Сонети

Володимир Самійленко

І

Я не Петрарка – ти ж нова Лаура,

Ти, може, краща, ніж вона була,

Ти грації сама ще додала

До чарів, що дала тобі натура.

Куди б ти тільки в хату не ввійшла,

Зникає всім із чола тінь похмура,

Яснішає душа, смутна й понура,

Йде геть журба, що душу облягла.

Так сонце після хмарної години,

Коли на землю кине промінь свій, –

Радіють люди й звірі, а рослини

З’являються в барвистості новій.

Моє ти сонце! Як і в сі хвилини,

Світи-повік мені в путі моїй.

II

Коли б твоєї вроди не хвалила

Моя невдатна Муза, то з того

Для образу чудовного твого

Моя недбалість слави б не зменшила.

Нехай би навіть людськість оніміла

І слова не могла сказать свого.

Твого ім’я доволі одного,

Щоб зараз же тебе пізнав люд! Мила

І гарна ти, що й кращої нема,

І між людьми ласкавіша всіма.

Нехай же буду я твоїм поетом:

Я з Музою – зберем ми сили всі,

І впевним люд ми лагідним сонетом,

Що вмієм віддавати честь красі!

Примітки

Вперше надруковано у збірці «Україні». – 1906. – С. 55. Подається за цим виданням.

За матеріалами спогадів (ІЛ, ф. 15, № 324), вірші адресовані Л. М. Старицькій.

Петрарка Франческо (1304 – 1374) – італійський поет, один з перших митців ренесансного гуманізму. У книзі лірики «Канцоньєре», де відбилося нове, індивідуалізоване розуміння людини, оспівав Лауру – жінку, яку кохав. Зустрівся з нею 1327 р., померла вона 1348 р.

Подається за виданням: Самійленко В. Твори. – К.: Дніпро, 1990 р., с. 73 – 74.