5. Розмова з англійським послом

Микола Лазорський

У блакитній залі було повно. Серед гостей гетьман натрапив на високого й сухорлявого англійця графа Малмсбюрі. Граф стояв біля столу з чашкою кави в руках і, здавалось, нашорошено слухав присадкуватого лікаря Готліба Гмеліна [57]. Цього німецького лікаря імператор дуже шанував і тиждень тому нагородив орденським хрестом. Гмелін випинав груди й щось торочив англійцю, який вряди-годи підносив до тонких губ маленьку чашечку й хмарно слухав. Очевидно лікар йому набрид. Граф побачив гетьмана ще на порозі й поспішив йому назустріч з ласкавою посмішкою.

– Дуже радий бачити ясного пана, – казав він, щиро вітаючи давнього приятеля. – Очевидно, тумани петербурзькі таки шкодять пану гетьману: пан гетьман чогось хмарний.

– Вдачі такої, – всміхнувся гетьман. – Веселощі якось мені не до лиця, гадаю, що можна легко обійтись без цього непотрібного вантажу.

Англієць похитав головою.

– Так, наш вік химерний, і важко зберегти зимність саме тоді, коли вона потрібна.

– Ясного пана щось турбує? – спитав мляво гетьман.

– Мене завжди турбує доля козацьких достойників, – тихо відрік англієць. – Коли кого бачу з них, завжди пригадую Полуботка… та й багато інших. Такі люди по смерті у нас спочивали б у Вестмінстерському абатстві, народ складав би на їх честь пісні.

– Ми ще не розжились на своє абатство, – скривився гетьман. – Користуємось поки що позиченим з легкої руки Петра Сибіром. Що ж до пісень, то народ не може їх складати або славити тих, кого наказують клясти.

– О, пан гетьман направду хворий.

– Так, я іноді хворію на петербурзький сплін, і мені краще жити серед рідних степів бодай восени.

– Такі слова про свій край я часто чую від ваших, ясний пане, земляків. Одного такого достойника я нещодавно здибав в Англії: я міг тільки потиснути йому руку з великого жалю.

– Хто той мандрівник з примусу? – питав гетьман мляво.

– Пан Полуботок, син того, що помер у тому палаці [58], – і граф показав на вікно, з якого видно було чорний силует Петропавлівської фортеці. – Гаряча любов того патріота до ойчизни гідна подиву, – вів своє граф. – Така любов тягне, як закон, до великих чинів. Я бачу, що в Гетьманщині не бракує таких людей: працювати й жити серед такого народу велике щастя, і я не дивуюсь, коли вас, ясний пане, так тягне швидше їхати додому. Тут не гожий клімат для вас, – загадково додав англієць.

Гетьман уклонився.

– Народ наш справді любить свободу і вміє вмирати за рідний край, – сказав він просто, оглядаючи залу.

Він заклопотано шукав очима свою рідню й хотів швидше спекатися досить необачного в словах англійського дипломата. Нараз він побачив тих, кого шукав: уся родина сиділа за круглим столом, пила каву й досить весело, як йому здалося, точила теревені. Кинулась у вічі пані Віра, млява й величава, як і завжди. Гетьман полегшено зітхнув, вклонився графу Малмсбюрі й поквапно пішов до столу. Але по дорозі його нагнав слуга і з низьким поклоном подав на срібній таці листа. То була коротенька цидулка від старшого брата. Граф Олексій писав:

«Милий брате і ясний мій пане! Якщо вже відбув аудієнцію в імператора і достойно вшанував імператрицю та наговорився з усіма родичами, прошу ласкаво завітати до мене, порадувати самотнього брата та по-родинному погомоніти й зо мною. Цілую й нетерпеливо жду. Твій Олекса».

Гетьман підняв брову й кілька разів перечитав братову цидулку. Все ж він встиг привітати сім’ю, ніжно уцілувати дружину, сестру й тільки сказав, що буде дома на пізню вечерю. Тоді майже збіг з широких сходів пишного вестибюлю й мерщій помчав до брата.

Примітки

57. Автор плутає Самуїл Готліба Гмеліна (1744 – 1774), мандрівника й натураліста, і його родича Йогана Фрідріха Гмеліна (1748 – 1804), лікаря й ботаніка. Перший приїхав у Росію в 1766 р., через 4 роки після описуваних у розділі подій, а другий (власне лікар) взагалі в Росії не бував. – М. Ж., 26.02.2024 р.

58. Андрій Полуботок помер у 1744 р., Яків Полуботок – у 1734 р., задовго до часу дії цього розділу. – М. Ж., 26.02.2024 р.

Подається за виданням: Лазорський М. Гетьман Кирило Розумовський. – Мюнхен: Дніпрова хвиля, 1961 р., с. 465 – 467.