4.1.3. Обставини підписання

Талах В. М.

Договір, як випливає з його змісту, з ординського боку був укладений представниками Токтамиша. З наявної дати: 28 листопада 1380 р. за європейським юліанським календарем, можна припустити, що його було підписано після краху влади Мамая у Правобережній Орді під час зустрічі його війська та війська Токтамиша на Калках. Ця подія висвітлюється у літописах північно-східної Русі:

«И се приїде ему [Мамаю] вѣсть, что идет на него нѣкыи царь со востока именем Токтамышь изъ Синее Орды. Мамаи же, уготовалъ на ны рать, съ тою ратїю готовою поиде противу его, и срѣтошася на Калкахъ. Мамаевы же князи, сшедше с конеи своихъ, и биша челомъ царю Токтамышу и даша ему правду по своеи вѣрѣ, и пиша къ нему роту, и яшася на него, а Мамая оставиша, яко поругана» [ПСРЛ, 15: 141].

Щоправда, В. Чокильтан вважає, що зрада емірів Мамаю сталася після підписання договору [Ciocîltan 2012: 232, n. 353], але політичні клаузули договору роблять наголос на недопущенні надання притулку у генуезьких володіннях «ворогам імператора», що стало актуальним для одного з учасників усобиці, Мамая після падіння його панування, і не раніше. Але, чи випливає з цього, що й переговори про укладення договору розпочалися після цього? Якщо так, то до їхнього початку мали відбутися: 1) Куликовська битва 8 вересня 1380 р.; 2) події на Калках; 3) переїзд представників Токтамиша до Солхата.

Спробуємо оцінити, який мінімальний час був необхідний для цих подій. Невідомо, де знаходився Токтамиш на момент Куликовської битви. Оскільки йдеться про мінімальний час, припустимо, що він знаходився у найближчий до Криму частині своїх тодішніх володінь, тобто, у районі Азака. Між Куликовим полем (сучасний Куркінський район Тульської області) та Азовом приблизно 845 км. Швидкість кінного кур’єра складає 80-100 км на добу, за наявності змінних коней може сягати 160-200 км на добу (Долбе 2012), отже, звістку про поразку Мамая Токтамиш отримав через: 845 : 100 = 8,45 чи 845 : 200 = 4,2 – 4-9 діб після події, 12 – 17 вересня.

На підготовку до походу (наскільки б його військо не було підготовленим) йому знадобилося не менше 3-5 діб, тобто, виступив він між 15 і 22 вересня. Точна локалізації міста зустрічі військ Токтамиша та Мамая також невідома: на думку В.Г. Ляскоронського [Ляскоронский 1907: 84-89] це сталося на річці Кільчень (зараз Новомосковський район Дніпропетровської області), В. Шовкун ототожнює Калку з Кінською – Кінськими Водами, лівою притокою Дніпра в межах Пологівського та Запорізького районів Запорізької області [Шовкун 1993, 2003]. Про зустріч Мамая з військом Токтамиша на річці Йілки (Кінська) зазначає Абд ал-Гафар Киримі [Миргалеев 2010: 191-193]. Думка В.Н. Татищева, Н.М. Карамзіна та М.С. Соловьйова, що Калка – це Кальчик, притока Кальміусу, зважаючи на літописні оповідання про битву на Калці 1223 року, є вочевидь хибною [Талах 2022].

Від Азака до Кінської близько 365 км, швидкість пересування середньовічного війська складає близько 30 км на добу, отже рух Токтамиша до міста зустрічі з Мамаєм тривав 365 : 30 = 12,16 діб, до 27 вересня/ 4 жовтня.

Оскільки між Куликовим полем та Кінською близько 910 км, Мамай зі своїм військом також не міг опинитися на Калках раніше кінця першої декади жовтня. Таким чином, події на Калках не могли статися раніше 10 жовтня 1380 р. Якщо ж Токтамиш на початку вересня знаходився у столичному Сараї, у 1210 км від Кінської, його зіткнення з Мамаєм сталося не раніше 21 жовтня.

Відстань від від Кінської до Солхата – близько 380 км, середня швидкість пересування кінного посольства складала близько 60 км на добу, звідси його подорож зайняла близько 380 : 60 = 6,3 доби, – тобто, до Солхата представники Токтамиша могли прибути не раніше 17 жовтня. Але, оскільки це передбачає практично міттєве прийняття рішень і безперешкодний рух послів і військ, більш ймовірно, що прибуття ханських посланців мало статися пізніше.

Таким чином, між прибуттям представників Токтамиша та підписанням ними договору з генуезцями повинно було б минути не більше шести тижнів (скоріш за все – менше). Утім, аналіз правових та економічних клаузул свідчить, що вони були дуже ретельно пропрацьовані; малоймовірно, щоб їх було вироблено та узгоджено між сторонами за півтора місяці. Більше того, в тексті договору зазначається, що він був укладений «за наказом Великої Громади» («con la comandamiento de lo Grande Comun»), тобто, був узгоджений з урядом Генуї, що у принципі неможливо було зробити за такий час. Імовірніше за все, підготовка тексту розпочалася ще до Куликовської битви та зради емирів Мамаю на Калці.

Якщо вважати, що до осені 1380 р. Крим знаходився під контролем Мамая [Гончаров 2008: 60; Селезнёв 2011: 267–272] з вищезазначеного випливає, що підготовка договору розпочалася за дорученням Мамая, а після його падіння підготовлені вже положення були запропоновані новоприбулим послам Токтамиша та прийняті ними.

Втім, існує точка зору, що влада Токтамиша була визнана у Криму ще до походу Мамая проти Москви, навесні 1380 р., на що можуть вказувати карбовані в Солхаті монети Токтамиша з датою 781 р. г., який закінчився 6 квітня 1380 р. [Федоров-Давыдов 1978: 251; Миргалеев 2003: 44, 57; Лебедев 2011: 11, 18].

На користь гадки, що Мамай утратив владу над Солхатом (чи над усім півостровом –сказати неможливо) ще навесні 1380 року, свідчить також запис «Книги масарії Каффи» про те, що «управління» Мамая тривало «до приходу панування пана Сарчі» («a discretionem domini Mamay usque ad adventum dominationis domini Sarihi») [Книга массарии 1381: 224]. Але Сарчі згадується в якості «одного з панів Солхата» («alius dominum Sorchati») під 17 травня 1380 року [Ibidem: 202]. Хоча відповідний запис вміщено у книзі массарії за 1381 рік, у вступній частині зазначено, що йдеться про видатки часів консулату Джаноне де Боско, тобто, листопада 1379 – березня 1381 рр. («Expense facte tempore massarie domini Bernabonis Ricii et socii consulatus domini Ianoni de Bosco» [Ibidem: 201]). Отже, Солхат вийшов із підпорядкування бекларібеку до травня 1380 року.

Щоправда, у Московському літописному зводі кінця XV ст. зазначається, що для походу на Москву Мамай «многи рати понаимовалъ: Бесермены и Армены, Ѳрязы и Черкасы и Буртасы» [ПСРЛ, 25: 201], а вірмени та італійці на той час належали до кримського населення, проте, по-перше, найманці могли бути навербовані ще до втрати Мамаєм Криму (що сталася лише за півроку до Куликова поля), по-друге, у літописному повідомленні немає ніяких вказівок саме на Кримський півострів, італійці та вірмени могли походити, скажімо, з Монкастро-Аккермана, де також була генуезька колонія та існувала значна вірменська громада, нарешті, перелік мамаєвих найманців міг бути запозичений з оповідання про події більш раннього часу, коли беклярібек ще контролював Азак (без цього він не зміг би найняти черкесів) і Крим, а по-третє, саме це повідомлення має літературний характер і навряд чи є достовірним (нечисленні генуезці та венеціанці, які в той час вели запеклу Кьоджинську війну між собою, просто не мали людських ресурсів, щоб служити найманцями в Мамая).

У такому разі підготовка договору з генуезцями була розпочата за вказівкою нового господаря півострова Токтамиша, якому необхідна була підтримка франків у боротьбі з Мамаєм, десь навесні чи влітку 1380 р. Потім підготовлений текст було надіслано на погодження: каффінською адміністрацією – до метрополії, а солхатським намісником – до двору Токтамиша, звідки вже після політичної катастрофи, що спіткала Мамая восени 1380 року, було відправлено посла із викладеною в листі санкцією на підписання, чиї повноваження підтверджувалися ханською пайзою.

Між тим, на кінцевій стадії переговорів виникли певні ускладнення. Книга Каффінської масарії повідомляє про виплату 50 соммів, зроблену влітку 1381 р. такому собі Теофілато Сеньоріті:

«Item die iija Julii pro Teofillato Segnorita et sunt quos habere debet pro ejus mercede et faticha de interficere Ellias Sarracenum de Sorchati inimicum hominum et communitatis ac tocius iniversitatis Caffe et hoc ex deliberacione domini consullis Caffe massariorum et consilii ac officii de moneta scripta manu Gabrielis de Bernardo notarii et scribe Curie Caffe MCCCLXXXo die XXa Novembris de racione ipsius Theoffilati de CCCCXX sommos L» [Iorga 1896: 41; Книга массарии 1381: 242].

«Також дня 3 липня Теоффілато Сеньоріті, і це [кошти], які він має отримати за його милість і зусилля вбити Ільяса/Ільясова сарацина із Солхата, ворога людей та громади і всієї цілої Каффи, і це згідно з обговоренням у пана консула Каффи з масаріями та радниками і урядовцями скарбниці, записаним рукою Габріеля де Бернардо, нотаріуса і писця курії Каффи, 1380-го дня 20 листопада, на рахунок самого Теоффілато [на аркуші] 420 соммів 50»

Сеньоріті було зроблено ще дві виплати: до 17 березня та 8 квітня 1381 р. [МС1381-f420v], але невідомо, у зв’язку з чим.

Отже, всього за тиждень до укладення договору у каффінських очільників виникла нагальна потреба усунути якогось «мусульманина із Солхата».

В. Чокильтан вважає, що «Ільяс-сарацин» – це Ільяс-бек, син Кутлуг-Буги, в майбутньому намісник Солхата і підписант наступного договору с генуезцями [Ciocîltan 2012: 231]. На підставі цього припущення румунський історик будує досить оригінальну реконструкцію перебігу подій 1380-1381 рр. Однак, із записів масарії випливає, що Сеньоріта отримав свою винагороду, між тим, Ільяс-бек залишався не лише живим, а й другом Генуї.

Можна, звичайно, припустити, що виплата між 20 листопада 1380 та 17 березня 1381 р. була авансом, у подальшому Ільяс-бек із ворога перетворився на друга Генуї, і «замовлення» було анульовано. Однак, у цьому разі незрозумілою виявляється виплата від 3 липня. Крім того, в аналогічному випадку (складення документів писарем Антоніо Масорро) формулювання «і це ті [гроші], які належать йому за його власну милість і зусилля/працю», «sunt quos habuit pro ipsius faticha et mercede» [Iorga 1896: 41], вочевидь стосується вже виконаної роботи.

О. Джанов пише, що у запису йдеться про «витрати на усунення ворогів Еліас-Бея сарацина» [Джанов 2018: 66-67], але таке тлумачення латинського тексту є можливим, тільки якщо вважати, що між «Ellias Sarracenum de Sorchati inimicum» та «hominum et communitatis» пропущено сполучник «et» чи «ac». Проте, й у цьому разі речення виявляється доволі незграбним: «вбити Ільясова сарацина із Солхата ворога та людей та громади».

Оскільки слово «Ellias» є невідмінюваним, це може бути форма не аккузативу («вбити Ільяса-сарацина»), а генитиву («вбити Ільясова сарацина із Солхата»). В такому випадку жертвою найманого вбивці був не сам Ільяс, а якийсь «Ільясів сарацин із Солхата», не названа по імені людина, пов’язана з Ільясом. Інша можливість: «Еліас, сарацин із Солхата» (він не має титулу «бек»), для вбивства якого найняли Сеньоріту, та Ільяс-бек, син Кутлуг-Буги – різні люди. Чим саме цей «Ільясів мусульманин» чи то «мусульманин Ільяс» міг викликати таку стурбованість Джаноне де Боско та його оточення – невідомо, але близькість у часі до підписання ординсько-генуезької угоди та безумовна зацікавленість у ній каффінців змушують підозрювати зв’язок між цими подіями.

Так чи інакше, у середині останньої декади місяця шабана (імовірно, після п’ятниці 25 шабана / 23 листопада) ординська делегація на чолі з намісником Солхата Черкесом вирушила у напрямі Каффи. Ця обставина досить красномовно свідчить, що найбільшу зацікавленість в угоді виявляла саме татарська сторона. Ординці розташувалися в місцевості Три Колодязі чи то Три Пагорби, між в’їздом до міста та горою Сахім (імовірно, пізнішою Паша-Тепе чи Лисою Горою). Там відбулися безпосередні переговори очільників делегацій, Черкеса і консула Джаноне де Боско, перекладачем між якими виступав Джоанне Ріццо. Потім делегаціям було запропоновано підготовлені в Каффі тексти угод. Після їхньої перевірки ординською стороною, 30 шабана (28 листопада за юліанським стилем), у середу, документи було підписано керівниками делегацій і засвідчено чотирма свідками від генуезців та п’ятьма чи шістьма від ординців. Потім у палаці солхатського намісника писець Шіх-Хасан зробив запис про засвідчення договору.

Однак, підписаний договір практично не встиг набрати чинності, оскільки через 86 діб був замінений на інший.