4. Двір імператриці

Микола Лазорський

Гетьман радо кинув веселе товариство й став просуватись крізь пишну юрбу двірцевих гостей до блакитної зали, де, як він знав, була вся його сім’я. Катерина Іванівна не так давно приїхала з Ніцци з усією родиною до Петербургу на «Мойку», де у неї був свій палац. Сестри пана гетьмана з чоловіками давно вже жили в столиці: після похорону імператриці Єлисавети вони нікуди не виїжджали й тільки ждали, що скаже пан гетьман.

Усі були заклопотані, наполохані поганими чутками. Старим фаворитам приспіла лиха година. Рідню пана гетьмана лякали найпаче зміни, що сталися з першого ж дня при новому царі. Нові люди, уласкавлені царем, лякали не тільки родичів гетьмана, лякали вони й усе петербурзьке панство. Багато вельмож виїхало до своїх маєтків, інші втекли за море на «курорти». Переказували пошепки, що цар кепсько живе з дружиною, дивувались з того, що сама государиня аж ніяк не зважає на царя: оточила себе не тільки молодими науковцями, а ще й людьми іншого сорту, оточила себе добірним офіцерством, такими заводіяками, що «на ходу підошви рвуть», – як казав з жахом пан Дараган.

Кидались у вічі елегантні велетні брати Орлови, найпаче старший Олекса Орлов, моцний гренадир Потьомкін [56], улесливий та завжди напідпитку Салтиков, на прізвище «білий мурин», вродливий серб Зорич, його побратим і земляк Милорадович, Базилевські з Полтавщини. То було тісне коло «своїх», коло, як усі тут бачили, авантюрників, здатних на такі чини, в яких чується кров і мордерство, аби забажала імператриця, аби тільки кивнула пальцем їхня богиня.

Вони не боялись імператора, і що дивніш, сам імператор уникав того товариства. Ці офіцери нахабно ігнорували його фаворитів. Повідали пошепки, що геркулес Олекса Орлов здибав десь на сходах імператорського фаворита князя Воронцова, ненароком торкнув його плечем і той котився аж до вестибюлю. Двір відчував грозу, кожен обачно зважував мінливу двірцеву погоду й старався швидко принатуритись. Але помітно було й те, що багато хто старався позискати ласки в імператриці. Того добивалась і старшина з Гетьманщини. Серед них на першому місці були такі спритні старшини, як Кочубей, Лизогуб, старий Трощинський, старий Безбородько.

Гурток цей вже помалу став сторонитись гетьмана та його рідні, але імператриця все ж була чемна, довго розпитувала гетьмана про його життя в Полуденному краю, хитро обминала таке, що могло б вколоти й ласкаво допустила до руки. Сину-гетьманичу навіть зраділа й милостиво запросила на щотижневі літературні збори. Гетьманшу не відпускала від себе й сердечно розпитувала про дітей та вболівала за малою хворою Дорою. Проте все ж порадила Вірі Дараган їхати додому на спочивок або за море лікувати хворе серце. І всі родичі побачили, що для панства Дараганів золоті часи минулися. Бачив те й гетьман: «Погано з панством Дараганами», – думав він, коли довідався про пораду.

– Віра, щоправда, старомодна для імператриці, ну а її мужу й поготів нема що робити тут. Хвала Богу, що так легко обходиться: маєтку не чіпають, діток благословлять на науку по пансіонах для шляхти. Чого ж ще треба старим! Я ще тримаюсь, але ж чи надовго: рано чи пізно шептуни зроблять своє діло.

У фойє біля колони гетьман здибав полковника Стришенка. «Останній депутат з царициних похорон. Усі вже давно роз’їхались, тільки пан полковник все видивляється», – всміхнувся гетьман. Відставивши ногу, його зять справді байдуже й навіть мляво оглядав московське панство.

– Які новини? – питав гетьман, утискуючи руку полковнику.

– Новини! Є… тут щогодини можна сподіватись новин, і не яких-будь, а часом бурхливих, як у Січі, – засміявся Стришенко.

– То правда, – хитнув головою гетьман. – Новий цар не нагрів ще як слід місця. Щось якось неспокійно тут, може воно мені так здається.

– І мені так здається, що погано, – задумливо мовив полковник. – Недурно тут вештаються брати Орлови, я їх добре знаю.

– Бували в бувальцях.

– Не чули, ясний пане, як з панством Дараганами? – заклопотано питав Стришенко.

– Нахмарило трохи, але великої біди немає.

– Те-ек, – зітхнув Стришенко. – Для панства Дараганів, бачу, сюди заростає вже стежка споришем.

– Так, старим сюди надаремно їздити не кортітиме.

– Валькевичі теж пакуються, – казав замислено Стришенко.

– Виходить, скоро рушимо всі разом.

Примітки

56. В 1762 р. Потьомкін служив у кінній гвардії, не у гренадерах. – М. Ж., 26.02.2024 р.

Подається за виданням: Лазорський М. Гетьман Кирило Розумовський. – Мюнхен: Дніпрова хвиля, 1961 р., с. 463 – 465.