Логотип Мисленого древа

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

НАУКА

ОСВІТА

ЛІТЕРА
ТУРА

Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Література / В / Марко Вовчок / Прозові твори / Не до пари

Не до пари

Марко Вовчок

I

Як не живи, а лихо не мине. Так уже нам бог дав, така вже доля наша…

Була в мене небога; при мені вона й зросла, бо сиротою зосталася змалечку. Я й батька і матір її поховала й оплакала; я й її розуму навчала і добра її гляділа. У неї була й хата славна, і селитьба, і скрині такі на колесах, що було перехилишся та й дна рукою не достанеш.

Живе вона в мене веселенька собі, а хороша!.. Така чорнобрива та ясноока, та уста рум’яні, та станочок стрункий. А що весела була, жартівлива!

І хазяйка з неї добра, роботяща. Як дійшла вона літ своїх, то я без клопоту хліб їла: вона й зробить усе, й догледить усього, і обміркує все, і хату мені звеселить.

II

Живемо ми отакеньки приязненько собі та любо. Коли разом я помічати стала, що Парася щось сама собі думає та думає. Голосно словця не скаже, весело не засміється, не гляне. І змарніла трохи.

Мені вона не признається, а я не питаю. Ходила вона і на улицю, і на вечорниці. Іде було й скаже: «Тіточко-голубочко! Я піду до дівчат», або там куди; а тепер уже випурхне з хати, не питаючи мене.

III

Одного вечора вернулась вона така тиха, а весела; хоче ніби щось мені сказати, і не каже.

– Що, Парасю-голубонько, що тобі доброго трапилось?

А вона все варується мені сказати, тільки гляне та зчервоніє. А я все наполягаю: скажи та скажи!

Вона встала й говорить тоді:

– Я, тіточко мила… Я вже хутко заміж піду.

– Боже тобі поможи! Нехай мати божа щастя-талан дає!

Питаю, за кого вона думає…

– За Семена Палія.

– Ох, дитино моя! Чи то ж до пари? – кажу.

– До пари, до любої вподоби! – одкаже мені гордо.

IV

А Семен Палій той та був на все село чудний та дивний. Багатир був, а жив, як убогі люди живуть. Він було не придбає, а втеряє, ярмаркуючи. Чи він продає, чи він купує, то все не на користь собі, усяке його ошукає, аби хто схотів. Не те, щоб він був так собі: розумна в його голова була, і словом він було впоїть тебе, як медом; а проте дивний, якийся дивний з його чоловік був. Таких людей я й не бачила. Було іноді на його ніби щось найде: лежатиме цілісінький день у городі, наче недужий, або ніч проблукає по степу, по полю. Хто його знає, що йому!

V

От я й викладаю все теє небозі. А вона… звісно вже, що дівчина не вважає ні на віщо, полюбивши. Любить, то вже любить. Хоч і знає, що буде недоля, та не боїться, – про свою долю байдуже!

Радила я й просила. Вона плакала, слухаючи; а до Палія Семена душа її, як той метелик до вогню – не одженеш, не зупиниш. Що мені робити? Не зважилась розлучати, поблагословила.

VI

Та й сама радувалась, дивлячись на життя їх, миле та любе. Прийду було до них у гостину – сидять укупці. Що ж то за щасливі! Що ж то за хороші! Як я до його придивилась, прилюбилась, моя матінко, – то він мені за дитину рідну став. Такий у його погляд був, така мова, така краса, що рідне тобі, та й годі!

Прибіжить було Парася до мене на хвилиночку… Господи, яка весела, яка щаслива!

– А що, Парасю?

– Та добре мені, тіточко-сердечко, добре мені! Любить він мене дуже. І кроку від себе не відпускає; все просить співати. «Сідай коло мене, співай мені, пташко, співай!» От я й співаю, а він слухає та дивиться мені в вічі… Що то за очі господь йому дав!

– А хазяйствечко як? – питаю.

– Та й хазяйствечко нічого тепер. Добре, все добре. Я вже так порядкую, так годжу йому!.. А він, тіточко, він усе не дає діла робити, – їй же богу!.. Пораюсь там коло печі абощо, а він: «Чого се так довго, Парасю?» – «Та я для тебе, голубе, щоб ти смачніше з’їв». – «Байдуже, – каже, – мені про те, серденько! Ось іди, сядь коло мене та обійми, та будемо говорити, як у світі жити, як люди живуть у світі»… І як почне він, тіточко, розмовляти, то я й позабуваю все, що там розпочала робити і що до чого. Схаменусь, то аж сором, яка з мене господиня… Тепереньки я вже розумніша стала, пораюсь, мию, шию… А він, дивлюсь, і осмутніє, і похмурий такий стане, і не їсть, не п’є нічого. А я прошу, а я прошу: «Та хоч покуштуй, та хоч губою приторкнись! Воно добре, неабияке». – «Де ж не добре, коли ти своїх ручок доложила та ще й думок», – ніби сміючись із мене, говорить. А я його цілувати, – тоді він ізнов веселий.

VII

Я було радію, слухаючи того її щебетання. Не було й гадки, щоб усе те щастя у велике лихо повернулось. Хоч Парася вже не вчащає до мене, як перше, та я все думаю: «Се того, що вона там собі у щасті та в розкоші». Сказано: «Добре дядькові, – то й бога забув!»

От якось я зібралась та й пішла до них у неділю. Хата зачинена. Я тоді в садок і бачу – сидять вони вкупці, тільки чогось обойко невеселі; сидять собі мовчки.

А садок у них по горі зеленів аж до самісінької води. Попід садком річка широка в берегах іде. По тім боці жита половіють; чутко – млин меле, і чуєш і бачиш – шумлять і хиляться верби на греблі, і на все благий вітерець тягне…

Вони під грушею сидять. Він дивиться кудись далеко, а вона на його. Підходжу – обоє жахнулись.

– Боже поможи! Здорові були!

– Просимо!

Вітають, говорять; а все мені здається – щось не так воно, як перше було.

Посиділа я в них та й додому беруся.

– Проведи ж мене, Парасю, – говорю їй.

Вона й пішла мене проводити.

– Парасю, – кажу, – чого се ви такі сьогодні? Що вам таке?

А вона:

– Нічого, тіточко, їй же богу, нічого!

І не сказала. Так ми й попрощалися.

Іду я собі та все думаю: «Чого вона така неспокійна стала? Що там у них коїться? А може, – думаю, – посварилися трохи? То й помиряться мої голуб’ята».

VIII

І жду я її, жду, а її нема. Хоч коли на роботі й побачу, то на хвилиночку.

– Чому не прийдеш, не одвідаєш?

– Прийду, прийду, тіточко!

А сама все не йде, і вбачаю – марніє та й марніє Парася моя.

Іду я знов до неї. А зима вже морозами кріпкими укріпила. Приходжу – вона в печі розпалила, а сама сидить на долівці – і голову схилила, і руки опустила. Чи жива, чи не жива?.. «Ох, побила мою Парасю лихая година!» думаю.

– Парасю! – кажу.

Тоді вона звелась і стала, блідая й понурая.

– Скажи мені, дитя моє, скажи свою пригоду!

Вона мовчить та на полум’я дивиться. А я прошу, я прошу й плачу. Вона все тільки на те полум’я дивиться. І довго я просила, а вона дивилась; а далі, обертаючи до мене голову:

– Чоловік не любить! – промовила.

– Як не любить, Парасю? Бог із тобою!

– Не любить! – вимовила, та так з душі якось вимовила, що одразу я віри поняла. – Перше любив, тепер не любить.

– Що ж, він тебе обижає? – питаю. – Може, б’є?

– Ні, не б’є, не обижає – тільки не любить: не гляне, не пожалує, не всміхнеться…

– Що се вам сталося? – говорю.

– І сама не знаю, – каже. – Я годила йому, я любила його, та доля моя такая!

– Може, за що угнівався на тебе?

– За що? Хіба я не слухаю? Ото було уліті як сидимо в садку, він мені показує: «Дивись, яка вода чиста! Як у очеретах гуде, – слухай!..» То я спершу було не дивлюсь, не слухаю – не хочу. «Лучче я тебе поцілую!.. – було кажу йому, – що мені там дивитись?» Бачу, що він здвигає брови, то я вже потім і прислухалась, і придивлялась: начебто зроду того не бачила, – йому на вгоду. Знов, умер тут отой Лисенко, та вдова продавала худобу, – я просила його: «Купи! дешево купиш у неї». А він мені: «Сирітським добром забагатіти хочеш, Парасю!» А я йому доводжу, що все одно куплять люди. «Та не ми!..» Бачу, що йому слухати теє чогось гірко, я й замовчала собі… Ні, тіточко, я його слухала, та се вже мені таке щастя!..

IX

А тут саме він увійшов у хату. Зняв шапку, привітався, а сам гордий та похмурий.

– Змерз! – каже.

Як схопиться Парася!.. Дмухає на огонь і кожух його струшує, і в’ється, як горлиця, коло його.

А він – такий хороший, я й не бачила його, здається, таким, – простяг, гріє руки над полум’ям червоним. А як Парася навернеться на його очі горді та смутні, одвертає од неї очі…

Хотіла я щось порадити, сказати, та не сказала нічого, – пішла собі додому.

І скільки вже я раз хотіла до них піти, та як згадаю, – не піду. Як згадаю, що стояв він гордий та спокійний такий, матінко!.. Ні, не піду! Вже не поможе.


Примітки

Друкується за українським текстом, вперше опублікованим у журналі «Основа», 1861, березень, стор. 5 – 10.

Російською мовою, в авторському перекладі, вперше надруковано в газеті «Очерки», 1863.

Подається за виданням: Марко Вовчок Твори в семи томах. – К.: Наукова думка, 1964 р., т. 1, с. 296 – 300.

Попередня стаття | Перелік статей | Наступна стаття

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1999 – 2019 Група «Мисленого древа», автори статей

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на наш сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 1104

Модифіковано : 16.04.2018

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.