо й колотитись не було великих причин. Не було й жахливих Стемпковських, не було й страшної колоди, на якій порубано тисячі козацьких голів за православну віру. Стояли у Кодні й по всій польській Україні і церкви і костьоли: кожен ходив до свого храму, і православну церкву не назрівали презирливо каплицею, а православного чоловіка – схизматом.
– О, злоти вєк, злоти вєк коханої Польщі! – зворушливо простогнав Понятовський і навіть легенько стукнув блискучою закаблучкою.
Гетьман всміхнувся.
– Золотого віку або принаймні тихого супокою могли би й ми з вами, ясний пане, діждатись, коли б держались мудрих постулатів старого короля Жигмонта.
– Ясний пан каже солодку правду. В оборону цих злотих слів я перший став би з шпагою в руках. Мене все дивує козацький кошовий.
Він зненацька повернув голову й замовк: до них підходили досить недбало молоді вельможі: Апраксін, який щойно приїхав з Англії, де укінчив Ітонський університет по факультету права [55]; веселий князь Васильчиков і грубий з виряченими очима князь Прозоровський. Всі разом тискали руки амбасадору й уклінно просили від імені государині на маленьку приватну нараду в досить «делікатній справі».
– Я до послуг її величності, – вклонився Понятовський, сяючи від щастя, – прошу панство, яка справа?
– Після, після, – махав руками Прозоровський, але його смикнув за рукав Апраксін й упереджено став розказувати: – Її величність вирішила купити книгозбірню славетного Дідро. Той пан хоч і славетний, але все ж добре заплутався в боргах. Добра наша патронеса її величність хоче допомогти енциклопедисту, виручити з біди. В який спосіб зробити це краще, ніхто з нас не може сказати. Надія тільки на вас, ясний пане! Нам наказано відшукати вас за всяку ціну.
– І ще є одна новина! – видерся наперед Прозоровський. – її величність щойно дістала листа від…
Але йому не дав договорити все той же Апраксін. Він грубо відіпхнув приятеля й додав:
– Її величність щойно дістала листа від Вольтера й хоче усім нам прочитати його. Лист достойний автора, ми вже раз чули, тепер її величність хоче прочитати його вдруге вам, щоб почути від вас слово.
– Пише з приводу своєї капітальної праці «Вік Людовіка XIV», – таки вкинув своє слово Прозоровський.
І вся група посунула до апартаментів государині.
Примітки
53. Понятовський не був і не міг бути князем. – М. Ж., 24.02.2024 р.
54. Справді так! Орден єзуїтів був допіру заснований в 1540 р., а Сигізмунд 1-й помер у 1548-у. – М. Ж., 24.02.2024 р.
55. Учбовий заклад в Ітоні був і є коледжем (середньою школою), тому там не було й нема ніяких факультетів. – М. Ж., 24.02.2024 р.
Подається за виданням: Лазорський М. Гетьман Кирило Розумовський. – Мюнхен: Дніпрова хвиля, 1961 р., с. 458 – 462.