Орел

Володимир Самійленко

Широким помахом крил дужих своїх

Високо піднісся орел сизокрилий,

Все вище та вище до хмар золотих,

Та й хмари високі його не спинили.

Злетів він над хмари й гукнув відтіля:

«Гей, хто ще зо мною? до сонця полинем!

Та поклик могутній хоч чула земля, –

Ніхто не озвався за кликом орлиним.

А сам він ще вище тоді полетів,

Аж поки зовсім од землі заховався;

Він дихав повітрям надхмарних країв,

На сонце дивився і в світлі купався.

І рвався ще вище, але вже не міг:

Не стало ні сили, ні крилам підпори.

І смуток великий орел переміг,

І тихо спустивсь на високії гори.

Тоді зрозумів він, що син він землі.

Що буде навіки до неї прикутий;

Але його небо манило здалі,

І вічно про його не міг він забути.

І в час, як нудьга обгортала його,

Як гидко ставало на землю дивитись,

Літав він за хмари до сонця свого,

Щоб ясним промінням на волі напитись.

А втомлений – знову на землю сідав,

На гору високу, край темної кручі,

І другим створінням земним повідав

Про небо, про сонце, про зорі блискучі.

29 марта 1890.

Примітки

Вперше надруковано в журн. «Зоря». – 1890. – Ч. 10. – С. 150. Дата: 29 марця, 1890. Підпис: В. Самійленко. Вірш входив у збірку «Україні». Подається за виданням 1906 р.

Подається за виданням: Самійленко В. Твори. – К.: Дніпро, 1990 р., с. 76 – 77.