Весняна елегія

Володимир Самійленко

Ще раз весна.

Все та ж ясна

І пишна знов до нас прийшла..

І сонце світ

Нам шле в привіт, –

Природа знову ожила!..

В порі такій

В душі моїй

Якесь чудне чуття встає:

Таким чуттям

Ім’я не дам,

Не розберу я, що в них є,

Тут море дум,

Утіха й сум,

І наче жаль стає чогось…

Чого ж таке

Чуття тяжке

Мені до втіхи додалось?..

О, знаю я,

Чого моя

Душа смуткує і болить,

Яка печаль

І що за жаль

Їй радість хоче затруїть…

Того вона

Болить, що зна

Непевність радощів своїх,

Що час мине

І поглине

Самую змогу бачить їх.

В природі ж сій,

Повік живій,

Вона бажала б вічно жить,

В красі її

Чуття свої

Хотіла б вічно веселить.

Коли я вмру,

То в ту пору

Природі я себе віддам,

І тіло все

Перенесе

Вона у свій величний храм.

Ніщо ніде

Не пропаде:

Як їй, мені кінця нема;

В її красу

Я все внесу,

Що надала вона сама.

Без перепон

Її закон

Довіку буду я сповнять…

Та я смутний,

Що в добі тій

Я вже не буду існувать.

3 мая 1889 р.

Примітки

Вперше надруковано в журн. «Правда». – 1890. – Т. III. – Вип. 7. – Цвітень. – С. 49 – 50. Підпис: В. Сивенький.

Вірш входив до збірки «З поезій Володимира Самійленка» як друга частина диптиха «Весною» (див. також приміт. до вірша «Весняні пісні»). У збірці «Україні» вміщувався окремо під заголовком «Весняна елегія».

Подається за виданням 1906 р.

Подається за виданням: Самійленко В. Твори. – К.: Дніпро, 1990 р., с. 71 – 72.