25.12.1917 р. До Михаила Мочульського

Вельмишановний добродію!

Ваш лист від 17 грудня про стан "Л[ітературно]-н[аукового] вісника" дуже засмутив мене. Невже ж літературного матеріалу так трохи надходе, що доводиться ставити питання: чи не краще зовсім припинити видання? І це під час нашого відродження, нашого найбільшого руху?! Ні, не кажіть такого, не йметься цьому віри! Чи сяк, чи так, а справу треба рятувати, щоб не набратися всесвітнього сорому, щоб наші вороги з такого становища не кепкували. Треба напружити всі сили, гукнути поклик до всіх, кому дорога ця справа, у кого билося і б’ється серце до розвою нашої рідної мови. Невже ж вони не обізвуться і не допоможуть своїми працями! Хай ми старі – постарілі і понікчемнілі, а скільки ж після нас молоді народилося, що рвалася до літературних справ, прикладала своїх рук до цього діла? Де ж вона поділася? Невже ж вона така убога на талан, або незначна на силу, чи розтеклася по всіх усюдах і не схоче врятувати таке святе діло?.. Ні, я не хочу і не можу цьому віри йняти!

Що йдеться до мене, то я радніший дати допомогу, чим зможу і настільки вхопе мого хисту. Одначе повинен вам по правді признатися, що, з одного боку, мої старечі літа, а з другого – сімейні та службові обов’язки не сприяли намножувати літературного матеріалу, а все ж таки від давніх часів у мене дещо затрималося, що – мені здається – погодилося б задля "Л[ітературно]-н[аукового] вісника".

От хоч би "Товариші". Вони давно написані і були доручені небіжчику М. П. Драгоманову, що видав їх у Швейцарії яко додаток до "Громади" під назвою "Лихі люди". Потім, як теж небіжчик В. П. Горленко захотів був видати у Києві частину моїх творів, то я їх припоручив йому, перемінивши назву задля цензури в "Товариші", але цензура не тільки їх заборонила, а ще намірилася розпочати з цього діло, та тільки, дякуючи добродієві Трегубову (теж уже покійний), він довів цензорові, що тут немає ніякого криміналу, коли автор вдається до цензури, котра може негідний задля неї твір заборонити. Цензор, як сповіщали мене, згодився з цим і вернув заборонених ним "Товаришів".

Оцей заборонений список я і заслав би Вам задля "Л[ітературно]-наукового вісника", якщо Ви згодитесь його надрукувати. Сповістіть мене якнайшвидше, то я його зразу вислати можу таким, як його повернула цензура, бо в мене – на лихо – зовсім часу задля переписки бракує. По розміру він буде аркушів до трьох і не менше 2½.

Ще мушу додати одно особисте прохання до Вас: чи не зможе редакція "Л[ітературно]-н[аукового] вісника" вислати чи перевести мені авансом 200 карбованців за мої роботи? Під цей час страшенної дорожнечі на все, як не звужуєш потреби, а все ж на їх заробітку від служби ледве вистачає, а з нового року може й зовсім припинять видачу жалування, бо з Петрограда ніяких звісток про це немає. Тоді ще і з голодом доведеться знатися.

З глибокою пошаною завжди вірний Вам задля послуг.

Р. S. В мене ще є переписаний переклад Шекспірового "Короля Ліра", "Не вгашай духу!" – життєві малюнки в 5 справах, третя частина "Повії". Всього набереться аркушів до 15 друку. Якщо і переклади приймає "Л[ітературно]-н[ауковий] вісник", то я разом з "Товаришами" заслав би і "Короля Ліра".

Примітки

Листування Панаса Мирного з М. Мочульським тривало недовго: крім цього листа (вперше надрукованого у виданні: Панас Мирний, Твори в п’яти томах, т. 5, стор. 430 – 431), відомо ще в автографах два листи Панаса Мирного (ЦНБ АН УРСР, відділ рукописів, ф. X, № 4-5) та один лист М. Мочульського. Почалося листування з ініціативи М. Мочульського, який від імені редакції «Літературно-наукового вісника» запросив Панаса Мирного до участі в журналі. Пізніше зв’язок редакції з Панасом Мирним підтримувала Н. Романович-Ткаченко.

Лист подається за чорновим автографом (ф. 5, № 673).

Трегубов Єлисей Кипріянович (1849 – 1920) – культурно-освітній діяч, викладач колегії Галагана в Києві, член Київської громади, співробітник журналу «Киевская старина».

…довів цензорові… – В. Рафальському.

Подається за виданням: Панас Мирний (П. Я. Рудченко) Зібрання творів у 7 томах. – К.: Наукова думка, 1971 р., т. 7, с. 560 – 561.