4.1.2. Ординська делегація

Талах В. М.

а. Головною особою, що підписала договір листопада 1380 р. з ординського боку був намісник Солхата «Черкас-пан» (Jharcasso segno). Можна погодитись із припущенням А. Григорьєва, що в аналогічному контексті італійське «segno» відповідало перському за походженням становому титулу «ходжа» [Григорьев, Григорьев 2002: 49]. На подив читача, через декілька рядків та сама людина називається у зовсім інший спосіб: «пан Зіхо/Сіхо» (segno Zicho). А. Сільвестр де Сасі припустив, що «Zicho» – це перекручене арабське «Cheïkh», «старшина, шановний чоловік», особливо, людина, авторитетна у питаннях віровчення [De Sacy 1827: 56-57], вважаючи, імовірно, що в одних випадках кримський намісник позначався особистим ім’ям, а в інших – почесним титулом. Цю ж точку зору підтримують В.Д. Смірнов та В. Гейд [Смирнов 1887: 134-135; Heyd 1886: 207].

У мовах кипчацької групи, якими розмовляли у Джучієвому улусі XIV-XV ст., арабське «cheïkh» мало звучання |shih|, так воно транскрибується у літописах і документах північно-східної Русі: «Шіх-Ахмат», «Шіх-Алі», тому не виключається можливість, що його рефлексом у середньовічній італійській могло бути |sih/sich|. Проте, у самому тексті договору та у книзі масарії Каффи ім’я «Шейх-Хасан» транскрибовано латиницею як «Sichassam» чи «Sicassam» [Джанов 2018: 61, пр.55]. Крім того, одночасне вживання записів Sich та Zicho, здається, виключає їхню тотожність [О. Галенко, особисте повідомлення, 2020].

В. Миць вважає, що Jharcas Zico (Яркас Зихо) – подвійне ім’я [Мыц 2002: 108], чия перша та друга частини могли використовуватись окремо. Ф.К. Брун висловив думку, що «Zicho» – ніщо інше як переклад етноніму «Черкес», доволі поширеного в ординському ономастиконі як особисте ім’я [Брун 1879: 224]. Таке ж припущення А.П. Григорьєв зробив стосовно ординського правителя Тани-Азака, у 1342 та 1346 рр. згаданого у венеціанських документах латиною як «Siechus»:

«перекладач ярлика Джанібека з тюркської мови на латину бачив перед собою ім’я Черкес, яке відразу асоціювалося в нього з однойменною назвою території північного Кавказу – Черкесією. Водночас загальноприйнятим позначенням цього регіону слугував термін Зіхія. У такий спосіб і Черкес первинного тексту ярлика перетворився під час його перекладу на Зіха» [Григорьев, Григорьев 2002: 49].

Припущення Ф. Бруна та А. Григорьєва є досить дотепними, але, чи дійсно у випадку списку з договору 1380 р. мав місце такий переосмислений переклад, чи очільник ординської делегації позначався титулом «шейх», залишається спірним.

Спірним є також питання, чи тотожні підписант договору 1380 р. та гіпотетичний Черкес-ходжа (Зіхібей), який був правителем Азаку між 1342 і 1347 рр. Проміжок часу у 38 років вкладається у людське життя (тобто, якщо Черкес-ходжа став азакським намісником у віці близько 30 років, 68-річним він міг брати участь у переговорах з генуезцями, тим більше, що мав досвід ведення справ з італійцями), але все ж таки є досить великим.

На початку весни 1380 р. кримським улусбеком імовірно був Кутлуг-Буга Інак (див. 4.2.2а), отже Черкес змінив його. Це могло статися у другий половині квітня, принаймні, згідно з рахунковими книгами Каффінської масарії, 4 травня Черкес перебував на бенкеті у тітяма Качадора [Джанов 2018: 64]. Що було причиною від’їзду Кутлугбуги можна здогадуватися: навесні 1380 р. Мамай встановив владу над Хаджитарханом (відомі карбовані там монети його маріонеткового хана Туляка з датою 782 р.г., тобто, після 19 квітня 1380 р.), відрізавши Крим і Приазов’я від решти володінь Токтамиша. Імовірно тоді кримський улусбек Кутлуг-Буга відправився на війну проти киятського еміра, а його місце посів Черкес із дорученням, серед іншого, убезпечити тил з боку генуезців.

б. Другою особою, що засвідчила договір з ординської сторони, був «посол імператора» (вочевидь той самий, який прибув з ханським посланням, засвідченим пайзою). В нього мусульманське ім’я Омар-Ходжа, де перша частина – арабська, а друга –перська.

в. Ще один учасник підписання договору (названий першим з п’яти свідків) – Акбуга-бек (у генуезьких документах італійською та латиною титул, що він має, записується «bey», «бей», однак, у Джучієвому Улусі, де розмовляли тюркськими мовами кипчацької групи, він мусив був промовлятися «bek», «бек»; вочевидь генуезці писали його так, як уперше почули у регіонах поширення тюркських мов огузької групи в Малій Азії, в подальшому у статті використовується оригінальний кипчацький варіант). Батько Акбуги в оригінальному тексті названий латинізованим іменем «Allexandro bey». Важко сказати, чи має тут місце європеїзований переклад імені «Іскандер-бек», чи батько Акбуги належав до ординських християн.

Сам Акбуга відомий з матеріалів каффінської масарії (фінансового відомства) за 1374-1375 рр.: після того, як улітку чи восени 1374 р. Мамай зі своєю ордою розташувався в Криму, протягом 1374 / 1375 рр. генуезці декілька разів відряджали посольства до Солхата для зустрічей із самим беклярібеком, його маріонетковим ханом Мехмедом-Булаком, «паном Солхата» Гаджжі-Мехмедом і, між іншим, з Акбугою [Пономарев 2005: 118].

Отже, певний час Акбуга належав до оточення Мамая, втім, станом на осінь 1380 р. перейшов на бік Токтамиша. Він був живий і зберігав високе становище щонайменш до весни 1382 р., оскільки у травні і липні 1381 р. та березні 1382 р. його посланцям за рахунок каффінської скарбниці було вручено дарунки (щоправда, досить скромні) [Книга массарии 1381: 203; 211; 214]. Під 3 липня 1381 р. Акбуга названий «паном округи Ілліче» (domini contractibus Illicis), тобто околиць генуезького замку Ілліче-Лерічі у гирлі Дніпра [Книга массарии 1381: 203; Khvalkov 2015: 137]. Між тим, у перше десятиріччя правління Токтамиша значну роль у Джучієвому улусі відігравав Акбуга-баарин, чиї родові володіння в 1389 р. знаходилися на нижньому Доні [Селезнёв 2009: 29]. Можливо, Акбуга отримав нижньодніпровські володіння від Токтамиша замість чи на додаток до свого донського уділу.

г. Третій зі свідків з ординського боку, Тоглу-бек, син Гаджжімаш-бека, ближче невідомий. Титулування свідчить, що він мав ранг бека, тобто, очолював улус-тумен (чи пов’язаний він якимось чином з однойменним політичним діячем часів Узбек-хана чи з Гаджжі-беком, братом Кутлуг-Буги – сказати неможливо).

д. Четвертим свідком названо Маулану Мохаррама, «посланця пана Кочкельди». Титул «маулана», «вчитель, наставник» вказує, що він належав до мусульманського духівництва. Хто такий «пан Кочкельди» невідомо, це міг бути якійсь високодостойник з ханського оточення (наприклад, беклярібек чи везір), втім, оскільки склад двору Токтамиша осени 1380 р. невідомий, розуміння запису залишається непевним.

е. Згаданий останнім із свідків підписання договору 30 шабана 782 р.г. Конакбек (Conachbey) виявився героєм певного історіографічного курйозу. Всупереч попереднім читанням та перекладам документу Е. Бассо прочитав уривок з переліку свідків як «messo de lo imperao Conachbey», «посол імператора Конакбея», та припустив, що це був «один із суперників Токтамиша у боротьбі за трон Золотої Орди», «можна припустити, що це був один із багатьох татарських князів [principi tatari ], які протягом тривалого періоду політичної нестабільності привласнили собі титул хана» [Basso 1994: 99]. Існування такого претендента на ханську владу визнають В. Миць [Мыц 2009], А. Пономарьов [Пономарёв 2013: 173], «Православна енциклопедія» [Православная энциклопедия. Каффа] та О. Джанов [Джанов 2018: 68-69; 2020: 683-684, 697].

Дійсно, в оригіналі між «imperao» та «Conachbey» немає розділових знаків, тоді як між іменами інших свідків наявні крапки. Проте:

– у тому ж тексті наявні інші випадки очевидного пропуску розділових знаків писарем з неуважності;

– чотири рази у попередньому тексті документу назва посади / титул йде після особистого імені: «Janū da Bosco, consoro de Caffa», «Messe Bernabo Riço, Theramo Pichinoto, sindichi e massay», «Zoanne Riço, torciman de Caffa», «Molana Mocharram, messo de lo segno», – і жодного разу не передує йому;

– дивно, що у вступній частині договору, де представляються сторони, хан названий лише титулом («Imperao»), а його ім’я з’являється тільки у списку свідків, як частина позначення одного з них;

– в жодному іншому джерелі, писемному, епіграфічному чи нумізматичному «хан Кунакбей» не згадується. Проте, в актах генуезького нотарія з Килії Антоніо ді Понцо під 21 лютого 1361 р. згадується тисячник Конакобей (точніше, «татарин Темір із тисячі Конакобея», «Themir tartarus de miliario de Conachobey») [Pistarino 1971: 22; Гулевич 2013: 146]. Але, тисячник не міг бути Чінгісідом (тоді б він позначався як «оглан»), а нечінгісід у XIV столітті не міг бути ханом;

– як випливає з вступної нотатки про виготовлення перекладу договору у липні 1383 року, за безсумнівного панування Токтамиша у Криму, тоді він визнавався цілком легітимним документом, хан, від імені якого його було укладено, названий «Excellentissimus dominus Imperator Tartarorum», «Найблискучіший пан Імператор Татар»; навряд чи такі реверанси, навіть у внутрішньому документі каффінської курії, були доречні стосовно поваленого ефемерного узурпатора.

Отже, єдиною підставою для «ханства» Кунакбея є пропуск крапки у списку свідків договору 1380 року. Чи є це достатнім для припущення про претендента, який восени 1380 року визнавався ханом у Криму та уклав договір з генуезцями, у подальшому визнаний і підтверджений Токтамишем? Досить сумнівно …

ж. Участь ординських свідків засвідчив писець Шейх-Хасан. У книзі Каффінської масарії його названо сином Гаджжі-Мехмета, одного з солхатських очільників часів Мамая, на час укладення договорів вже небіжчика, при цьому, за якісь послуги генуезцям у листопаді 1381 р. йому було зроблено раніше обіцяну виплату з каффінської скарбниці [Книга массарии 1381: 177; 236].