Логотип Мисленого древа

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

НАУКА

ОСВІТА

ЛІТЕРА
ТУРА

Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Наука / Києвознавство / Київські острови та… / Розділ 2. Історія київських… / 2.6. Заплава Дніпра в Києві…

Київські острови та прибережні урочища
на Дніпрі – погляд крізь віки

Розділ 2. Історія київських островів та заплавних урочищ

2.6. Заплава Дніпра в Києві під час Перших визвольних змагань 1917-1921 рр.

Парнікоза І.Ю.

«Поручник Тарнавський гнав коня галопом майже через все місто. -Почалося! – сказав він – Біляки скидають на воду човни, щоб переправлятися на цей берег. -У них що тут –своя флотилія? – спитав Мирон. - Та де! Пограбували тутешніх рибалок. Це ще та армія. -Переправляються – то треба зустріти, – сказав Мирон ».

В. Шкляр, Маруся

Період 1917-1921 р., коли Київ став ареною боротьби українських національних сил за відновлення незалежності України, супроводжувався неодноразовою зміною влади та припиненням нормального міського життя. Найбільше це позначилося на житті городян, зокрема постачанні продуктів та порушенні міської інфраструктури. Зі частими змінами влади до міста приходили масовий терор та насильства. Місто також безпосередньо постраждало від бойових дій. Меншою мірою драматичні події описуваного часу зачепили традиційний уклад життя лівобережних заплавних поселень. Проте, лівий берег спочатку виступав місцем, де ховалися від влади різноманітні ліві революціонери, а пізніше – плацдармом, з якого надходила до Києва чергова червона чи білогвардійська згуба. В цей час долина Дніпра та мости ставали ареною боїв за Київ. З заплавних районів Києва в бойові дії був включені також Поділ та Куренівка (зокрема низинна частина на Оболоні). Під час опанування Києва польсько-українськими силами в 1920 р. на лівому березі було утворено плацдарм. Відступаючи, поляки висадили в повітря усі мости, при чому Ланцюговий так, що його вже не можливо було відновити.

Осередки лівого революційного та українського національного руху на дніпровській заплаві. На поч. ХХ ст. відсталу Російську імперію, як і інші самодержавні монархії Європи, охопили революційні рухи. Прихильники цих рухів, часто переслідувані владою, іноді воліли знаходитися від неї подалі, обираючи київські околиці. Дніпровська долина була втягнута в оборот революційних подій також через значну концентрацію тут пролетаріату, на який, як відомо, робили свою ставку більшовики. Центрами більшовицької пропаганди, зокрема, стали суднобудівні майстерні на Гавані, пароплавні майстерні Марголіна на Трухановому острові, а також селища працівників цих підприємств та київського заводу Арсенал (одного з головних центрів більшовицької пропаганди) на Труханівській та Передмостовій слобідках.

Рис. 2.6.1. Вид на Поділ з узбережжя Труханового острова, німецьке фото 1918 р. Рис. 2.6.2. Вид на Поділ з площадки Андріївської церкви, німецьке фото 1918 р.

Довідник (Київ (Історичний огляд.., 1982), зокрема, подає наступну інформацію про революційну діяльність у межах долини Дніпра:

Загальним політичним страйком 25 липня були охоплені пароплавні майстерні Труханового острова 21 липня-1 серпня (3-14 серпня за старим стилем) 1903 р. У майстернях пароплавства діяли Київський союз боротьби за визволення робітничого класу (1897-1898 рр.) та РСДРП напередодні 1901-1904 рр.

Рис. 2.6.3. Київська Гавань та Рибальський півострів на німецькій мапі 1918 р. Рис. 2.6.4. Київська Гавань, німецьке фото 1918 р. В Гавані зимують пароплави та човни

Тут також організовувалися першотравневі страйки 1908 р. та 1913 р. У серпні 1906 р. вчинено замах на прем’єра Російської імперії П.А. Столипіна, який використано урядом для розгортання репресивної політики (запровадження військово-польових судів, застосування смертної кари тощо) – т.з. реакції. Проте і в цей час на Передмостній слобідці діяла нелегальна більшовицька друкарня (1910 р.).

В 1917 р. у революційних подіях приймали участь робітники пароплавних майстерень. Вони, зокрема, підтримали страйк металістів – загальний дев’ятиденний виступ робітників металообробних заводів Києва у вересні 1917 р. Він розпочався 18.ІХ (1.Х) на знак протесту проти затягування товариством заводчиків і фабрикантів підписання колективного договору, який передбачав підвищення мінімальної та робітної плати, скасування штрафів, заходи з охорони праці тощо. Страйк закінчився перемогою робітників. Осередок т.з. Червоної гвардії (квітень–травень 1917 р.) виник на суднобудівній верфі на Гавані.

На Подолі, в будинку по вул. Фролівська, 1, розміщувалося українське товариство "Рух". Варто згадати також Дарницький табір військовополонених, де утримувалися колишні вояки-українці Австро-Угорської армії, багато з яких вступили до лав Галицько-Буковинського куреня Січових Стрільців (Мапа меморіальних місць Києва.., 2018).

Київська заплава після Жовтневого перевороту 1917 р. Київські околиці, зокрема заплавні села та передмістя продовжували становити базу для діяльності більшовиків. Із залізничною станцією Дарниця пов’язане прибуття до Києва восени 1918 р. Сердюцького полку ім. Северина Наливайка. Цей полк був сформований з вояків-українцiв запасних частин Московського вiйськового округу. Збільшовичені вояки полку були демобілізовані, натомість офіцери зібрали зведений загін, який приєднався до Гайдамацькокого Коша Слобідської України

Під час повстання 29-31.Х (11-13.ХІ) 1917 р. більшовиків підтримували гармати дивізіону важкої артилерії з Микільської слобідки (Київ, історичний огляд…, 1982). Вони били по Миколаївському юнкерівському училищу і майстерням військового обмундирування на Печерську. Ось як описує ті події В. Винниченко:

«Розпочався справжній бій на вулицях Києва. Пущено було в акцію кулемети, гармати, рушниці. Чехословаки й юнкери, опора штабу, вже почали перемагати. Але тут вмішались війська Центральної ради і вирішили усю справу».

Під час січневого повстання 16-22 січня 1918 р. на допомогу повсталому Арсеналу намагалися прорватися більшовицькі частини з Передмостової та Микільської слобідок (Київ, історичний огляд…, 1982). Натомість через Ланцюговий міст до Києва з боями на допомогу Центральній Раді прорвався Гайдамацький кіш Слобідської України (Мапа меморіальних місць Києва.., 2018).

Бойові дії охопили також Поділ. На Подолі 16 (29) січня з робітників взуттєвої фабрики Матіссона (де був утворений подільський штаб червоної гвардії), верфі, лісопильного, пивоварного та інших заводів було зібрано до 300 червоногвардійців. Сто бійців було відряджені на допомогу арсенальцям. До червоногвардійців, які залишилися на Подолі, приєдналася до півсотні солдатів полку імені Сагайдачного. Найбільший з трьох утворених на Подолі загонів 16 (29) січня зайняв Софійську площу, військовий телеграф, Золотоворітський сквер і готель "Прага", однак до кінця дня, зазнавши великих втрат, червоногвардійці були вибиті до Андріївського, Михайлівського та Вознесенського узвозів частинами Центральної Ради. 17 (30) січня подільські більшовики зробили другу спробу взяти під контроль центр Києва. Кульмінацією був бій за друкарню Корчак-Новицького. Програвши його, червоногвардійці виявилися відкинуті назад на Поділ, а боєздатного складу у них залишалося не більше 90 осіб, які до кінця дня 18 (31) січня відступили до свого штабу, а до кінця 19 січня ( 1 лютого), після кровопролитного бою, в результаті якого в загоні залишилося не більше 50 осіб – до Щекавицького кладовища (за іншими даними (Мапа меморіальних місць Києва.., 2018) – кладовища на Замковій горі). На наступний ранок загін залишився майже без боєприпасів і був у рукопашному бою перебитий січовиками (Червона гвардія в Києві).

Вказується, що січові стрільці захопили головний осередок Подільської червоної гвардії – взуттєву фабрику Матіссона (вул. Андріївський узвіз, 2а) (Мапа меморіальних місць Києва.., 2018). Проте, дана адреса відповідає прибутковому будинку на узвозі, який зберігся до нашого часу. Натомість, йдеться напевне про взуттєву фабрику, яка розміщувалася поміж вулицями Фролівською та Боричів Тік.

Зауважимо також, що створена в радянський період меморіальна дошка штабу червоної гвардії розміщувалася на будинку за адресою Контрактова площа, 12/8 (див. ).

З подіями більшовицького повстання пов’язаний і будинок Духовної семінарії з 1830 р. по вул. Костянтинівська, 5. Тут розміщувався раніш згадуваний Гайдамацький полк ім. Петра Сагайдачного сформований з українців 4-го запасного полку. На початку листопада 1917 р. він прибув до Києва з Житомира. 23 грудня полк введено до складу 2-ї Сердюцької дивізії. Під час більшовицького Січневого повстання зайняв позицію "нейтралітету", а велика частина вояків полку приєдналася до повстання (Мапа меморіальних місць Києва.., 2018).

42-га Українська військова школа, яка розміщувалася в будинку за адресою Іллінська, 2
Рис. 2.6.5a. Будинок Духовної семінарії з 1830 р. по вул. вул. Костянтинівська, 5. Тут розміщувався Гайдамацький полк ім. Петра Сагайдачного Рис. 2.6.5b. 42-га Українська військова школа, яка розміщувалася в будинку за адресою Іллінська, 2

З тогочасними подіями пов’язані також розташовані на прибережній терасі Дніпра споруди водогону (вул. Набережне шосе, 8). Матроси Чорноморського куреня ім. Сагайдачного відбили у більшовиків Київський водогін, захоплений ними 31 січня, і допомогли відновити в місті світло та водопостачання (Мапа меморіальних місць Києва.., 2018).

Рис. 2.6.5. Передмостова слобідка, катастрофічний весняний розлив Дніпра, поч. ХХ ст. Рис. 2.6.6. Юнкера на Київській набережній, 1917 р. На задньому плані Труханів острів

За даними (Мапа меморіальних місць Києва.., 2018) на Подолі за адресою вул. Іллінська, 4 (насправді, напевне, суч. Іллінська, 2) розміщувалася з 14.11.1917 по 06. 02.1918 р. 42-га Українська військова школа. Вона була створена на базі Миколаївського військового училища та 5-ї Київської школи прапорщиків. До неї звели українців-юнкерів з різних російських військово-навчальних закладів, що не встигли закінчити там своє навчання (вони склали старший курс школи), і вчорашніх гімназистів і студентів (молодший курс). У січні 1918 р. частина юнаків школи поповнила лави Гайдамацького коша Слобідської України як Курінь чорних гайдамаків.

21 січня 1918 р. війська Червоної армії під командуванням надзвичайно жорстокого колишнього царського офіцера М. Муравйова вийшли до Дніпра. Перша спроба штурму добре укріплених кулеметами та гарматами крутих схилів міста у лоб, мостами і замерзлим Дніпром, зазнала невдачі. Вирішено було брати місто обхідним маневром. В той час розпочався чотириденний варварський артилерійський обстріл з важких гармат. При цьому більшовики били по історичним пам’яткам міста та житловим кварталам. Особливо відзначився панцерний потяг під командуванням А. Полупанова, який в один з днів випустив по лаврі біля 700 снарядів. Намагаючись врятувати історичні пам'ятки Києва від руйнування, делегація представників Міської думи і політичних партій за допомогою більшовиків дісталась у Дарницю для переговорів з командуванням радянських загонів про умови припинення бойових дій. Їх прийняв М. Муравйов і члени Київської ради робітничих депутатів. Та поки вироблялися умови перемир'я, радянські загони почали штурм Києва. Червоні козаки В. Примакова 22 січня переправилися кригою через Дніпро навпроти Межигірського монастиря і через Пущу-Водицю прорвалися на Куренівку і Поділ, де зав'язалися жорстокі бої. Ця операція відтягла значні сили УНР, що дозволило червоногвардійським загонам 1-шої Революційної армії здолати опір Вільного козацтва та прорватися Дарницьким залізничним і Ланцюговим мостами у місто. УНР залишили місто. На цей раз мости вціліли… (Тинченко, 1996; Анисимов, 2004, Мапа меморіальних місць Києва.., 2018).

Вояк куреня Чорних гайдамаків, лютий 1918 р.
Рис. 2.6.7. Мапа боїв між більшовиками та військами Центральної Ради за Київ, в січні 1918 р. Рис. 2.6.8. Вояк УНР з куреня Чорних гайдамаків, лютий 1918 р. за (Тинченко, 2010)

Маловідоме, що в Києві в цей час знаходилися і польські військові формування під командуванням генерала Є. Міхаєліса. Їх інспекторат розташовувався в будинку по вул. Пушкінській, 22а. Симон Петлюра, розуміючи, що не має сил, необхідних для захисту міста, провів перемовини з польськими військовими силами, що на той час перебували поблизу Києва, щодо їх участі у боях проти більшовиків. Між Генеральним секретарем з військових справ та ген. Є. Міхаелісом було налагоджено зв’язок через посильних. Проте ген. Є. Міхаеліс не погоджувався стати на бік українців у війні з більшовиками. Єдиною поступкою був наказ до польського загону про охорону київської електростанції (ЦЕС на Подолі по вул. Андріївська 19), що перебувала недалеко від фронту, проте охорона відбувалася на засадах суворої нейтральності, з єдиною метою – не допустити залишення міста без світла, що могло спричинити хвилю грабежів. Вдень 26 січня, коли сили оборонців Києва були майже вичерпані, польський загін полк. Ю. Руммеля зайняв кляштор на північно-західній частині міста та приготувався до оборони від більшовицьких частин, що опановували місто. Ця позиція стала збірним пунктом для всіх польських формувань, що залишалися у Києві. Підрозділу, що охороняв електростанцію, також було наказано залишити позицію та йти до місця розміщення загону полк. Ю. Руммеля (Папакін, 2007).

За даними мапи Українська Центральна Рада (2018) оборонні бої з більшовиками розгоратлися також на Набережно-Хрещатицькій вулиці Подолу (04.02.1918 р.), а також на Передмостовій та Труханівській слобідках.

Художній, проте дуже тенденційний опис долини Дніпра в контексті тих подій лишив М. А. Булгаков у своїй «Білій Гвардії»:

«Но лучше всего сверкал электрический белый крест в руках громаднейшего Владимира на Владимирской горке, и был он виден далеко, и часто летом, в черной мгле, в путаных заводях и изгибах старика-реки, из ивняка, лодки видели его и находили по его свету водяной путь на Город, к его пристаням. Зимой крест сиял в черной гуще небес и холодно и спокойно царил над темными пологими далями московского берега, от которого были перекинуты два громадных моста. Один цепной, тяжкий, Николаевский, ведущий в слободку на том берегу, другой – высоченный, стреловидный, по которому прибегали поезда оттуда, где очень, очень далеко сидела, раскинув свою пеструю шапку, таинственная Москва. И в ту минуту, когда лежащий испустил дух, звезда Марс над Слободкой под Городом вдруг разорвалась в замерзшей выси, брызнула огнем и оглушительно ударила. Вслед звезде черная даль за Днепром, даль, ведущая к Москве, ударила громом тяжко и длинно. И тотчас хлопнула вторая звезда, но ниже, над самыми крышами, погребенными под снегом. И тотчас синяя гайдамацкая дивизия тронулась с моста и побежала в Город…» ().

Вояк куреня Червоних гайдамаків, лютий 1918 р.
Рис. 2.6.9. Вояк УНР полку ім. Богдана Хмельницького, 1917 р., за (Тинченко, 2010) Рис. 2.6.10. Вояк УНР куреня Червоних гайдамаків, лютий 1918 р. за (Тинченко, 2010)

Вціліли мости і коли більшовики у березні того ж року стрімко залишили Київ, втікаючи перед німецьким вторгненням.

Рис. 2.6.11. Схили над Дніпром, німецьке фото 1918 р. Рис. 2.6.12. Контрактова площа, німецьке фото 1918 р.

Заплава Дніпра за Гетьманату, 1918 р. В ніч на 28 лютого 1918 р. до Києва наблизилися німці. Вони уклали угоду з урядом УНР, в сподіванні отримати з України провіант. Німецьке вторгнення та Гетьманат П. Скоропадського характеризувалися спробами стабілізувати ситуації не тільки у Києві, але й у всій Україні. Втім, в умовах активної протидії багатьох політичних сил (у Києві того часу, як свідчить Д. І. Донцов (2002), постійно відбувалися терористичні акти, влаштовані більшовиками), а також грабіжницької та відверто антиукраїнської діяльності німців, то було важко, якщо взагалі можливо. Найбільшим терористичним актом був вибух на Звіринці 6 червня 1918 р., під час якого зроблені відомі фото Києва з аероплану з видом на долину Дніпра. Через тиждень після цього вибуху Київ спіткало нове лихо – на Подолі сталася страшна пожежа. Згоріли 54 садиби, складські приміщення, млини, портові споруди. Дві тисячі осіб залишилися без житла (Ілюстрована.., 2012).

З часів німецької окупації 1918 р. лишилася детальна німецька мапа Києва, на якій позначено фрагмент долини Дніпра. Зокрема Венеціанський показаний на ній як острів. Видно, що загатами перекритий Старий Чорторий (протока між лівим берегом та сучасною північною частиною Долобецького острова). Південна частин суч. Долобецького острова протокою відокремлена, як від Венеціанського, так і від попереднього острівного масиву, та з’єднана загатою з лівим берегом. Ця загата перекриває вхід до Русанівської протоки. На Русанівській протоці, до того ж, помітні неповні дві загати (Рис. 2.6.13 – 6).

Рис. 2.6.13. Дніпровські острови на німецькій мапі 1918 р.: 1 – Гавань Миколи ІІ та Рибальський півострів, 2 – селище на Трухановому острові, 3 – Матвіївська затока, 4 – північна частина Долобецького острова, колись півострова Труханового, праворуч – Долобська протока, 5 – південна частина сучасного Долобецького острова, 6 – греблі та напівгреблі у Чорториї та на Русанівській протоці, 7 – Передмостова слобідка та траса Ланцюгового мосту, 8 – протоки на Венеціанському острові, 9 – Микільська слобідка, 10 – Наводницький міст, 11 – Дамба Дарницького залізничного мосту та озеро Видубицьке, 12 – Нижня Теличка та рештки Лисогірського рукава, 13 – острів Великий (південний) та траса Дарницького мосту

Solanum_dulcamare

Рис. 2.6.14. Перспективу заплави Дніпра показує також знімок з аероплана 1918 р. на якому добре видно забудову Передмостової слобідки на Венеціанському острові, Микільську слобідку за Русанівським мостом, вирубки під артилерійський полігон (залишки смуг лісу вздовж Броварського шосе дійшли до нашого часу). Південна частина Венеціанського вільна від забудови і вкрита лучною та рідкою чагарниковою рослинністю. В цей час вона регулярно затоплювалася на весні. За Венеціанським помітна смуга заплави обмежена старицею озером Тельбін. Дніпро перетинають Ланцюговий (з права) та Наводницький мости.

Перший впорядкований пляж у Києві на Трухановому острові з’явився, як вважається, 1918 р. Про це історик Ф.Л. Ернст писав у путівнику, виданому 1930 р. Всеукраїнською академією наук з нагоди свого 10-річчя: “Уздовж Дніпрового берега тягнеться широка піскувата смуга – т. зв. “пляж”. Уперше пляж як місце масового купання впорядили німці, які окупували були країну 1918 р. Нова ідея прищепилася, і відтоді щоліта весь берег укривають бараки й кабінки для роздягання, школи плавби, дитячі соляріуми тощо. Усі великі профспілки мають свої окремі водяні станції. У літню пору пляж відвідують щодня десятки тисяч людей” (Київ. Провідник, 1930).

Пляж на Трухановому острові, 1918 р. Пляж на Трухановому острові, 1918 р.
Рис. 2.6.15. Пляж на Трухановому острові, 1918 р. Рис. 2.6.16. Пляж на Трухановому острові, 1918 р.

Під час Визвольних змагань пляжний відпочинок був для городян чимось схожий на "бенкет під час чуми". Нерідко хвилі виносили на пісок трупи розстріляних, але люди навчились якось миритися з цим. Пристрасним пляжником був у ті неспокійні часи Сергій (Серж) Лифар – майбутня зірка світового балету. Він їздив на Труханів острів щовечора. Одного разу річка піднесла йому страшний сюрприз.

«Я любив, – читаємо в спогадах Лифаря, – глибоко, по самі лікті, зариватися руками в мокрий пісок біля самої води і, захопивши його розсипчасту масу, стежити, як утворена ямка негайно ж наповнюється рідким сріблом…Одного разу, граючися піском, я відчув під пальцями вже не розсипчасто-тягучу масу, а щось важке, велике, тверде. Насилу витяг невідомий предмет… і остовпів: я тримав в руках відрубану людську голову, посинілу, з голеним черепом і густою, довгою гайдамацькою чуприною; одне око був закрите, а інше – і в цьому був якийсь нелюдський жах – страшне, скляне, нерухомо дивився мені прямо у вічі, і наче бачило мене. Крижаний жах оволодів мною. Пальці судомно стиснулися, кошмарна голова, здавалося, приросла до рук – я не міг розтиснути їх. Зрештою, моє заціпеніння минуло, судома відпустила пальці – голова глухо вдарилася у пісок… Більше я вже ніколи – ні вночі ні вдень – один не їздив на Труханів острів»…(Макаров, 2010).

Спекотного літа 1918 р. гетьман Павло Скоропадський запрошував на свої пароплавні прогулянки найближчих співробітників і годинами розмовляв з ними на палубі.

«Часто, – пише він у своїх "Спогадах", – зупинялися в якому-небудь зручному місці, та йшли купатися. Мені особливо пам'ятне одне таке купання, коли ми зупинилися на повороті річки, верст за 20 від Києва. Течія була дуже сильна. Я з сином вибралися на середину річки. Нас відносила течія, мені було весело і разом з тим страшно за хлопчика. Серед того безрадісного життя, яке доводилося вести, ці поїздки здавалися особливою благодаттю»…

Не відставали від нього і колишні діячі УНР. В тому ж 1918-му відомий український меценат Євген Чикаленко провів два тижні під Каневом на плавучій земській дачі "Чайка", загоряючи разом з компанією ентузіастів нового відпочинку на воді – екс-міністрами УНР Голубовичем і Шаповалом, генералом Павленком і завзятим "пляжником" – письменником Володимиром Винниченком.

«Добре там жити, – писав Винниченко, – прекрасне повітря, чудове купання на оксамитовому піщаному пляжі, такими усіяно майже весь Дніпро, так що через місяць і води не буде, а все русло стане грандіозним пляжем» (Макаров, 2010)..

Німці також облюбували і колишній імператорський яхт-клуб, де влаштовували прийоми Так, Д. Донцов залишив нам опис одного із них:

«Невтральних журналістів, з якими приїхав Шестен, запросили на вечерю-приймання в Яхт-Клюбі на Дніпрі. Хто запросив – самі вони не знали. Я здивувався, чому не отримав запрошення. У гетьмана згадав про це. Він повідомив, що це прийняття, мабуть уряджує Дорошенко (Міністр іноземних справ уряду Гетьмана П. Скоропадського – авт.). Наказав одному ад’ютанту викликати Дорошенка в Яхт-клубі і сказати йому про мене…Їхали потім до Яхт-Клюбу човном. При столі було чоловік з двадцять – журналістів, крім того німці уніформовані та цивільні, і деякі гетьманські урядовці. Дорошенка не було. Показалося, що то не він робив це прийняття, а німці. Мабуть майор Гаазе, так що я був інтрузом на цій імпрезі, що одразу пізнав і по мінах господарів і по деяких розмовах. Сидів я між цими журналістами, інформував їх про наші справи і не раз мусив спростовувати інформації, які давали їм про Україну деякі німці і теж присутні урядовці "з малоросів ”» (Донцов, 2002).

Рис. 2.6.17. Фото наслідків більшовицької диверсії – вибуху складів на Звіринці, 1918 р. Добре видно Дарницький міст Рис. 2.6.18. Вид на Поділ, німецьке фото 1918 р. На передньому плані дніпровський пароплав на ходу

Загалом з 1918 р. для яхт-клубу наступили важкі часи. Ось як їх описує Білозоренко:

«У 1919 р. садиба з усім майном перейшла у відання воєнізованого загону Всеобучу, який очолював Олександр Васильович Осадчий (загинув під час гітлерівської окупації). При ньому майно клубу було розподілено поміж дитячими спортивними таборами «Водник», «Будівельник» і «Металіст», а потім належала клубу радробітників. В результаті злочинної халатності головна будівля яхт-клубу згоріла. Загинуло багато спортивних суден з червоного дерева, отриманих з Англії та Франції (не говорячи вже про вироблені в своїй майстерні). Красива 100-футова грот-щогла,що слугувала найкращою прикрасою яхт-клуба, підгнила та впала. Колеса старовинної сигнальної гармати, що була пожалувана свого часу почесним членом генерал-ад’ютантом М. Драгомировим, кудись зникли, а сама гармата виявилася закинутою у пісок..». Як вже вище описувалося, зникла і гавань яхт-клуба, «таким чином всі багаторічні старання першого віце-командора М. Максимовича та наступних розпорядників клуба пішли в нікуди» (Яменко, 1997).

Рис. 2.6.19. Труханів острів на мапі 1918 р.: добре помітною є гавань яхт-клуба з с острівцем (1), на якому розташовувалася гоночна комісія, позначена хрестом Єлизаветинська церква (2) та дача Марголіна поблизу неї (3), увагу привертають також майже сучасна конфігурація та протяжність затоки Старик (наразі – підрівняну греблею для траси) (4). Біля закінчення Західного півострову показано колишню Дачу Марголіна (5) та стрілку Труханового острова (6) Рис. 2.6.20. Зображення західного півострову Труханового острова на полотні українського художника І.С. Іжакевича, 1918 р. Показано зелені насадження в районі розміщеної тут колишньої дачі Марголіна, решта ж півострова на відміну від сучасного часу являє собою луки. Правобережні схили Володимирської гірки досить заліснені

В 1918 р. на Передмостній Слобідці знову діяла підпільна більшовицька друкарня у будинку на вул. Старопушкінській, 15, який не зберігся (Київ, історичний.., 1982).

Похід військ УНР на Київ, 1919 р. Наступне випробування чекало Київ 1919 р. О 22.00 30 серпня 1919 р. Київ визволили частини Галицької армії під командуванням генерала Антона Кравса. Одночасно з лівого берега до Києва підійшли денікінці. Командир 1-шого куреня 2-го корпусу УГА Антін Таранавський доповів своєму командирові полковнику Арнольду Вольфу, що денікінці концентруються у розвідного (мається на увазі Наводницькій міст, що був більшою своєю частиною понтонним, а, отже, і розвідним – авт.) мосту і почали переправлятися на човнах через Дніпро. Таке ж повідомлення полковник А. Вольф отримав і від командира 4-го куреня 8-ї самбірської бригади поручника Миколи Підгірного. У той самий час через Ланцюговий міст прорвалися до міста окремі кавалерійські роз’їзди денікінців. На відкритий збройний конфлікт обидві сторони не наважувались. У цій ситуації українські командувачі, сподіваючись на успішні перемовини з денікінцями, намагалися лише заблокувати їх просування у Київ. Та зрозуміло, що денікінцям Київ був потрібний не менше, ніж українцям. Хоча умовою перемовин між сторонами було те, що до їх закінчення денікінці мостів не переходитимуть. Втім, вони підступно її порушили, роззброїли українські частини на мостах та почали напливати до міста. У результаті українським частинам не залишалося нічого іншого як ганебно залишити місто. Проте саме витримка українських командуючих не призвела у той час до втрати київських мостів (Кравцевич, 2000).

Кавалерійські частини УНР – Чорні запорожці входять до Києва
Рис. 2.6.21. Пристань Києва навпроти Труханового острова, німецьке фото, 1918 р. Рис. 2.6.22. Кавалерійські частини УНР – Чорні запорожці входять до Києва, 1919 р.

«Куренівське повстання» – епізод безпосередньо пов’язаний з київським Подолом та Куренівкою (дет. див. ). Організаторами штурму Києва були чорнобильський отаман І. Струк та славетний трипільський отаман Зелений (Данило Терпило).

Під час Першої світової війни Ілько Струк закінчив Віленську юнкерську школу, був нагороджений орденами Святого Георгія всіх чотирьох ступенів і підвищений до рангу капітана. Певний час служив червоним, але зрозумівши їх справжні цілі, розпочав боротьбу з ними. Слід І. Струка губиться наприкінці 1922 року. За однією з версій, його вбили чекісти, за іншою – виїхав на еміграцію і прожив до 1969-го в Чехословаччині.

«Струк весьма осторожный и умный бандит, – визнавав заступник начальника особвідділу Київського військового округу Андрій Іванов. – Принимает к себе в банду только тех лиц, которых великолепно знает. Зная через своих осведомителей, что для его уничтожения приняты самые решительные меры, Струк окружил себя только пяти преданнейшими бандитами, через которых он отдает свои распоряжения остальным бандитам, разбитым на отдельные мелкие отряды. Шпионаж – при помощи крестьян – поставлен Струком великолепно»

Рис. 2.6.23. Командир повстанських загонів в районі Чорнобиля Ілля Тимофійович Струк Рис. 2.6.24. Гроза більшовиків – трипільський отаман Данило Терпило – Зелений (по центру)

В першій половині березня 1919 р. припиняє своє існування радянський полк Струка. Натомість його бійці рішуче виступають проти радянської влади. Свої дії Струк координує з іншим отаманом – Зеленим.

Під час відбиття нападу на Старі Петрівці, були захоплені полонені, які розповіли, що 9 квітня відбудеться посилений штурм Нових Петрівців. Повстанці приготувалися: вирили окопи, поставили кулемети на Вишгородській горі й піщаних пагорбах довкола. Коли з трьох броньованих катерів висадився червоний десант, селяни легко здобули перемогу. Це ще більше скріпило їхню віру, що зможуть здобути й Київ. Тим часом у Васильківському повіті повстанці отамана Гончара-Бурлаки розстріляли місцевий ревком, розгромили караульний полк із 60 осіб і вийшли в район Боярки. Ілько Струк підняв повстання в Чорнобильському та Радомишльському повітах. Жителі 50 сіл допомагали йому. На Київ з боку Трипілля рушили партизанські загони отамана Зеленого.

"Восстание Зеленого почти совершенно отрезало Киев от подвоза продовольствия, разрушило военные коммуникации",

– пише у спогадах тодішній голова уряду Української СРР Микола Скрипник. У ніч на 10 квітня 1919-го озброєні обрізами, ціпами, мисливськими рушницями та гвинтівками селяни рушили на Київ. За офіційними більшовицькими даними, було 3 тисячі повстанців. Насправді, за інформацією розвідки "червоних", лише загін отамана Зеленого станом на 27 квітня 1919 року один становив 7 тисяч бійців. Наступали двома групами. Перша рухалася з Вишгорода на Поділ, друга – Чорнобильським шляхом через Пріорку на Куренівку.

Рис. 2.6.25. Командувач Червоною дніпровською флотилією А. Полупанов, який керував боротьбою з повстанцями Рис. 2.6.26. Моряки червоної дніпровської флотилії ведуть бій з повстанцями на Дніпрі, 1919 р.

Перші повстанські загони увійшли на Пріорку о 5-й ранку. Дзвін Пріорської церкви кликав людей підніматися до боротьби. Повстанські стежі з’явилися на Куренівці. До наближалися кораблі отамана Струка (Коваль, 2014).

Справа в тому, що загоном І. Струка була захоплена група кораблів на Дніпрі біля с. Сваром`я. В річкову флотилію Струка увійшли кораблі «Горностайполь», «Ретвизан», «Санитарный №4», «Соня», «Петр Великий», «Пінськ», «Полезный» (Черніговець М, Черніговець Н., 2011).

На Печерській пристані висадився загін зеленівців – 400 козаків. Повстанці просунулися на Хрещатик. Отаман Ілько Струк згодом розповідав сотникові штабу Армії УНР Михайлові Обідному:

«Захопили Пріорку, Святошин, Куренівку й Поділ. Частина людей з нашої армії сіли на трамваї і прибули на Царську площу (теперішня Європейська. – "Країна"), а частина посувалася походом. Першими вступили на Хрещатик кінні роз'їзди. В Києві я захопив сім гармат, до десяти кулеметів, велику кількість рушниць, набоїв та іншу матеріальну здобич. Управа по моєму наказу вивісила на помешканні міської думи український прапор. Видано кілька наказів і відозв із закликом до населення» ().

Місцем вирішального бою повстанців із більшовиками під час Куренівського повстання (з боку більшовиків-прикордонний полк чекістів; загони бійців "інтернаціоналістів" – латишів і китайців, близько 21 тисячі бійців) став район Житнього ринку ( вул. Верхній Вал, 16) (Мапа меморіальних місць Києва.., 2018).

Проте, совіти кинули в бій додаткові сили. Біля 19.00 у зв’язку з браком набоїв повстанці змушені були відступити, влившись в загони Струка, Зеленого та інших отаманів вони продовжили бої на околицях Києва. Київ було взято в облогу (Коваль, 2004).

Цікаво, що сприятливою для партизанів була заболочена місцевість реліктового дніпровського Староріччя між Пігріцями та Козином – урочище Гощів. Ось як описує його в той час Р. Коваль в дослідженні «Отаман Зелений» (2014):

«Таємничий Гощів – ідеальний терен для партизанів. Це місце «не висихало протягом 50 верст, а навколо оточене лісами», які заросли очеретом, молодими вербами, дубами, ожиною так густо, що пройти і з шаблею чи сокирою часом неможливо. Про Гощів у легендах розповідалося як про місце, де колись водилися різні страхіття. «гади товщиною молодих дубчаків, страшні змії-полози і песиголовці. Тут також мали жити у давнину великолюди-герої, а пізніше гайдамаки». Тепер тут поселилися партизани. На острівцях в Гощеві поставили курені. Хоч і тяжко жити серед хмар комарів та мошки, зате москалям сюди не пробратися!»

Українсько-польський похід 1920 р. В ході війни більшовицької Росії з Польщею в 1919-1920 рр., обидві сторони використовували пароплави річкового флоту Російської імперії, зокрема і київської побудови. Зокрема навесні 1920 р. поляками в Мозирі був захоплений озброєний пароплав Трахтемирів, який увійшов до складу польської Пінської флотилії як "Pancerny 1". Застосовувалися ці пароплави і під час походу на Київ 1920 р. ()

7 травня 1920 р. війська Другої Польської Республіки та УНР відбили у більшовиків Київ. Коли польські війська ввійшли до Києва, то вони одразу сконцентрували всю артилерію на крутих берегах Дніпра, зокрема, на кручах Царського саду. Саме артилерія мала полегшити захоплення мостів та Задніпров’я. Відділи, що були виділені для атаки на мости, прийшли до бойової готовності 9 травня 1920 р. о 3:00. Район Ланцюгового мосту зайняв 6-й полк піхоти Легіонів, тоді як 60-й полк піхоти з 15-ї дивізії піхоти зайняв позиції для штурму Дарницького залізничного та Наводницького мостів. Радянські загони, помітивши польські приготування до штурму у ніч з 8-го на 9 травня, висадили частину Ланцюгового мосту зі східного боку. На щастя для поляків, те завдання було виконане неякісно. Вибух на мосту призвів лише до його пошкодження, втім, не порушив його принципової цілісності. 9 травня на ділянці 6-го полку легіонів поляки о 3.15 розпочали артилерійську підготовку, що тривала 15 хв. Вона була дієвою, бо знизила оборонну здатність червоних. О 3.30 піхота рушила в атаку. Першими йшли спеціальні штурмові загони, за ними підтягувалися всі інші підрозділи полку. Вже після захоплення половини Ланцюгового мосту штурмова група 6-го полку була обстріляна з острова на Дніпрі (імовірно, Труханового) з кулемету. Не дивлячись на досить сильний вогонь, поляки продовжили атаку. Швидко було захоплено не тільки весь міст, але і ділянку східного берега (суч. Венеціанського острова). Було утворено невеликий плацдарм. Все тривало 10 хвилин. Після цього поляки зайнялися розширенням плацдарму на лівому березі та очищенням від червоних острова, з якого отримали опір. 6- полк легіонів продовжував наступ з метою захоплення другого мосту (Русанівського) через одну з проток Дніпра. О 4:00 він був захоплений перед самим підривом. Основні сили 6-го полку переправляються на лівий берег і у 2-х годинних боях опановують район навколо місцевості Воскресенка (суч. Лівобережний). Червоні намагалися контратакувати, що свідчило про принципову зміну їх тактики. До цього вони відступали, але на лінії Дніпра прийняли твердий бій. Згідно з планом генерала Е. Ридз-Смигли, атака 60-го полку на два інших мости відбулася дещо пізніше. Артпідготовка почалася о 3.30. Ранній штурм Ланцюгового мосту мав відвернути увагу червоних від інших мостів. Тож, 2-й батальйон 60-го полку піхоти захопив Дарницький залізничний міст після 45-и хвилинної артпідготовки і 30-и хвилинного бою. Поляки створили другий плацдарм, захопивши місцевості Осокорки та Позняки. Наводницький міст захопив 3-батальйон 60-го полку о 4:00. Його захоплення перейшло в опанування Дарниці (7:20). Після цього обидва польських плацдарми з’єдналися. Польський штурм Лівобережжя закінчився о 10-й ранку. У руках поляків опинилися Троєщина, Погреби, Бортничі і казарми на Млинку. Глибина плацдарму забезпечило місто від обстрілу Червоних з лівого берега (Wyszczelski, 1999).

Рис. 2.6.27. Польські вояки на березі Дніпра у Києві, 1920 р. за (Wyszczelski, 1999) Рис. 2.6.28. Польські вояки на Ланцюговому мості у Києві, 1920 р. за (Wyszczelski, 1999)

9 травня після захоплення поляками плацдарму на лівому березі Дніпра, сильніша дніпровська флотилія більшовиків відійшла вниз та вверх по Дніпру. Це дозволило налагодити зв’язок між Прип’ятськими польськими річковими кораблями та Києвом. 9 травня на параді серед інших військ також були спішені відділи польських моряків ().

Рис. 2.6.28a. 9 травня 1920 р. на параді в Києві серед інших військ також були спішені відділи польських моряків, за ()

Окрім того в київському порту було захоплено ще 17 кораблів. З них 3 було залучено до флотилії. З-браку гармат їх було озброєно кулеметами. З цієї групи кораблів поляки утворили новий підрозділ – Київську флотилію. Київська флотилія займалася патрулюванням усього контрольованого союзниками берега Дніпра від Трипілля до Чорнобиля (200 км). Кораблі також займали я поставками продовольства для Київського гарнізону та палива для електростанції. Через деякий час з Прип’яті до Києва прийшли катери №1 та №2, а ще пізніше також вищезгаданий озброєний пароплав «Панцерний І». Керівництво флотилією прийняв поручник флоту Борис Могучий (B. Mohuczy). 22 травня 1920 р. Київська флотилія була оперативно підпорядкована польській Пінській військовій флотилії ().

У складі союзних частин діяла також 7-ма ескадрилья ім. Т. Косцюшкі, заснована американськими пілотами, які добровільно визвалися воювати за Польщу. У цей час над Корчуватим та Жуковим островом розгорталися повітряні бої, в яких пілоти ескадрильї не пропускали більшовицьких пілотів, які, злітаючи у Ржищеві та Черкасах, намагалися бомбити Київ (Киркевич, 2001).

Фото американських пілотів-добровольців ескадрильї імені Тадеуша Косцюшкі
Рис. 2.6.29. Фото американських пілотів-добровольців ескадрильї імені Тадеуша Косцюшкі: Меріан К. Купер і командир ескадрильї Седрік Фонтлерой (за ) Рис. 2.6.30. Могила американських пілотів ескадрильї імені Тадеуша Косцюшкі » у Львові на «Кладовищі орлят (Фото І. Парнікози)

Однак втримати Київ польсько-українським військам не вдалося. 14 травня у Білорусії почався контрнаступ значно посиленого більшовицького Західного фронту під командуванням Михайла Тухачевського. А 5 червня в Україні 1-ша Кінна армія С. Будьонного прорвала фронт і змусила поляків відступати.

Рис. 2.6.31. Винищувач Ansaldo A.1 Balilla, на якому воювали пілоти ескадрильї імені Тадеуша Косцюшкі Рис. 2.6.32. Польська гармата з розрахунком на Володимирській гірці у Києві

Коли стало зрозуміло, що Київ не втримати, у місті запалали склади. Гуркотіли гармати, поставлені на Звіринці, Печерську та у Царському саду. З метою загальмувати переправу головних сил Червоних через Дніпро у червні 1920 р. поляки знищили усі київські мости. Ланцюговий міст висадили у повітря 11 червня, а у ніч на 12 червня спалили Наводницький міст. Внаслідок цього не тільки Київ, але і все Правобережжя від Могильова до Катеринослава були відрізані від решти України та Росії.

Польські вояки біля Дарницького залізничного мосту Польська відзнака за бої на Київському плацдармі в 1920 р.
Рис. 2.6.33. Польські вояки біля Дарницького залізничного мосту Рис. 2.6.34. Польська відзнака за бої на Київському плацдармі в 1920 р.

Атаки більшовиків підтримувала дніпровська радянська флотилія. 7 червня більшовицькі війська опанували гирло Прип’ять, закриваючи польським кораблям шлях до відходу на захід. 13 червня 1920 р. під Межигір’ям затоплено пароплав «Панцерний 1», подібна доля спіткала інші польські кораблі на Дніпрі ().

Рис. 2.6.34а. Захоплений поляками під Мозирем пароплав «Трахтемирів» було перейменовано в «Панцерний 1», за () Рис. 2.6.34b. Затоплений біля Межигір’я озброєний пароплав «Панцерний 1» зі складу Київської флотилії поляків, за ()

Раніше зміни влади у Києві не супроводжувалися подібними акціями. Знищення мостів викликало хвилю ненависті до поляків. Ось як описував те, що сталося, М.А. Булгаков у нарисі «Киев город»:

«Самыми последними, под занавес, приехали зачем-то польские паны (явление ХIV-ое) с французскими дальнобойными пушками.

Рис. 2.6.35. Польські легіонери, 1920 р. реконструкція Рис. 2.6.36. Зірваний поляками Дарницький залізничний міст

Полтора месяца они гуляли по Киеву. Искушенные опытом киевляне, посмотрев на толстые пушки и малиновые выпушки, уверенно сказали:

- Большевики опять будут скоро.

И все сбылось как по писаному. На переломе второго месяца среди совершенно безоблачного неба советская конница грубо и буденно заехала куда-то, куда не нужно, и паны в течение нескольких часов оставили заколдованный город. Но тут следует сделать маленькую оговорку. Все, кто раньше делали визит в Киев, уходили из него по-хорошему, ограничиваясь относительно безвредной шестидюймовой стрельбой по Киеву со святошинских позиций. Наши же европеизированные кузены вздумали щегольнуть своими подрывными средствами и разбили три моста через Днепр, причем Цепной – вдребезги.

И по сей час из воды вместо великолепного сооружения – гордости Киева, торчат только серые унылые быки. А, поляки, поляки… Ай, яй, яй!..

Спасибо сердечное скажет вам русский народ.

Не унывайте, милые киевские граждане! Когда-нибудь поляки перестанут на нас сердиться и отстроят нам новый мост, еще лучше прежнего. И при этом на свой счет». ().

Руїни ланцюгового мосту у Києві, 1920 р.
Рис. 2.6.37. Руїни ланцюгового мосту у Києві, 1920 р. Рис. 2.6.38. Зірваний поляками міст через Русанівську протоку

Зрозуміло, що класику російської літератури (такому шанованому у Києві) не було справи до спроб України відновити свою незалежність.

Тисячі киян, попри обстріл, дивилися на загибель Ланцюгового та Залізничного мостів. І було видно здаля, як обвалився у воду настил та повисли на биках ланцюги красеня – Ланцюгового мосту, гордості та окраси Києва. Ланцюговий міст мав чотири великі та два малі прольоти, що перекривалися двома великими нерозривними ланцюгами. До них були підвішені балки проїзної частини. Таке конструктивне рішення стало вирішальним у тій легкості, з якою міст знищили 10 червня.

Рис. 2.6.39. Зірваний поляками Подільський залізничний міст, Київ, 1920 р. Рис. 2.6.40. Радянська понтонна переправа поруч з зірваним Ланцюговим мостом, 1920 р.

Польські сапери підірвали ланцюги лише в одному місці, але внаслідок цього всі чотири пролети завалилися. Такого маневру не спромоглися зробити червоні у травні, хоча про можливість такого варіанту підриву моста говорилося ще 1908 р., коли мав місце факт підпалу його невідомими. Знищення ж мостів зумовило репресії поляків у Києві (Ковалинський, 2008).

Вид на Дніпро, 1920 р. Руські лодії на Дунаї
Рис. 2.6.41. Вид на Дніпро, 1920 р. На передньому плані Поштова площа з церквою Різдва та комплексом споруд Поштової станції. На другому плані Труханів острів, в далині Подільський залізничний міст Рис. 2.6.42. Руїни ланцюгового мосту, фото 1920-х рр. Добре видно прольоти мосту що лежать у Дніпрі. На задньому плані забудова Передмостової слобідки на Венеціанському острові. Поблизу руїн мосту кияни ловлять рибу

Доля Д.С. Марголіна. Буремні події, що почалися 1917 р., не обійшли стороною і труханівського мецената Д.С. Марголіна. Біографія його у радянський період сповнена загадок і домислів. В 1919 р. Об’єднане товариство пароплавства було ліквідовано. Єлизаветинська церква була передана місцевій громаді. Найімовірніше Марголін в цей час емігрував. І допоміг йому у цьому син Арнольд. Як і батько, він мав усі дані для того, щоб досягнути успіху у бізнесі, але вибрав політику. Під час перших визвольних змагань Арнольд Марголін опинився на досить високих посадах. За гетьмана став сенатором, генеральним суддею, а за С.В. Петлюри отримав портфель віце-міністра закордонних справ і відповідальну дипломатичну місію за кордоном — схиляти країни Антанти до підтримки України. Зважаючи на це Марголін-молодший виїхав на Захід. Він сумлінно намагався виконати доручення, але лідери Великобританії, Франції і США вже зробили свій вибір — вони віддали перевагу полякам і російським білогвардійцям. Нічого не домігшись, Марголін так і залишився за кордоном. Колишній дипломат зрештою влаштувався у США. Він видав кілька книг, в яких намагався довести Заходу право українського народу на власну державність.

Вочевидь, і старий Марголін опинився в еміграції разом із сином. А транспортне й комунальне господарство радянського Києва і далі користувалося з його праці. Неможна сказати, що у місті, добробуту якого Давид Семенович віддав стільки сил та енергії, про нього зовсім не згадували. У 30-і роки газета «Більшовик» вирішила раптом надрукувати карикатуру на Марголіна і єхидну репліку-замітку. На малюнку Давид Семенович сидів одним місцем одразу на двох пароплавах, тримаючи у руках ті самі булочки, які використовувались у конкурентній боротьбі. А у замітці йому пригадали благодійне будівництво:

«Він збудував на Подолі синагогу, на Трухановому острові — церкву. Мабуть, спорудив би ще й католицький костьол, і лютеранську кірху, і караїмську кенасу, і магометанську мечеть, якби революція не вигнала його» ().

Увічнення пам’яті про перші визвольні змагання на заплаві Дніпра у Києві. Наразі до цієї категорії об'єктів в межах заплавної частини Києва відносяться два об'єкти:

1. Пам'ятник старшинам Армії УНР – уродженцям Києва (вул. Маршала Малиновського, 6-а), який був встановлений 28 травня 2011 р. заходами благодійної ініціативи "Героїка". Присвячений 34 старшинам Армії УНР та Української Держави, які були уродженцями Києва. Пам'ятник встановлено на території, що належить храму ікони Божої Матері "Неопалима Купина" УПЦ КП.

2. Вулиця Софії Русової на Осокорках. Софія Русова (1856-1940). Український педагог, літератор, громадський діяч, член Центральної Ради, голова Всеукраїнської вчительської спілки. За часів Української Держави працювала в міністерстві освіти. Викладач Кам'янець-Подільського державного українського університету (1920). Вулиця виникла 2010 р. під проектною назвою Нова XXXVII. Вулиця носить сучасну назву з 2011 р.

Перелік використаних та рекомендованих джерел:

Анисимов А. Геростратов замисел: К.: Курчь, 2004. – 256 с.

Перелік використаних та рекомендованих джерел:

Анисимов А. Геростратов замисел: К.: Курчь, 2004. – 256 с.

Вакулишин С. Топонімія Києва ХХ ст. – К.: Центр ДЗК, 2014. – 260 с.

Вулиці Києва: Довідник / За ред. Кудрицького О.В. – К.: Українська енциклопедія, 1995. – 352 с.

Донцов Д.І. Рік 1918, Київ: Документально-художнє видання/Упорядник Галушко К.Ю. – К.: Темпора, 2002. – 208 с.

Ілюстрована історія Києва. Під ред. Боряк Г.. Геєць В., Івакін Г. та ін.– К.: Фенікс, 2012.-424 с.

Кальницький М. Людина і пароплав // Український дiловий тижневик "Контракти" / № 16 вiд 17-04-2006

Кальницький М., Киркевич В., Грицик М. Київ: Туристичний путівник. – К.-Л.: Центр Європи, 2001. – 710 с.

Київ. Історичний огляд (карти, ілюстрації, документи) / Під ред. Кудрицького А.В. – К.: Головна редакція української радянської енциклопедії, 1982. – 231 с.

Київ: Провідник / За ред. Ернста Ф. – К.: ВУАН, 1930. – 717 с.

Ковалинський В.В. Київські мініатюри: Кн. VII. – К.: Купола, 2008. – 596 с.

Коваль Р. Отаман Зелений: Історичний нарис / Бібліотека Історичного клубу «Холодний Яр». – К.: «Холодний Яр»: Вінниця: ДП «Державна картографічна фабрика», 2014. – 560 с.

Круцик Р. Народна війна. Путівник до експозиції (Музею совєтської окупації). – Київ: «Меморіал» ім. В. Стуса, Громадський Інститут історичної пам’яті. – 2011. – С. 248.

Кравцевич В. Що сталося у Києві 31 серпня 1919 р. // Військово-Історичний альманах. – № 1. – 2000. – с. 24-44.

Машкевич С. Два дня из истории Киева. – К.: Сидоренко В.Б., 2010. – 160 с.

Руккас А.О. «Разом з польським військом»: Армія Української Народної Республіки 1920 р. (структура, організація, чисельність, уніформа). – Ніжин: Видавець ПП Лисенко М.М., 2013. – 480 с.

Тинченко Я. Перша українсько-більшовицька війна (грудень 1917—березень 1918). — К.-Л., 1996. – с. 174-182. Тинченко Я. Новітні запорожці. Війська Центральної Ради березень 1917-квітень 1918. – К.: Темпора. – 2010. – 112 с.

Тронько П.Т. и др. История завода «Арсенал» имени В.И. Ленина. – К.: Наукова думка, 1986. – 559 с.

Українська Центральна Рада (мапа) // Українська революція 1917-1921. Атори Сосса Р.І., Грицеляк В.П, Кучерук О.С. та ін. К.: ТОВ "Українська картографічна група", 2018 р.

Чернігівець М., Черниговець Н. Чорнобиль: іст. Нарис. – К.: Неопалима купина, 2011. -312 с.

Яменко Л. Лучше яхт могут быть только яхты // Зеркало недели. – 31 мая 1997. – с. 19.

Wyszczelski L. Kijów 1920. – Warszawa: Bellona – 1999 – 341 s.

2.6.1. Галерея заплави Дніпра в Києві під час Перших визвольних змагань 1917-1921 рр.

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1999 – 2019 Група «Мисленого древа», автори статей

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на наш сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 1989

Модифіковано : 26.04.2019

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.