Зорі

Володимир Самійленко

Давно колись, малим хлоп’ям,

Бувало, дивлячись на зорі,

Я часто-часто прагнув сам

Між їх поринути в просторі.

Я думав: там щасливий край,

Там невідомі наші болі,

Туди летить у тихий рай

Душа, намученая долі.

Там щастя вічне буде тим,

Кому втішатись тут не змога;

Там вічно янголам святим

Одкритий вид таємний бога.

Так думав я давно колись,

Так зорі тішили дитину,

Тепер же мрії розійшлись,

І бачу другу я картину.

Я бачу в зорях тих ясних

Великі сонця незчисленні,

І на планетах округ них

Істоти нудяться стражденні.

Такі ж їх душі, як у нас,

Так само прагнуть щастя й знання

І плачуть на прожитий час

За невдоволені бажання.

І б’ються й гинуть у борні,

І зневажають бідних дуки…

І там веселії пісні

Втонули в диких криках муки.

І скільки їх, з країв біди

Рвучись у рай з плачем гарячим,

Свої надії шлють туди,

Де ми горюємо та плачем!

1889 р., січень

Примітки

Вперше надруковано в журн. «Зоря». – 1890. – Ч. І. – С. 4. Підпис: B. Самійленко.

Вірш входив у збірку «З поезій Володимира Самійленка», у всі видання збірки «Україні».

Подається за виданням 1906 р.

Подається за виданням: Самійленко В. Твори. – К.: Дніпро, 1990 р., с. 70.