Зима в Берліні

Володимир Винниченко

А білі мухи монотонно, вперто, безупинно обсідають дахи, дерева, вулиці. Тиша взулася в білі пухнасті панчохи й уже навіть не рипне нічим уночі, не зашарудить. М’яко зсувається день у ніч, ніч – у день. Сонце зникло, тільки часом коли-не-коли боком, низом, винувато пройде над Берліном таке червоне, таке байдуже, холодне, заклопотане й зараз же ховається в синювато-попелясті хмари.

А може, того тюхтії сплять у замотках, що тепер уже зовсім-зовсім їм ясно, що всьому кінець, тепер, після тої дикої, божевільної, пекельної ночі. Бо таки так: кінець. Тепер ясно, що немає ніяких сил, які б повернули людину. Тепер ясно, що ніколи-ніколи не загориться вже віясте сяйво над Берліном, ніколи не загуркотить машина, не задзвенить сумним лагідним плачем вечірній дзвін у наївних будиночках бога. Тепер це все ясне. І ясно, що мусить умирати за Машиною й людина.

«Ну, так що? Ну, і хай тварина. Що тут страшного? Вільна, здорова, весела, любовна, щаслива тварина хіба не краще за скуту, хору, гнилу, злу, брехливу, нещасну людину? К чорту її!»

Мила, люба Труда. Хороша тваринка! Може, вона й має рацію. Може, дійсно к чорту гнилу, нещасну, злу людину. Може, справді нехай вона вигибає, вигниває в цих макухах, і нехай росте нова тварина в тих дитячих дзвінких голівках, що так весело перекидаються в пухнастому білому килимі?

А сонце щораз нижче ходить понад обрієм, щораз неуважніше, щораз коротше визирає з-за снігових понурих хмар. І вітер стає щораз суворіший, понуріший. І все рідше приходить і Труда, і все млявіше звучить її голос. І все рідше чути дитячі голоси за муром білого саду. Не чути їх уже й на тих горбочках, повз які доктор Рудольф ходить до лісу й на річку. І на річці постаті такі мляві, байдужі, мовчазні: наче сплять ідучи, сплять, набираючи води з ополонок, сплять везучи.

І часом, коли місяць головою роздере густу чорну вату хмар і виставить із дірки здивовано-журне кирпате лице й по білому савану розіллється синя туга його, доктор Рудольф тихенько підбирається до вікна й довго-довго дивиться на самотню чорну постать, суворо схилену над столом.

І коли приходить до себе, а Макс не спить і може бачити його очі, він, не роздягаючись, тільки черевики скинувши, засувається в дірку свого замотку й пильно ховає лице. І довго-довго не спить доктор Рудольф, дивлячись у густу тьму некліпаючими очима. По диханні й рухах Макса він знає, що й він не спить. І не сплять десь тисячі тисяч Максів. Не сплять і дивуються, жахаються і цепеніють в одчаї та безнадійності. І, може, проклинають.

А на ранок доктор Рудольф уже знову несе оберемок соснових дров, уже тихенько стукає, не чекаючи відповіді, входить до кімнати й складає дрова біля грубки, незграбної, невміло складеної. І червона голова не повертається ні на його стукіт, ні на його обережні кроки. Тільки пані Штор потім ніжно гладить по плечах і дякує бідному Руді за його тяжку для них усіх роботу, дякує за себе, за бідного батька й за ще біднішу принцесу Елізу. Розуміється, принцеса дуже вдячна, тільки сказати не може, бо гордість у цієї дівчини більша за її вдячність.

А білі мухи то спиняються, то знову обсідають заснулу землю і вкладаються в білий, чистий саван.

Дні безшумно, одноманітно пересипаються в ночі, ночі безшумно зсуваються в дні. В холодних кам’яних печерах, у пір’яних, пухових норах сонно плямкають істоти, що колись гордо звалися людьми.