Початкова сторінка

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

?

2.7. Заплава Дніпра у міжвоєнному Києві 1921-1941 рр.

Парнікоза І.Ю.

«Мені, старому киянину, моє місто представляється так: Київ — це неповторний гористий пейзаж та дивної краси задніпровські далі. Це ракурси вулиць, що збігають догори та прямі як стріли, магістралі, які пронизують усе місто з алеями тополь та каштанів і лип, це світлий колорит будинків з їх м’якою пластикою фасадів і живописними завершеннями. Це унікальні ансамблі архітектурних пам’яток з їх тисячолітньою історією. Це відомі київські сади та парки и парки, і це Дніпро з його затоками та протоками, з феноменом властивим лише Києву, коли з центру великого міста за півгодини можна потрапити на золоті піски пляжів. Київ прекрасний і навесні, особливо коли квітують його каштани — символ Києва, зображений на його гербі, і влітку, коли його повітря напоєне ароматом квітуючих лип (обов’язково їдьте у Кирилівську церкву, коли квітують липи!), і восени, коли вдягаються в золотий наряд його парки, і зимою, коли покриваються паморозком дерева, кущі і огорожі і засипає снігом скований в кригу Славутич».

Асеев Ю. Формула Киева // Вечерний Киев, 1988, 1 октября. С. 2.

Після закінчення військових подій та поразки перших визвольних змагань Київ відійшов до складу держави Рад. Мешканців продовжили привчати до того, що все їхнє життя тепер буде підпорядкована "інтересам народу" – але в чому саме полягають ці інтереси, визначала влада. Приватні підприємства, виключаючи дрібні кустарні майстерні, були націоналізовані. Життя стало підвідомчим радянським установам. Оскільки економічного процвітання це не принесло, продукти продавалися за картками ().

Українізація в Україні. Карикатура… План Києва 1929 р. з позначенням…
Рис. 2.7.1. Українізація в Україні. Карикатура 1930-х рр. Показано зовнішність так званої українізації, її поверхневість Рис. 2.7.2. План Києва 1929 р. з позначенням міських районів. Заплава Дніпра входить до складу Петровського, Центрального та Ленінського районів

Проте столиця УРСР перебувала в Харкові. Київ же опустився до рівня провінційного міста, яке якось зводило кінці з кінцями. Після революції настав період стагнації, населення міста скоротилося вдвічі (Ілюстрована історія Києва, 2012).

Незважаючи на політичні зміни, життя місто по інерції точилося на основі попередньо укладеного стилю. Місто продовжувало вигравати від свого напрочуд вдалого географічного положення, що визначалося розміщенням на Дніпрі. У 1921 р. хліб з України вивозили до Петрограду та Москви та на Поволжя. У 1921 р. країна перейшла на Нову економічну політику (НЕП). Київські підприємства були націоналізовані. Відбувалося її повільне відновлення. Так, зокрема, налагодили виробництво агрегатів необхідних для реконструкції та побудови нових цукрових заводів. У липні 1922 р. відновив своє існування Південноросійський машинобудівний завод. У 1924 р. йому було надано назву «Ленінська кузня» (Ілюстрована історія Києва, 2012).

Рис. 2.7.3. План Києва 1936 р. з позначенням міських районів. Заплава Дніпра знаходиться в межах Петровського та Ленінського районів Рис. 2.7.4. Центральна електростанція (ЦЕС) на Подолі на вулиці Андріївській у Києві функціонувала ще з часів імперії. Фото 1930-х рр.

У грудні 1925 р. 14 з’їзд ВКП(б) оголосив курс на індустріалізацію. У Києві це втілилося у зведенні низки підприємств, частина з яких розташувалася на дніпровській заплаві. Перспективи «Ленкузні», яка до 1929 р. не мала певної спеціалізації, визначалися замовленнями дніпровського річкового пароплавства. Будувалися Дніпрогес, створювався наскрізний водний шлях від Білорусі до Чорного моря. «Ленкузня» мала підвести технічну базу під проблему Великого Дніпра. Народжений у Києві гігант суднобудівної промисловості забезпечувався устаткуванням, виробленим на заводі «Червоний пролетар» у Москві, «Червоний Путіловець» у Ленінграді, «Двигун Революції» у Горькому (Ілюстрована історія Києва, 2012).

У Гавані на Рибальському півострові розміщують нову верф продуктивністю в кілька десятків суден на рік, яка спочатку називалася «Корабельня імені Сухомліна». У кінці 1930-х рр. верф була реконструйована і стала філіалом заводу «Ленінська кузня» (Спичаков, 2009).

Нові заклади розташовувалися також на лівому березі Дніпра, але за межами заплави. В остатні дні грудня 1935 р. відбувся пуск першої черги Дарницького вагоноремонтного заводу, який став одним з найбільших у країні по ремонту рухомого складу залізничного транспорту. У грудні 1927 р. розпочалося будівництво Дарницького м’ясо-беконного заводу з конвеєрною системою виробництва. Більша частина устаткування для нього була закуплена в Данії та США. У травні 1930 р. комбінат почав працювати. Швидкий ріст промислового виробництва сприяв подоланню безробіття. Невдовзі безробіття змінилося дефіцитом робочої сили. Проблема вирішувалася традиційно – залученням робітників з прилеглої сільської місцевості. Київські робітники виконали першу п’ятирічку за три роки.

Електроенергію кияни одержували від паротурбінної ЦЕС на Подолі (вул. Андріївська), потужністю 13,5 тис. кВт, яка була побудована ще в 1898 р. Працювали також малопотужні дизель-моторні установки на Лук’янівці, Подолі та Пуща-Водиці, також дореволюційної побудови. Після переходу до індустріалізації назріла гостра потреба в новій великій електростанції. На Рибальському півострові за проектом П.Ф. Костирка (1897-1982) з урахуванням не тільки функціональної доцільності, але й з огляду на мистецький смак у дусі прогресивного конструктивізму почалося будівництво КРЕС потужністю 22 тис. кВт. Перший її турбогенератор був виготовлений у Німеччині, а другий вже на ленінградському заводі «Електросила». Будівництво КРЕС було закінчено навесні 1930 р., а через п’ять років стала до ладу її друга черга потужністю 24 тис. кВт.

Рис. 2.7.5. Київська районна електростанція – КРЕС на Рибальському півострові, за (Анисимов, 2004) Рис. 2.7.6. Трофейний польський монітор «Торунь» в Київському порту, 1939 р., за (Спичаков, 2009)

В квітні 1931 р. на суч. вул. Жилянській було розпочато будівництво першої київської ТЕЦ. Запланована на потужність 6 тис. кВт, вона в ході будівництва збільшила її вдвічі. ТЕЦ-1 була введена в експлуатацію наприкінці 1936 р. Її зведення обґрунтовувалося переважно потребами секретного будівництва тунелів під Дніпром (Ілюстрована історія.., 2012).

У 1920-х роках на Дніпрі створюється військова флотилія, базою якої стає Київська гавань. Згодом вона входить до складу Пінської військової флотилії, проте Дніпровський загін продовжує базуватися у Києві. Штаб флотилії розташовувався в сучасній будівлі Київо-Могилянської академії на Контрактовій площі. Кораблі ж базувалися у Гавані особливого призначення на Рибальському острові (Спичаков, 2009).

Колишня гавань особливого призначення,… Ремонт монітору «Смоленськ» (трофейний…
Рис. 2.7.7. Колишня гавань особливого призначення (ГОП) – тилова база Пінської військової флотилії (ПВФ), згодом база Дніпровського та Київського загону річкових кораблів, 2010 р. Рис. 2.7.8. Ремонт монітору «Смоленськ» (трофейний польський монітор «Краків») на Київському судноремонтному суднобудівному заводі, за (Спичаков, 2009)

Зведення тунелів під Дніпром зачепило урочище Наталка на Оболоні та південну частину заплави Дніпра у Києві. Зведення тунелів мало забезпечити безпеку залізничних переправ у Києві. Київ мав стати потужним вузлом залізниці.

Кесон в урочищі Наталка. Німецьке фото… Схема Київського залізничного взула,…
Рис. 2.7.9. Кесон будівництва №1 в урочищі Наталка. Радянське фото 1943 р. Рис. 2.7.10. Схема Київського залізничного взула, за (Вакулишин, 2014)

Архітектурне обличчя міста також почало змінюватися. До 1936 р. головними змінами в міському обличчі були одиничні витвори конструктивізму та зруйновані храми. Зважаючи на це, старі заплавні райони такі як Поділ, значно збідніли на архітектурні пам’ятники. Новозведені споруди в стилі конструктивізму викликали численні питання. Перевагою нового стилю була, натомість, лаконічність та простота і не дорогий кошторис.

Населення Києва на 1 січня 1930 р. налічувало 578 тис. людей, з яких дві третини приходилося на працеспроможне доросле населення.

Також велася боротьба з топонімами:

«Були знищені десятки історичних топонімів, які начебто увічнювали собою «старий режим» – тих, які були пов’язані з іменами купців, знаті, монархів, назвами церков. Швидко був створений новий топонімічний пантеон, який значно змінювався – аж до сучасного часу – усякий раз із зміною політичної ситуації…Пролеткультівська традиція використання міських імен, як наградних медалей та агітаційного «заходу для увічнення» виявилася живучою». – з книги «Городские імена сегодня и вчера» (Анісімов, 2004).

«Київ-цей колишній плацдарм чорного вороння, ця цитадель торгівельної буржуазії – цей Київ, що далі то більше стає розсадником української пролетарської культури, перетворюється в одну з могутніх фортець будови соціалізму в СРСР». «Сучасний та давній Київ», Видавництво «УКРТУРЕ», 1930 р. (Анісімов, 2004).

Сталінська політика підхльостування соціалістичного будівництва на селі – обернулася стрімким спадом виробництва та голодом. На ці події радянський режим відповів терором. Трагедією для всіх лівобережних сіл став Голодомор 1932-33 р. У період Голодомору села приміської смуги належали до п’яти територіальних груп. Села Вигурівщина, Троєщина, Дарниця, Погреби, Зазим’я, Пухівка, Літки, Позняки, Осокорки, та Бортничі складали Деснянську групу сіл (13 сіл). Але Голодомор торкнувся і самого Києва. Адже було здійснено зняття з централізованого постачання окремих підприємств і цілих галузей промисловості, переважно легкої та харчової. Київський міський відділ народної освіти створив при вул. Миколаївська Набережна, 9 притулок для дітей-сиріт, батьки яких загинули від голоду. У кінці грудня 1932 р. тут було 77% дітей з села, і лише 23% дітей робітників.

Хрест в пам’ять про Голодомор 1932-33… Мешканці Микільської Слобідки на…
Рис. 2.7.11. Хрест в пам’ять про Голодомор 1932-33 рр. на Дарницькому кладовищі в Києві Рис. 2.7.12. Мешканці Микільської Слобідки на своїх човнах під час повені, Київ, 1930-ті рр.

У 1999 р. були записані спогади корінної киянки Галини Афанас’євої-Хоменчук 1921 р. народження:

«Я добре пам’ятаю – згадує вона – як вже восени 1932 р. Київ був наповнений голодними опухлими селянами, які свої нехитрі пожитки намагалися обміняти на хліб чи інші харчі. Особливо великий наплив голодуючих селян виник весною 1933 р. Опухлими людьми і живими скелетами були заповнені всі сквери та вулиці міста. Пам’ятаю особливо багато таких живих трупів було на Подолі, на вулицях Верхній та Нижній Вал, де було багато широких лав, на яких юрмилися сотні цих нещасних. Там вони сиділи, лежали і помирали. Кожного ранку вулицями міста їздили підводи, на яких разом із візником був спеціяльний підбирач трупів. Разом із тими, хто вже віддав Богу душу, підбирали й живих, в яких ще теплилося життя. Мертвих і ще живих звозили до церкви на Хоревій вулиці і там складували нещасних. Навколо цієї церкви вирили широкий і глибокий рів, в який періодично скидали трупи, якими наповнювалася церква…» (Гонський, 2008; Ілюстрована історія Києва, 2012).

Відомий києвознавець Сергій Вакулишин, дослідивши це питання, вважає, що в 1932—1933 рр. на вулицях Києва від голоду померло близько мільйона селян… (Гонський, 2008).

Друга п’ятирічка (1933-37 рр.) супроводжувалася індустріалізацією та мілітаризацією країни. На околиці Києва будується Київський укріплений район (КіУР). Остання обставина у поєднанні з політико-економічними наслідками першої п’ятирічки дала владі підстави для перенесення столиці УРСР з пролетарського Харкова до вже упокореного Києва (Малаков, 2010).

24 червня 1934 р. уряд радянської України переїхав до Києва. У 5-6 випусках журналу Соціалістичний Київ ця подія була названо "знаменною датою в розвитку Радянської України". Там же говорилося, що "в цей день …почалася нова сторінка історії" республіки (). Вказана подія дійсно сприяла піднесенню значення Києва і пожвавленню життя у ньому. Проте переїзд столиці УРСР з Києва до Харкова викликав хвилю руйнувань пам’яток Києва та спалах шалених будівельних планів.

Ще до розробки плану реконструкції міста після переїзду уряду УРСР до Києва почалися зноси давніх пам’яток. С. Косіор та В. Балицький вказували які споруди треба знести. На Подолі знищили Богоявленський братський собор, церкву Миколи Доброго, фонтан Самсон та Успенську церкву (Церкву Богородиці Пирогощої) (Анісімов, 2004). В період з кінця 1920-х до середини 1930-х рр. ХХ ст. знищено більше 150 культових будівель православної церкви.

Радянські ватажки на вокзалі в Києві… Фонтан «Самсон» в руїні, 1936 р. За…
Рис. 2.7.13. Радянські ватажки на вокзалі в Києві після переїзду столиці УРСР з Харкова до Києва, за (Анисимов, 2004) Рис. 2.7.14. Барокова пам’ятка київського подолу – фонтан «Самсон» в руїні, 1936 р. За (Анісімов, 2004)

Посилився також конвеєр сталінських репресій. Добре поінформований польський консул у Києві Станіслав Сосницький доповідав своєму послу в Москву: сотні представників інтелігенції вислані без заведення справи і вироку, лише на підставі заяви органів безпеки про те, що дана особа підозрюється в антирадянській діяльності. Квартири репресованих одразу конфіскувалися. Нерідко таким шляхом чекісти розв’язували свої житлові проблеми. Жорстокий терор 1937-38 рр. у Києві набрав особливо великих масштабів. У приміщенні колишнього Інституту шляхетних дівчат діяла катівня, в який розстріляли щоночі 10-150 чоловік. Тіла розстріляних спеціальним номером трамваю по мосту Е. Бош вивозили в Биківнянський ліс. Загалом тут поховано не менше 100 тис. осіб. Після 1939 р. Київ також став місцем розстрілу, а Биківня місцем поховання польських офіцерів з катинського списку (Ілюстрована історія Києва, 2012).

За харківським сценарієм Київ мав стати індустріальним центром. А для цього необхідно було освоїти нові міські площі. Проектувальники звернули при цьому увагу на Оболонь, київське лівобережжя, та південь Києва, та на Теличку. Тут мали були створені нові порти, з сучасним устаткуванням. Для насипання ґрунту вище рівня затоплення передбачалося вибрати ґрунт.

Рис. 2.7.15. План розбудови Києва згідно Генеральному плану 1936 р. Характерною рисою є правильність ліній Рис. 2.7.16. Проект Урядової Площі з видом на заплаву Дніпра, арх. П.Г. Юрченко, 1934 р., за (Анисимов, 2004)

Містобудівні плани при цьому передбачали збереження та розвиток Подільської промзони, створення нової промзони на Нижній Теличці та значне освоєння нещодавно приєднаного до Києва лівобережжя з трансформацією його природи (; ). З 1934 по 1938 р. місто змінилося до невпізнання. Він вже виглядав цілком по радянські. Нові будівлі в стилі імперської архітектури, асфальтування вулиць, їх освітлення, будівництво залізничного та річкового вокзалів, аеропорту, універмагів, житлових будівель, стадіонів та кіно, реконструкція старих базарів, озеленення, реконструкція набережної Дніпра, розвиток лівобережжя та зони відпочинку, боротьба з зсувами, повенями та їх наслідками (Анісімов, 2004).

До початку 1930-х рр. почалася ревізія київської інженерно-архітектурного середовища. Губвиконком почав запрошувати на співбесіду архітекторів та цивільних інженерів, які залишилися у Києві. Було дано старт для розробки нового урядового центру. Провели амністію, внаслідок якої на волі опинилися тисячі будівельників, для яких у Києві підшуковували кімнати, чи будували бараки – времянки. Було відновлено Корчуватські цегляні заводи. Збудували завод з виробництва бетону. Влітку 1934 р. партійний актив переїхав до Києва. Почалася робота з розробки Київського плану. Деякі інженерам вважали, що непотрібно освоювати лівобережжя, що тут має з’явитися незалежне місто супутник зі своїм адмінресурсом (Анісімов, 2004).

Вид на Труханів острів, 1930 р. Нові райони Києва. 1937 р. Заплава…
Рис. 2.7.17. Вид на Труханів острів з верхівки пагорба, на якому наразі знаходиться арка Дружби Народів, 1930 р. Рис. 2.7.18. Нові райони Києва. 1937 р. Заплава Дніпра входила до складу Петровського, Кіровського та Дарницького районів

Ленінградський архітектор Н. Солофоненко у 1938 р. писав:

«Роботи архітектурно-планувальної управи міськради над укладанням генерального плану реконструкції Києва справляють добре враження. Територія і порядок розвитку міста визначені правильно. Проте істотною хибою в роботі Архітектурно-планувального управління, на нашу думку, є не досить розгорнуте детальне проектування забудови майданів і першочергових магістралей. Це неминуче призводить до сталевого різнобою, та незадовільного розв’язання питання про ансамбль. І справді, огляд новобудов переконав нас, що Київ не має жодного закінченого нового архітектурного ансамблю. Тим часом будівництво проводиться цілком концентровано і ми вправі чекати від київських архітекторів сміливішого підходу до вирішення окремих дільниць, окремих споруд, магістралей, великих комплексів…Чималою хибою в робота архітектурно-планувальної управи ми вважаємо недооцінку значення силуету міста і забудови його збоку Дніпра. Київський гідрошляхтрест проводить великі роботи коло спорудження гранітної набережної і планування дніпровських схилів. Але й ці цікаві і основні для сприйняття Києва з боку Дніпра заходи проходять поза керівництвом і участю АПУ та архітектурної громадськості столиці України» (Анісімов, 2004).

Роботи з розробки плану згідно вимозі С. Косіора та П. Постишева закінчилися 15 грудня 1935 р. і тривали усього шість місяців (Анісімов, 2004).

Ще один проект дніпровської…
Рис. 2.7.19. Проект гранітної набережної у Києві, 1936 р. Рис. 2.7.20. Набережна Дніпра, кольоровий лінорит, Пащенко О. 1937 р., за (Ілюстрована історія Києва, 2012)

Саме в цей час з'явився розроблений під керівництвом проф. Івана Хаустова перший генеральний план Києва в його сучасному розумінні, який був затверджений в 1936 році (в літературі його також називають генпоаном 1935 і навіть 1938 р.). Це був уже не просто план-карта, а комплексний містобудівний проект, в якому розглядалися і архітектурно-містобудівні, і інженерні, і соціальні, і господарські питання.

З цього проекту починається багатоактна драма з сотнями діючих і недіючих осіб -історія розробки сучасних генеральних планів Києва. Віддаючи належне певним достоїнств і широтою охоплення проблем генеральним планом 1936 року, треба відзначити цілий ряд воістину фатальних прорахунків, з одного боку, обумовлених політичними установками суспільства, з іншого недооцінкою реальних масштабів розвитку міста. Так, генпланом 1936 року закріплювалася тенденція "бульдозерного перебудови" історичної частини Києва і одночасно пропонувалися такі сумнівні рішення, як створення промислових зон на Теличці і на місці сьогоднішніх Русанівки і Березняків. Гігантоманію цих проектів можна порівняти з сучасними планами нищення обличчя унікального міста над Дніпром під прикриттям надання йому сучасності (Анісімов, 2004).

Спорудження гранітної набережної у Києві Пароплав «ІІІ Интернационал» на…
Рис. 2.7.21. Спорудження гранітної набережної у Києві, 1935 р., за (Анисимов, 2004) Рис. 2.7.22. Пароплав «ІІІ Интернационал» на Дніпрі. Малюнок 1928 р.

Хоча було знесено в 1937 р. Михайлівський золотоверхий собор, урядову площу тут так і не було створено. У районі Липок розгорнулося будівництво урядових установ та житлових будинків для чиновників. Збудовано будівлі НКВД та Верховної ради УРСР (Ілюстрована історія Києва, 2012).

У відповідності до генерального плану реконструкції Києва, який був розроблений у 1935-1936 рр. передбачалося зберегти подільську промислову зону (). Лівобережну частину Києва передбачалося перетворити на великий індустріальний центр. Тут розгорталося будівництво підприємств-гігантів, на яких передбачалося організувати велику кількість робочих місць, для чого мали підтягнути робочу силу з лівобережжя. Тільки на фабриці штучного волокна та тонкосуконному комбінаті мали працювати до 12 тис. людей. Концепція «соціалістичного міста» передбачала створення працівникам житла у безпосередній близькості до підприємства. Головні підприємства гіганти-зводилися на схід від Микільської Слобідки. А для житлово-побутового будівництва відвели площі на захід від самих підприємств. В задачу архітекторів першої архітектурної майстерні Київської міськради, якою керував Микола Холостенко входило створення єдиного ансамблю з кварталами красивих житлових будинків і повною інфраструктурою. Передбачалося будівництво головним чином чотириповерхових будинків і декількох архітектурних домінант в 5-6 поверхів, з невеликою кількістю квартир: до 70 в кожній будівлі. Площа квартир мала складати від 40 до 70 м2, що включало ванні кімнати, комори та інші зручності. З розрахунку, що у містечку буде мешкати близько 1300 дітей-школярів та біля 1400 дітей віком до 7 років, тут планували побудувати дві школи, п’ять дитячих садків та шість ясел. Ці заклади вирішили розташувати не на головних вулицях, а всередині житлових кварталів. У соцмісті передбачалося введення в строй поліклініки. Культурні потреби мав забезпечувати великий клуб на обслуговування 25 тис. чоловік – мешканців самого соцміста та прилеглих районів. Під спортивні площадки відводилося територія в 3,7 га. Тут мало бути відкрито поштово-телеграфне відділення, ощадкаса, а також мережі продовольчих та промислових крамниць. Масштабний архітектурний проект мав вирішити задачу комплексно, враховуючи зручне розташування магістральних вулиць і внутрішньо-квартальних територій, додержання гігієнічних норм та індивідуальність архітектурного обличчя споруд (Приходько та ін., 2016).

Окрім того генеральний план 1936 р. поклав початок розміщенню на березі Дніпра ще одного промислового району – Нижньої Телички. Саме тоді намітили збудувати промисловий порт на нижній Теличці та розширення порту на Подолі, бо «теперішня гавань на Подолі не може сповна задовольнити потреби зростаючого вантажообороту» ().

Також генеральним планом 1936 р. передбачалася ліквідація повене-небезпечної слобідки на Трухановому острові та створення тут парково-відпочинкової зони.

На Дніпровському пляжі. Труханів… Вид на дніпровський правий берег в…
Рис. 2.7.23. На Дніпровському пляжі. Труханів острів, 1939 р. Рис. 2.7.24. Вид на дніпровський правий берег в районі Подільського верку

Вздовж Дніпра на довжину 1,3 км збудовано гранітну набережну. Було розширено гавань. На території колишнього озера Йорданське, перетвореного на ще один басейн Гавані розміщується Київський судноремонтний-суднобудівний завод імені Сталіна (КССРЗ). Завод виник на базі дореволюційних казенних пароплавних майстерень і елінгу, у листопаді 1896 р. перетворених рішенням Міської думи і правління Київського округу на суднобудівний завод. Протягом багатьох років завод будував річкові судна та баржі і був основною судноремонтною базою для суден усіх типів на Дніпрі (Київський судноремонтний-суднобудівний завод). До КССРЗ та «Ленінської кузні» від Подільської лінії залізниці зробили бокові під’їзні залізничні гілки (Киев, 1982; Пономаренко, 2000; Спичаков, 2009).

На тлі домінуючого в той час потягу до здорового способу життя та військової підготовки надзвичайно популярним став пляжний відпочинок та річкові види спорту. На Трухановому острові продовжив діяльність яхт-клуб. На Подолі відкрили технічну станцію. Головним пляжем того часу був Труханів острів, куди переправлялися на човнах або пароплаві (Ілюстрована історія Києва, 2012).

Рис. 2.7.25. Переправа на Труханів острів Рис. 2.7.26. Річкова міліція на Дніпрі біля Києва, 1930-ті рр.

До 1939 р. водопостачання Києва базувалося, головним чином, на підземних джерелах, хоча місто стояло на Дніпрі. Споживання води неухильно збільшувалося, особливо зростаючою промисловістю. Після переведення до Києва столиці було вирішено збудувати Дніпровську водопровідну станцію районі на південь від Вишгороду. В грудні 1939 р. дніпровський водопровід потужністю 100 тис. куб. м води на добу став до ладу. Він був одним з найбільших в Радянському Союзі. Одночасно продовжувалося влаштування артезіанських свердловин та розбудова системи водогону (Ілюстрована історія Києва, 2012).

Проект Дніпровської водопровідної… Споруди Дніпровської водопровідної…
Рис. 2.7.27. Проект Дніпровської водопровідної станції, архітектор В. Осьмак. За (Малаков, 2012) Рис. 2.7.28. Споруди Дніпровської водопровідної станції, фото 1980-х. рр. За (Малаков, 201).

Відбувся також розвиток каналізаційної мережі. Проте, незважаючи на це, велика кількість промислових і побутових стоків зливалася у Дніпро без очищення. Перелом відбувся в другій половині 1930-х рр., коли були збудовані перші потужні колектори: Либідський, Павлівський, Скомороський, каналізаційні магістралі подовжилися до 250 км і охопили близько 6 тис. садиб. Були ліквідовані поля зрощування на Оболоні. Тепер всі стічні води пропускалися через очисні споруди (Ілюстрована історія Києва, 2012).

Київ був оточений селами та слобідками, в тому числі заплавними. В 1923 р. вийшло урядове рішення про приєднання колишніх чернігівських слобідок до Києва. Міліцейський контроль у них здійснював відділ міліції Ленінського району. Для цього у його складі був створений спеціальний Слобідський підрайон (Ковалинський, 2008). 3 квітня 1935 р. постановою ВУЦВК на базі Дарниці створено перший лівобережний район Києва – Дарницький, до якого увійшли і заплавні поселення (Рибаков, 1995). До складу цього району, а, отже, і міста до початку війни не входили лише Троєщина та Вигурівщина, а також Позняки, Осокорки та Бортничі.

В описуваний період заплава Дніпра продовжувала використовуватися традиційно. Дніпром сплавляли деревину. Продовжував формуватися оригінальний побут київських річковиків – водників. кількості селян в сусідніх з Києвом сільських поселеннях. Під час Голодомору 1932-33 р. відбулося вмирання значної кількості селян.

Плоти біля правого берега Дніпра. Фото… Труханів острів, річкове поселення…
Рис. 2.7.29. Плоти біля правого берега Дніпра. Фото зроблене до 1936 р. Рис. 2.7.30. Труханів острів, річкове поселення водників, 1941 р.

Прикиївські заплавні села мали свою цікаву топоніміку. Кожна частина великого села – куток, мала свою назву (Вакулишин, 2014).

Загалом десятиліття воєн та продрозверсток забрало життя 285 чол. лівобережного населення. Перед колективізацією майже все тутешнє селянство складалося з «твердих середняків», тому на лівобережжі розкуркулення і колективізація затягнулися до 1935 р. і коштували свободи 3 % селян. Стільки ж забрав у цих місцях голод (Кочевих, 2010).

У січні 1933 р. держава відмовилася від реквізиційної продовольчої розкладки, яка була покладена в основу стосунків міста і села в 1930-32 рр. і обмежилася встановленням обов’язкових поставок хліба колгоспами та одноосібниками за наперед визначеними нормами. Податковий порядок поставок означав визнання за селянами права власності на їх продукцію. Після виконання обов’язкових поставок вони могли розпоряджатися нею, в тому числі продавати за цінами вільного ринку. Це відродило зацікавлення селян у виробництві продуктів та постачанні їх на міські ринки. В другій п’ятирічці колгоспні базари почали задовольняти потреби киян в продовольстві, особливо по м’ясу, молоку, яйцях, овочах та фруктах. Селяни торгували на міських ринках, зокрема на Галицькому базарі та Сінному ринку. Загалом було в 1925 р. 15 ринків, у 1932 – 18 ринків. У 1938 р. додався пташиний ринок. У період НЕПУ кияни не мали проблем з продовольчим і промтоварним постачанням, адже приватний ринок задовольняв їх потреби у відповідності до купівельної спроможності(Ілюстрована історія Києва, 2012).

У жовтневому номері за 1934 р. журналу “Соціалістичний Київ” розміщено статтю Євгена Цельтнера про проблеми тогочасного лівобережного Києва.

«За роки революції по всіх правобережних робітничих районах міста здійснювалося житлокооперативне робітниче будівництво, але на лівому березі не споруджено жодного будинку усуспільненого сектора. З 2607 житлових будівель є 13 кам’яних, мішаних – 27 та дерев’яних 2567; двоповерхових є 230, а решта одноповерхові. Загальна житлова площа дорівнює 116,5 тис. м. кв., на одну будівлю припадає 3 кімнати площею 45 кв. метрів. Водогону та каналізації нема. Санітарне устаткування жилого фонду примітивне: теплих вбиралень є тільки 7, немає ванних. Житловий фонд лівобережних частин Києва ще й досі суто провінційний, типовий для передмість великого міста, які ще не знали будь-якої соціалістичної революції”. У той час на всьому лівобережжі не було жодної мощеної вулиці, каналізаційних систем, практично не було вуличного освітлення. Базари не могли забезпечити обслуговування районів, тут також не було жодної лазні. “Зв’язок Труханового острова з Києвом здійснюється влітку переправами, а взимку – пішки по кризі; під час льодоставу острів відрізано від Києва. Дарниця та Передмостова і Микільська Слобідки зв’язані з Києвом трамваєм (10 трамвайних поїздів) та автобусом (2 машини); крім того Дарниця зв’язана 12 приміськими поїздами, а Кухмістерська Слобідка ніякого сполучення з Києвом немає».

Рис. 2.7.31. Київське лівобережжя на мапі Києва 1941 р. Північна частина: 1 – Троєщина, 2- Вигурівщина, 3- Воскресенська Слобідка, 4 – Микільська Слобідка Рис. 2.7.32. Київське лівобережжя на мапі Києва 1941 р. Південна частина: 1- Передмостова Слобідка, 2 – Позняки, 3 – Дарниця (підпис Нова Дарниця), 4 – село Осокорки, 5 – хутір Осокорки, 6 – село Бортничі

З мешканців лівобережних слобідок, на лівобережних промпідприємствах працювало всього 230 робітників і значна частина з них живе у розташованих неподалік селах. Більшість же з 4800 працівників працювало на правому березі: на залізничному транспорті, Київській районній електростанції, на верфі ім. Сухомлина (так деякий час називалася сучасна «Кузня на Рибальському»), Червонопрапорному заводу, навіть на Сталінці. Швидкого і дешевого сполучення з правим берегом не було. На лівому березі була одна лікарня на 28 ліжок (Передмостова Слобідка). Є чотири амбулаторії, одна поліклініка, три аптеки. Труханів острів не мав своєї аптеки та другої дитячої консультації. Трудшколи були у всіх селищах, а у них – 2731 учень.

Лівобережні селища неможливо впорядкувати, якщо не захистити їх від повені. Труханів острів пропонувалось або дамбувати (що, напевне, було б малоефективним через фільтрацію води через дніпровські піски) чи підсипати до незатоплюваного рівня. Окрім того, дамбування Труханового призвело б до спрямування всього потоку весняних вод до правого берега, що призвело б до зносу частини Подолу та моста ім. Бош.

Тож автор ставив питання про перенос протягом найближчих років усіх описаних селищ на нові незатоплювані місця. З цим висновком була погоджена вся наступна політика міста у відношенні до селища на Трухановому та Слобідок. Тут реалізувалися лише тимчасові заходи з впорядкування. Після переносу селищ з території Труханового острова та Передмостової Слобідки передбачалось організувати тут парк відпочинку (Ковалинський, 2008).

До честі колгоспного керівництва, воно «вибило» у київської влади масштабну кампанію, використовуючи сили київської молоді шляхом «комсомольських путівок», села лівобережжя електрифікували, заасфальтували дороги, організували пункти Червоного Хреста, налагодили автобусне сполучення з Києвом. Та водночас молодь руйнувала храми – наприклад, у Вигурівщині була знищена унікальна дерев'яна церква, побудована 1708 р. (на її місці та місці прилеглого цвинтаря тепер шумить ринок «Троєщина») (Кочевих, 2010).

Торгівельні ряди на вул. Басейна,… Продаж сіна в Києві на сінному ринку
Рис. 2.7.33. Торгівельні ряди на вул. Басейна, 1930-ті рр. Рис. 2.7.34. Продаж сіна в Києві на сінному ринку

Водна станція клуба робочих народного… Проект водноспортивного комплексу…
Рис. 2.7.35. Водна станція клуба робочих народного господарства, 1931 р.за (Ерофалов-Пилипчак, 2010) Рис. 2.7.36. Проект водноспортивного комбінату на Трухановому острові, 1937 р., за (Ерофалов-Пилипчак, 2010)

В описуваний період перекриття Дніпра греблею Дніпрогесу (що вдарило по прохідних та реофільних рибах) та варварський лов риби призвели до значного збіднення рибних запасів найбільшої річки України. Значного удару завдали також стоки нових промислових підприємств. Значною втратою була також ліквідація заповідника «Конча-Заспа».

Реалізацію усіх починань пов’язаних з генеральним планом 1936 р. перервала Друга світова війна, під час якої Київ втратив понад 40% житлового фонду, 80% громадських будівель, всю інженерно-транспортну інфраструктуру ().