Любовна туга Елізи

Володимир Винниченко

Звістки з Азії немає. А серце принцеси щоранку прокидається з ніжним болем, з холодком чекання, із страшними поривами туги. І болючий, і солодкий ритуал: от принцеса сидить боком до грубки в глибокому фотелі із шитвом у руках, накинувши на плечі кожушанку; боком сидить, а не спиною, а не лицем, щоб у полі зору були і двері, і грубка, поганенька, незграбно змадикована принцом Георгом. От чути в коридорі важкі, нерівні й обережні кроки. І вже любо сидіти в фотелі, і вже повно-повно стає в холодній кімнаті, вже все нашорошено чекає в ній: і грубка з акуратно вийнятим із неї принцесою попелом, і фотель, і голка, і синюваті від холоду, замерзлі від чекання руки принцеси. От тихий, несмілий, винуватий стукіт у двері.

– Прошу!

Холодний, сухий, чийсь дивно-чужий голос виходить із уст принцеси Елізи, з тих уст, яким трудно дихати від стримуваного хвилювання. Лице принцеси замкнено-сухе, холодне, не ворухнеться, очі строго спущені до шитва, облямовані пухнатим темним мереживом вій. А в полі зору під сіткою вій видно ноги, великі, обережно, навшпиньках шкандибаючі, в подертих черевиках. Вони так боязко, тихесенько шкандибають до грубки, наче по серцю принцеси ступають. І таки по серцю, бо аж холоне, аж стискується воно й здригується на кожний крок. І скорботно дивується: що ж воно, боже, таке?

Чого такою дивною, містичною ніжністю тягне від цих калікуватих ніг у великих подертих черевиках? Чого гарячим зворушенням заливає груди від цих боязких, червоних од морозу рук, що так безшумно витягають шворку з-під оберемка дров? От він зараз вийде, не діставши навіть кивка головою за свою послугу, як останній наймит-попихач, якого навіть не помічають. Тихо-тихо причинить двері й зникне до вечора. І до вечора принцеса буде любовно брати з оберемка по одній дровинячці й з ніжністю всувати її у грубку. А увечері так само боязко, винувато, не сміючи кашлянути, принесе нову в’язку старанно нарубаних дров. Принесе знову кричущу, зв’язану ніжність, солодкий біль і тужне зворушення. І знову очі принцеси холодно, гордовито будуть спущені на книжку біля свічки, по якій хилитатиметься тінь гнотика.

А в душі весь вечір і всю ніч хилитатиметься солодко й боляче здивовання: що ж це таке, боже мій? Хто це зробив, що в цій шкутильгаючій постаті, під цим стареньким шальтом, підперезаним ременем, захована така хвилююча, безкрая насолода, таке неймовірне щастя її. От сховане, сховане воно там усередині її, в цій незграбній, боязкій шкаралупинці. Досить їй зробити рух, торкнутись до шкаралупки – і вибухне з неї, і обхопить обох таким чудом, від якого можна захлинутися.

Але очі принцеси навіть не кліпнуть, не підведуться. Бо, коли підведуться, коли зустрінуться з тими голими, дитячо-одвертими, благально-покірними вікнами в душу (а вони повинні бути саме благально-покірні!), тоді… тоді все завалиться. Не стане ні Азії, ні Європи, ні сонця, ні планет. І тоді треба швидко-швидко, моментально втекти й заритися в якусь печеру в глибині непролазного лісу, далеко-далеко від людей, від минулого, від можливого майбутнього. А чому б і ні?

І принцеса чує, як холонуть їй ноги, як знеможено, злякано затихає душа й щоки починають горіти палаючим стидким вогнем.

А з Азії все нема та й нема ніякої звістки. І як приходить граф Елленберг, як тільки вступає в хату його жіночо-м’яка постать із оброслим рудою, обсмиканою бородою лицем, так принцеса Еліза вся зіщулюється, вся зсихає й натягає себе на дріт суворого чекання. А коли він виходить, не діставши й від неї ніякої звістки з Азії, принцеса Еліза вся спадає й знеможено звішує руку з поруччя фотеля. Розуміється, все могло статися: могли літаки з принцом Георгом не долетіти, могло трапитися нещастя з посланцем, а може, захорів принц Георг, У кожному разі, поки що звістки нема.

А після того настає вечір, наступають ранки, дощові, снігові, хмарні й сухо-сонячні, але все холодні, й усе треба палити в грубці. І все шкандибаюча постать, мовчазна, несміла й понижена (понижена всіма-всіма!), носить оберемки дров, ступаючи навшпиньках. І часом принцеса Еліза із страхом впивається руками в поруччя фотеля, щоб не глянути, щоб не підбігти, не схопити в руки обросле кошлате лице, щоб із гнівом, болем і ридаючою ніжністю не зірвати з нього цього мовчазного смиренного пониження.

Але раз граф Елленберг приходить не з питайним виразом ласкавих очей, а із стримано-тріумфальним. І принцеса Еліза з острахом схоплюється йому назустріч.

– Звістка?!

Граф Адольф ніжно й обережно, як спійманого метелика, за кінчик, підносить принцесі невеличку товстеньку куверту. Потім скромно й мовчки відходить у далекий куток, бере в руки «Теорію омнеїзму» й пильно читає, відвернувшись од таїнства, що відбувається на другому кінці кімнати.

Принцеса Еліза сидить у фотелі, й аркушики паперу хистко погойдуються в її руках.

«Високоповажна й дорога кузино!

Посилаю Вам свій всевідданий рапорт! Прошу не гніватися за запізнення – вина не моя, а тих тяжких обставин, в яких доводиться боротися за наше святе, велике діло. Я поминаю ті пригоди й нещастя, що траплялися нам по дорозі до Індії й що коштували нам двох літаків і тринадцятьох людей – половину нашої експедиції. Ці пригоди забрали в нас, крім того, багато часу.

Але найбільше часу забрав арешт, в який ми попали зараз же, як перелетіли на територію Союзу східних держав. Явище об’єктивно відрадне, бо показує здоров’я й пильність східних народів, але суб’єктивно воно нам коштувало багато прикростей. Нас узято за комісарів європейських Каесемів, і хоч ні одної Сонячної машини не було знайдено на наших апаратах, нас усе ж таки тримали в строгій ізоляції. Можливо, що ми ще й досі б сиділи або нас були б уже розстріляли, коли б не став нам у пригоді Європейсько-Американський Союз Оздоровлення. Це організація європейців і американців, яким удалося врятуватися на території Союзу східних держав; вона має ту саму мету, що й ми.

Переходячи до самої суті справи, маю щастя донести, що вона стоїть на доброму грунті. Дійсно, вся Європа й Америка обхоплені страшною пошестю, і надії на видужання зсередини немає абсолютно ніякої. Щодня стежники Союзу Східних Держав доносять про щораз більше й більше здичавіння європейсько-американського світу. Нам, дітям цього світу, доводиться з болем соромитися перед нашими азіатськими великодушними сусідами – така неглибокість, така нетривкість були в нашій вихвалюваній цивілізації.

Картини, які малюють стежники, наводять на глибокий сум і викликають жагуче бажання поспішити на порятунок загибаючому півсвітові. Я не буду Вам їх переказувати, бо Ви самі щодня їх бачите на нашій нещасній батьківщині. Скажу тільки, що найтрагічніше враження роблять такі велетні нашої культури, як Париж, Лондон і Нью-Йорк. Це тепер – моторошні, фантастичні пустелі.

Руївничо-отруйна робота наших божевільних продерлася й на Схід. Легенда щастя з силою пожежі по висушеному спекою степу спалахує то тут, то там – і доводиться вживати надлюдських, героїчних і часом жорстоких заходів, щоб гасити небезпечні місця. Бувають випадки, коли Верховна комісія Союзу східних держав, спеціально призначена для боротьби з Сонячною машиною, дає накази видушувати газом або палити радієм цілі округи, заражені Сонячною машиною. Особливо часто трапляється це з островами.

Урядові кола Індії досить оптимістично, хоча й стримано, дивляться на результат боротьби. Вони гадають, що на весну дезинфекція в них досягне ідеальної височини. Охорону кордонів і на полі, і на морі провадиться ідеально – і тепер майже немає випадків, щоб із Європи попав хоч один сонцеїст до Африки або Азії.

Справа походу виглядає зовсім легкою й потребує тільки певної кількості окупаційних армій. Божевілля Сонячної машини є тим добре, що воно, паралізуючи все культурне й людське життя, паралізує вкупі й яку-небудь здатність до організації. Ніякого опору, розуміється, ця маса жуйної худоби не зможе протиставити. Все завдання окупаційних військ буде в тому, щоб ізолювати здатні до видужання елементи від абсолютно безнадійних і щоб знищити останні із найменшою загибеллю невинних. Але це вже відноситься до технічного боку плану кампанії.

Отже, закінчуючи своє донесення, я дозволяю собі висловити найпоштивішу надію навесні бути в Берліні й скласти до прекрасних ніг найпрекраснішої Жінки Заходу свої радісні привітання.

Її покірний і всевідданий раб Георг.

Р. S. Не можу при цьому не висловити свого гарячого жалю, що Вам доводиться перебувати в країні божевілля. Для мене не було б більшого щастя, як мати змогу перевезти Вас сюди, але ті труднощі перельоту, які стоять серед теперішніх умов на шляху, лякають мене й сковують мій язик у благанні перелетіти сюди.

Ще вважаю за варте Вашої ласкавої уваги таке: і серед Союзу Оздоровлення, і серед урядових сфер Сходу панує однодушна опінія, що після вичищення Європи й Америки від Сонячної машини на цих континентах мусить на довший час запанувати залізний режим абсолютної диктатури вибраних, цебто найстрогіша монархія без ніякої тіні парламентів і тому подібних руйнуючих волю й здоров’я народів інституцій. Союз Оздоровлення вже тепер у порозумінні з Союзом східних держав провадить тяжку й відповідальну роботу вибору відповідних людей, на плечі яких буде складений великий, але геройський тягар управління країнами.

При цій нагоді не можу не поділитися з Вами своєю радістю й страхом: мою скромну особу призначують на цей трудний подвиг для Німеччини. Не сміючи ухилятися від цього великого обов’язку, чуючи над собою благословляючі тіні наших предків, я, одначе, почував би в своїх плечах незломну міць, коли б знав, що поруч зі мною на східці трону сходитиме істота, перед якою схиляються і плечі мої, і коліна.

Ваш коліно-схилений Георг.

Р. Р. S. Відповідь прошу передати посланцем. Щодо дальшого листування, то прошу не дивуватися й не турбуватись, коли від мене не хутко буде лист. Надзвичайно важкі умови подорожі, а особливо необхідність якнайбільшої обережності, можливо, не дозволить мені часто посилати посланців. А то й до самого початку акції не доведеться послати. Не полохати треба масу, а захопити її зненацька. Тим менше буде жертв і легше та швидше відбудеться вся ця тяжка операція дезинфекції.

Отже, може, просто до побачення.

Граф Елленберг і здивований, і занепокоєний: на рівно-блідому, висхлому, з кістяним овалом лиці принцеси Елізи зовсім нема того підняття й трошки п’яного захвату, що щойно бачив він на лицях генерала Бухгольца й сенатора Штіфеля. Воно, це лице, немов присипане сірим порохом, стомлене й нудне, як після трудної їзди полем у старовинному екіпажі. А очі задумливо мружаться на щось далеке-далеке й тоскне.

Граф Елленберг м’яко підступає ближче, м’яко влазливо намацує поштивими словами щілинку до душі, але принцеса Еліза акуратно, з повільною задумою складає листа й затикає всі щілинки.

А коли граф Елленберг поштиво вислизує з покою майбутньої королеви Німеччини, вона дивиться на вікно, в яке зазирає синій присмерк, і тоскно слухає, чи не чути шкандибаючих навантажених кроків у коридорі.

І вночі лежить принцеса Еліза з розплющеними очима й застигло, непорушно дивиться в тьму кімнати. На підлозі коло грубки дотліває вихлюпнутий жовто-червоний відблиск вогню, і від нього тягне такою безвихідністю, такою застиглою тугою й самотою, що очі принцеси самі собою наливаються чимсь гарячим-гарячим.