Логотип Мисленого древа

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

НАУКА

ОСВІТА

ЛІТЕРА
ТУРА

Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Література / В / Марко Вовчок / Прозові твори / Свекруха

Свекруха

Марко Вовчок

І

Перша сторінка автографа оповідання Марка Вовчка «Свекруха», бл. 1857 р.

Жила колись у нашому селі вдова Орлиха. Я ще була невелика дівчинка, не дуже-то що пам’ятаю, а чула се од покійної матері – нехай царствує! Вони були сусіди з Орлихою, тин об тин. Мигається мені та Орлиха, мов у тумані, – висока, у червоному очіпку, все чорні брови здвигає.

Чоловік її давно помер; старшого сина в Туреччині вбито; менший при матері був, хазяйнував. Парубок на все село: гарний, хоч з лиця воду пити, жвавий, веселий і роботящий. Матір поважав, а стара гляділа й пильнувала його більш, ніж ока в лобі.

Задумала Орлиха свого Василя одружити, стала шукати людей. Де збіжаться дівчата на вулиці або на могилі пустують, – Орлиха тут і вродилась, прислухається, придивляється…

– Не бери, – каже, – мій сину, багатої: і самі ми не багатирі; шукай, щоб була покірна та добра.

– Добре, мамо, вишукайте, яку треба, я й оженюсь.

Поки мати шукала, він собі сам знайшов. Був у Вишеньках на ярмарку й з того часу став учащати щовечора. Мати постерегла хутче всіх і довідалась: ходить Василь до Ганни Королівни.

– Сину мій, сину, – каже, – не бери тії багачки: буде вона дуже гордувати; се батькова дочка, вимислива й пишна, – одцурайсь її!

Василь аж до землі припадає – просить. Нічого робити. Послали старостів; побрали рушники; справили весілля; привезли молоду до свекрухи.

А посагу в її було! Боже мій, світе мій! На дев’яти возах везли, і в кожному возі по чотири воли сивих йшло. Запаски шовкові, пояси, як жар, кожухи шовком повишивані…

Молода в золотому очіпку; намітка, як дим, тонесенька; червоні коралі аж до пояса. Всі задивились на неї: як повна рожа! Тільки стара Орлиха, стрічаючи хлібом-сіллю, якось невесело глянула невістці в вічі.

II

Пожили вони рік. Спершу молода Орлиха на вулицю виходила. Було як заговорить або засміється – і старому веселіше стане; а туди далі й годі, й не побачиш її, все в хаті, у господі. (Бачте, вони собі хату збудували надвоє, в одній молоді, а в другій мати).

Хто спитає стару Орлиху:

– А що ваші дітки? Добру собі невісточку маєте?

– Звісно, як батькова дочка, – одкаже, або й нічого не говорить, наче не чує.

Якось моя мати поралась у хаті. Увійшла Ганна. Мати бачать – смутная дуже; сіли коло неї да й кажуть:

– Що се тобі, моя Галочко, очиці запали? чого зажурилась?

Ганна сплеснула руками, а сльози покотились, як перлове зерно:

– Не любить мене свекруха! обмовляє мене, з світу божого жене, дорікає, що я батькова дочка!.. Татоньку мій! якби ти знав, яка моя доля нещаслива буде, ти б мене був іще в сповиточку у глибокій криниці втопив!

Мати розпитують, що, як там у їх, за що сварка вийшла.

– Вона з першої години мене не злюбила. Запаски мої найкращі шовковії попсувала, що возьму – вони в руках тліють: се вона, вона, я добре знаю! Чогось мені в скриню напорошила… і золоті очіпки мої потемніли, і пояси червоні полиняли… вона все добро моє переводить! Все до Василя: «Продай да продай тії воли!» (що од мого батька). А я кажу: «Не хочу! Нащо продавати?» Василь, правда, таки й не повів їх у ярмарок, а вона на мене накинулась: «А, вража дочко! ти мене осиротила! Мій Василь од мене одцурався! Підожди, підожди! я тобі добре оддякую!»

– Покорись, Галю, – кажуть їй моя мати. – Що ж робити!

– Нащо я маю їй коритись! – крикнула Ганна, – не хочу! Як хто гукає, – кажуть, – так і одгукується!

III

Однії ночі не спиться матері. Чують – у сусідчиному садочку щось шепоче; відчинили вони віконце – прислухаються.

– Галю, моє серце! – каже Василь, – чого се ти знов заплакана?

– Не кидай мене саму, Василю! Я не тямлю, як без тебе й переднювала! Тяжко та сумно мені.

– Що ж тобі, моя рибочко? Може, мати? Я її прохав, як вибирався, щоб тебе не смутила.

– Вона мені й словечка не промовила, Василю, цілісінький день у вічі не глянула. Смутно, сумно було в хаті.

«Що та Орлиха виробляє? – подумала собі мати. – А здається, й розсудлива людина».

IV

Надійшли жнива, достигла Василева пшениця – така гарна, колос у колос! Наша нива коло їх, і мати разом з Ганною в поле виходили. Одного ранку ждали, ждали, да й самі пішли. Ганна надійшла вже по обіді і така бліда – хитається; мати аж злякались: що се їй сталось?

– Чогось мені коло серця пече, як огнем, – каже Ганна, – і встояти не можу! Ледве до ниви доплелася.

– А що свекруха? – питають мати.

– Ой, тіточко моя любенька! сьогодні вночі я її бачила в нашій коморі. Прокинулась, а вона стоїть проти місяця, біла така, розхристана. Я крикнула – вона з комори.

– Се тобі так здалось, моя дитино! чого б то вона вночі прийшла?

– Ні, ні, бачила я її добре.

– І Василь бачив?

– Василь не ночував дома, виїздив… І він не йме мені віри… Не нажну я й снопка сьогодні; нездужаю й рук підняти. Виглядатиму Василя: казав, прийде надвечір, то й доведе мене додому.

V

Мати пішли жати. Надвечір придивляються – не видно Ганни, чи не додому пішла? Питають других жничок, – не бачили, щоб ішла; гукають – не озивається; до того місця, де вона була, – нема. Що за диво! Коли ж, ходячи поміж копами, й найшли… Лежить вона, неначе спить, хороша й свіжа, як квітка. У головах снопок пшениці, ручки навхрест зложила… Вечір господь дав такий ясний, тихий; лежить, як жива, у пшениці, аж колосся над нею похилилось…

Побігли до Василя: він недалечко й був, косив; стріли його, – йде такий веселий до неї! Як побачив свою Галю неживу, підняв косу та черк себе! ніхто не вспів і оком змигнути… тут коло неї і впав.

VI

Кинулись до старої Орлихи. Стріла вона мою паніматку іще на воротях, неначе ждала. Мати кажуть:

– Невістка ваша вмерла!

Стара зціпила зуби і вдарилась об поли руками:

– Що ж робити! судилось! – каже.

Не заплакала, нічого, тільки біла стояла, як хустка. Мати злякались і не знають, як про, сина сказати; а тут їх і несуть…

– От, обох несуть! – кажуть мати. Вона як крикне:

– Як обох?

– Бабусю, і Василь ваш неживий!

Як вона кинеться, як побіжить! мало з рук у людей мреця не вибила; схопила його за голову й кричить над ним… Да й страшна ж вона була! Без хустки, сиві коси тріпаються по плечах, розхристана, уся в крові; ходить, ходить коло сина і все кричить, мов господь їй розум одібрав.

Убрали молодих, положили поруч на столі; хто пішов додому, хто оставсь на ніч. Дивляться, – нема старої Орлихи, як у землю ввійшла! Да вже на другий день знайшли під тином неживу: синя, синя, як бузина.

Молодих укупці поховали; стару оддалік. Хата їх так і розвалилась пусткою; ніхто не купив, бо, кажуть, щовечора, як місяць зійде, по тому дворищу тиняється молода Орлиха. У глуху ніч сяде проти місяця, зложить білі руки, піджидає свекрухи та й докоряє: «Ти мене, молоду, з світу звела, стара Орлихо!»


Примітки

Вперше надруковано у книзі: «Народні оповідання Марка Вовчка», Спб., 1858 р.

Подається за виданням: Марко Вовчок Твори в семи томах. – К.: Наукова думка, 1964 р., т. 1, с. 99 – 102.

Попередня стаття | Перелік статей | Наступна стаття

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1999 – 2019 Група «Мисленого древа», автори статей

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на наш сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 1586

Модифіковано : 20.06.2016

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.