Логотип Мисленого древа

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

НАУКА

ОСВІТА

ЛІТЕРА
ТУРА

Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Наука / Краєзнавство / Кременчук від заснування до… / Королівська фортеця… / Уходи і замок / Українська конкіста: змагання з…

Кременчук від заснування до 1764 р.

Королівська фортеця (1571-1648)

Уходи і замок

Українська конкіста: змагання з Диким полем
(промисли, сакральний центр та «метрополії»)

Вирський Д.С.

Відомий український історик О.Грушевський писав, що користались з цих уходів як мисливці і рибалки з фаху, так і звичайне селянство й міщанство, відриваючись від своєї щоденної праці. Для них уходи були певним резервом, з якого можна було черпати певну допомогу в той час, коли звичайні селянські та міщанські заняття несподівано давали менш. Тоді-то можна було звернутись до цього додаткового джерела, маючи з нього доповнення до звичайного захитаного бюджету. Коли щастило, то досить було й одного літнього сезону, щоб поправити свої звичайні справи і більше вже не відвідувати уходів в наступні роки. Але життя по уходах багатьох захоплювало своїми відмінними прикметами та відводило від повсякчасної селянської чи міщанської праці. Таким нудно було в звичайних умовах життя села чи міста. І знову, і знову тягнуло на степові річки, де ловили рибу, на дніпрові луки, на степові простори. Такі жили у себе дома пізню осінь та зиму, щоб потім знову навесні податись на уходи [2].

Ось як зобразив тутешній край тогочасний спостерігач (1550 р.):

«…щаслива та щедра Київщина багата і людьми, бо на Борисфені та інших річках, що впадають до нього, є немало багатолюдних міст, багато сіл, мешканці яких уже з дитинства привчаються плавати, ходити на судах, ловити рибу, полювати; з них якісь переховуються від влади батька, або від рабства, або від служби, або від [покарання за] злочини, або від боргів, або від чогось іншого; других же приваблює до неї, особливо навесні, більш рясна пожива та багатші місця. І випробувавши радощі в її фортецях, вони звідти вже ніколи не повертаються; але невдовзі стають такими сильними, що можуть кулаком валити ведмедів та зубрів. Призвичаївшись до життєвих негод, вони стають вельми відважними. Тому там дуже легко набрати безліч добрих воїнів» [3].

Можливо не варто також скидати з рахунків ностальгію за звичним життям, колишніх мешканців Великого Степу, закинутих долею на його «українські» околиці. Для нащадків, скажімо п’ятигірських черкас [Під назвою «черкас» наддніпрянські українці фігурували в Московському царстві ще у ХVII ст.], виведених наприкінці XIV ст. кн.Вітовтом з їх причорноморської батьківщини, освоєння Дикого Поля було взагалі-то не Конкістою, а Реконкістою.

Кременчук за ревізією 1552 р. замку в Черкасах – центру прикордонного Черкаського староства Київського повіту Київського воєводства [Київський повіт був найбільшим з трьох повітів (інші – житомирський та овруцький) Київського воєводства (20% території Речі Посполитої у 1632 р.) і обіймав 54% його території. Значну частину його земельного фонду складали державні маєтності-королівщини (1587 р. з 99.919 км2 53.995 км2 – приватні землі, 45.924 км2 – королівщини; 1632 р. з 107.113 км2 56.955 км2 – приватні, 50158 км2 – королівщини) (див.: Bobiński W. Województwa Kijowskie w czasach Zygmunta III Wazy. Studium osadnictwa i stosunków własności ziemskiej. – Warszawa, 2000. – S.23). У Черкаському старостві (на Лівобережжі тягнулось уздовж Дніпра від гирла Супою до Орелі), яке належало до т.зв. негродових староств (тут не було значних міських центрів, гродовим староством у повіті був лише Київ), королівщини цілком переважали. ] – згаданий як уход місцевих міщан. Утім, з ростом прибутковості уходів на них усе частіше претендують старости, які здають їх в оренду «чужегородцям». Зокрема, про канівські уходи, «где Хорол речка у Псел упала», говориться 1552 р., що вони «там вси тепер на замок, але тепер пусты, половинники не ходят, а мещаном ходити там староста не дозволяет» [4].

Напевно через посередність старостинської адміністрації відбулася «приватизація» і Кременчуцького ухода. 14 квітня 1589 р. бачимо його вже в руках окремого власника шляхтича з Київщини Яна (Івана) Ближинського (герба Корчак) [5], який 18 березня 1595 р. поступився своїми правами «доживотного» володіння на цей маєток [6]. Не затримався він безпосередньо в руках замкової адміністрації мабуть через свою віддаленість – «старостинські» ж бо уходи знаходились або поблизу самих Черкас, або в районі порогів (експлуатувались напевно «сторожами», що їх висилали старости).

Про початок процесу «приватизації» місцевих угідь може свідчити і згадка з 1552 р. про те, що «на Псле уходы вси боярин Драб занял» [7]. У цей самий час (1550 р.) чи не найпомітніший політичний мислитель Великого князівства Литовського Михалон Литвин закликав поставити охорону від татар біля Кременчуцького броду [8]. Тоді ж згадуються і зародки сталого населення на теренах уходів – «козаков, которые уставичъне там живуть на мясе, на рыбе, на меду, з пасек, з свепетов, и сытять там собе мед яко дома» [9].

Існували на Кременчуччині й монастирські уходи. До них належали гирло Сули та славетний Пивський уход [10] – власність Київського Пустинно-Миколаївського (Микільського) монастиря. Цей монастир у XV-XVI ст. змагався за впливом із славетним Києво-Печерським та був особливо шанований панством Київської землі, що займала тоді усі обшири української Наддніпрянщини. Українці-аристократи (Глинські, Дашкевичі, Горностаї) не жаліли для нього власних маєтків. Через це Пустинський монастир св.Миколая став одним із важливих центрів, з кого спрямовувалась українська колонізація Подніпров’я.

Перші пожалування цьому монастирю на Кременчуччині датовані 1489 р., коли великий литовський князь і польський король Казимир IV подарував йому угіддя в районі нинішнього Градизька [11]. 25 серпня 1512 р. овруцький підстароста Михайло Павша заповів йому маєток Клим’ятин [Назва ця пов’язана мабуть із шанованим на Київщині св.Климентом, здається, тут колись існувала церква його імені.] (нижча течія Сули, район Жовнина) [12]. На підставі цього тестаменту Сигізмунд І у 1514 р. на прохання монастиря ствердив за ним це володіння, а в 1533 р. ще раз підтвердив монастирські права власності на нього (потреба цього підтвердження виникла в зв’язку з діяльністю черкаського старости Остафія Дашкевича, якому ще у 1528 р. король нагадував, аби він наказав «Черкасцом и козаком», «чтобы они в тыи уходы монастирскіи не вступали, и шкод и переказы там им ни в чом не делали», а 1532 р. монастир скаржився, що староста вступається «уходы церковныи Климяньтинскіе… озера та затоны и бобровые гоны у них поотнимал») [13].

25 березня 1515 р. пан Дмитро Івашенцов склав заповітний запис на користь цього монастиря на право збирати щорічно податки (2 копи грошей по 12 пенязей в грош) з максимівських людей (с.Максимівка за 4 км від Градизька) [14]. 23 вересня 1554 року черкаський і канівський староста Оникій Горностай дав на користь Київського Пустинно-Миколаївського монастиря вводний запис на володіння урочищами й угіддями з бобровими гонами й рибною ловлею по Дніпру від Вереміївки до с.Недогарки (тоді ще не існувало) [15]. Уже в XVI ст. серед монастирських володінь згадуються містечка Городище (сучасний Градизьк) і Максимівка [16].

У 50-х рр. XVI ст. монастир починає приділяти більше уваги управлінню і влаштуванню своїх володінь. З цією метою в другій половині XVI ст. (не раніше 1552 р.) у Градизьку, на горі Пивисі, було засновано філію Київського Пустинно-Миколаївського монастиря – Градизький Пивогірський (Градизький Пустинно-Миколаївський) монастир (остаточне оформлення припадає аж на середину XVIII ст.), який управляв усіма лівобережними маєтками Київського монастиря. Справу побудови в скиті першої церкви в ім’я св.Миколи (друга половина ХVI ст.?) приписується священику Устимовичу [17]. З початку XVII ст. в «монастирці» був заведений пом’яник, він уже мав ігумена та певну кількість братії [18].

Придбавши на Лівобережжі величезні земельні володіння (за які ченці спорили навіть з такими магнатами як Вишневецькі чи Даниловичі [19]), монастир як міг сприяв їх подальшому заселенню, а оскільки інші маєтності його знаходились також на теренах Київського воєводства, то здається слушним гадати, що саме мешканці цього воєводства задавали тон тутешній колонізації. Утім, уже згадані спори з Вишневецькими та Даниловичами, які контролювали потоки переселенців з Волині та Галичини, могли сприяти появі колоністів (котрих знаджувала монастирська протекція) і з цих регіонів.

Однак, колонізаційні спроможності монастиря були таки досить обмежені. Усталення ж культового центру великою мірою залежало від наявності пастви, яка з’являється тут у достатній кількості лише в XVII ст. Фундація воєводою руським Яном Даниловичем містечка Крилова у 1616 р. та колонізація Посулля Вишневецькими якраз і надала Пивогір’ю такі перспективи. Відтак, не дивно, що саме крилівський «городничій» Семен Кременчук Довбня (Долбня) [20], надав ченцям дозвіл на влаштування печери та будівництво церкви на Пивських горах [21]. Згодом монастир будує тут дерев’яну та кам’яну церкви, келії для монахів, різні господарські будівлі. На монастирських землях, крім поселення Пива, розташовувались селища Лози (Вороні Лози?) та Максимівка. Вверх по Сулі монастир претендував на землі аж по Жовнин (зокрема, Вереміївку, Чигирин-Діброву).

Претензії ці підкріплювала зростаюча популярність сакрального центру. Вже 1629-1630 рр. козаки Тараса Трясила підперли амбіції монастиря, допомігши йому «ґрунтів немало от староств … Корсунського, Чигиринського і Крилівського ґвалтовне посісти і відняти». А саме, мова йшла про два села на урочищах Вороних Лозах і Бужин та перевіз на Дніпрі під містом Криловим, «до Крилова здавна належачий», що ченці «відняли й ґвалтовне осягнули і ті ґрунти до пожитку своєму обернули і привласнили» [22]. 1633 р. Ярема Вишневецький подав позов на ігумена Микильського монастиря за напад його підданих разом із запорожцями на його добра Soll(tt)ym [23].

Союз з козаками, для монастиря, який не мав, на відміну від магнатів, своєї «шаблі», аби постояти за власні права, швидко стає традицією Пивогір’я. Можливо в зв’язку з політикою порозуміння з реєстровим козацтвом короля Владислава ІV варто трактувати останнє в історії монастиря королівське ствердження його прав 1641 р. (про те як після 1638 р. обитель опинилась на межі ліквідації, мова буде в п.1.3) [24].

Датування кінцем XVI ст. побудови Градизької фортеці на горі Пивисі є явно хибне [25], але, не маючи певних звісток про кременчуцькі оборонні споруди до плану 1748 р. [Утім, на тому плані позначено «замок», який мабуть і був спадкоємцем кременчуцьких протоукріплень. Відповідали вони 1/3 градизьких (хоча поділ Градизької фортеці на 3 частини підштовхує до думки, що одна з них і була первісним замочком-укріпленням, відповідником кременчуцького).], наведемо дані про неї за описами Градизька як характерний приклад невеликого прикордонного укріплення. Місцева фортеця являла собою видовжений чотирикутник, розміщений вздовж Пивихи, площею в 5 десятин, обнесений високим земляним валом. Всередині фортеця ділилась на 3 частини. На чотирьох кутах її були високі кургани – сторожові пункти [26]. Варто зазначити, що Градизьк як регіональний центр і порт конкурував із Кременчуком аж до середини ХІХ ст., коли вже залізниця, а не річка, визначила кінцеву перевагу останнього.

Уже згадане містечко Крилів [Назва «Крилів» може бути пов’язана з давнім Криловим на холмсько-волинському прикордонні (нині це містечко на польському боці кордону, неподалік польського Грубешова та українського Володимира-Волинського). До речі, той надбузький Крилів також мав вигляд форту на острівці (див.: Słownik Geograficzny Królewstwa Polskiego i innych krajów słówiańskich. – T.ІV. – S.747). Можливо засновник наддніпрянського Крилова – Ян Данилович, таким чином, вшановував свої рідні західноукраїнські місця. Менш вірогідним є зв’язок Крилова на Тясмині з с.Крилів у володіннях кн.Острозьких на Волині (в 50 км на північний-схід від Острога). Спадкоємцем давнього Крилова на Тясмині є нині м.Світловодськ.] певною мірою може бути окреслене як митрополія – місто-взірець і «донор» населення та форм суспільної організації для Кременчука [Конкуренцію йому може скласти хіба лівобережна Говтва (здається одноліток Крилова за часом осадження – 1615 р.), яку польський історик О.Яблоновський бачив на чолі округа нижнього Псла (до 60 кв.миль) у межах Черкаського староства (основні населені пункти Кременчук, Городище, Омельник, Манджалія) (див.: Н.М. Левобережная Украина в XV-XVII ст. Очерк колонизации // Киевская старина. – 1896. – №5. – С.259). Натяком на традиційний особливий статус Говтви щодо Кременчука може вважатись народна пісня:

Ой, чук, Кременчук,

Не далеко Голтва!

А в тій Голтві

Паляниці жовті!

(цит. за: [Подгородний Старожил.] Историческое описание города Кременчуга с его уездом. – Кременчуг, 1891. – С.4).

Власниками Говтви були кн.Вишневецькі (Костянтин, потім Ярема) (див.: Воссоединение Украины с Россией. Документы и материалы… – Т.1. – С.10; Дневник Симеона Окольского (1637-1638 г.) // Мемуары относящиеся к истории Южной Руси. – Вип.ІІ. Перв. половина XVII ст. – К., 1896. – С.220).]. Відтак, варто поглянути на початки історії цього поселення [Кременчужан історія Крилова може зацікавити також і в контексті останніх проектів із приєднання Світловодська – прямого міста-спадкоємця Крилова – до Кременчука. ]. Заснований 1616 р. [27] «на шляху татарському» Крилів у свою чергу був «колонією» Чигирина і належав до чигиринського староства. Постання його в гирлі р.Тясмина знаменувало завершення колонізації Надтясминня і відкривало для чигиринських старост дніпровий простір, чим вони скористались, втрутившись у суперництво з кн.Вишневецькими за нижнє Посулля.

За актом «Фундація містечка Крилова» [28] (локаційним привілеєм), виданим 1 червня 1616 р., кордони крилівських володінь включили ґрунти «над р. Дніпром на Білобережжі й на Збойному (na Zbojnem) і на Пивнами (Пивихою) за Дніпром … також хутори по обидва боки Дніпра, аж під Кременчук» [29]. Як бачимо, Кременчук (як місцевість) став безпосереднім сусідом Крилова, «Кременчуком» (це явно прізвисько) кликали і крилівського «городничого»-бурмістра.

Засновником Крилова був Ян Данилович (помер 1628 р.), воєвода руський, висуванець, а згодом і родич знаного коронного гетьмана С.Жолкевського. Старостою чигиринським і корсунським він був ще з 1597 р. Вірогідно галицьке походження позначилося на ретельності, з якою Я.Данилович підійшов до своєї фундації. Цим Крилов суттєво вирізнився від сусідніх фундацій київських та волинських магнатів, які були значно менш «охайнішими» у таких справах. Тільки на його прикладі в регіоні можна простежити всі складові т.зв. міської локації, а саме: а) правову локацію (одержання міського привілею); б) просторову локацію (визначення кордонів міської території) та в) початки міського управління та самоврядування [30].

Крилів ураз отримав магдебурзьке право, герб та «слободу» (звільнення від податків окрім служби військової) на 30 років. Цей 30-річний термін слободи також ставив містечко у доволі незвичайні умови, адже звичайнішими були 10 – 20-річні терміни.

Крилів також був виведений з-під юрисдикції зем’янської та замкової старостинської (цього не мав навіть центр староства – Чигирин). Мав дозвіл на проведення трьох щорічних ярмарків (у дні св.Пречистої Богородиці, св.Михайла-Архангела та на Новий рік) і на два торгових дні на тиждень (п’ятниця та неділя). Усунута була й конкуренція з боку єврейських торговців (їм заборонялось як мешкати в місті, так і вести в ньому будь-яку торгівлю), за що крилівські міщани зобов’язувались військовою службою проти «кожного неприятеля». На посаду війта міщани могли пропонувати чотири кандидатури, з яких староста обирав прийнятну [31]. Підстароста Даниловичів, Андрій Павловський [32] вже у документі від 1 вересня 1630 р. зветься «корсунським, чигиринським і крилівським» [33] (у вже згаданій скарзі на Пивогірський монастир від 4 листопада 1630 р. маємо таку саму старостинську титулатуру).

Отже, як бачимо, Даниловичі високо цінували це своє володіння, можна лише уявити, яка б доля чекала на нього, якби чоловіча лінія Даниловичів не обірвалась трагічно у Дикому Полі, коли у 1636 р. син воєводи Яна – Станіслав, оточений із власним загоном мурзою Кантемиром, був узятий у полон, а потім стятий. Корсунська та чигиринська фортуна Даниловичів дісталась спочатку представникові іншої гілки того самого роду – Яну Миколаю Даниловичу (стриєчний брат Станіслава), а після його смерті у 1643 р. перейшла до спорідненого клану Конецьпольських. Олександр Конецьпольський, старостував тут з 1643 по 1659 рр. і, як відомо, став причетним до конфлікту зі старим клієнтом Жолкевських-Даниловичів – козацьким старшиною Богданом Хмельницьким. Справі цій судилося дати привід Козацькій революції, що так суттєво змінила долю України та її народу.

За люстрацією 1622 р. Крилів виглядав у очах ревізорів наступним чином: «То містечко … над Тясмином розташоване, є палями і острогом обнесене. Є в ньому міщан «послушних» 50, козаків 400 [34], повинностей жодних не несуть, бо ще мають слободу 23 роки; гаківниць міських 2. Оренда за млини і перевіз дає 500 злотих» [35]. Люстраційний запис 1628 р. доповнює картину повідомляючи, що в Крилові 50 димів (напевно це «послушні» міщани), 20 городників, 2 млина (кола млинових), 3 крамаря, 1 піп [36]. За люстрацією 1636 р. у містечку було вже 200 господарств (osiadłości) [37].

Як і по всьому староству тут не існувало сіл, а лише міські хутори [38]. Відтак, не дивно, що місцева політика в околиці завжди робилась у містах-містечках. Як Кременчук став одним з них і піде мова далі [Чигиринсько-крилівських колоністів у Кременчуці можливо слід убачати в помітному згодом у ХVІІ-XVIII ст. козацькому роді Трущенків (Трушенків). Чигиринський міщанин Трохим Труша у 1634 р. купив пасіку в крилівського козака. За реєстром 1649 р. у Кременчуці 21-м згаданий Ясько Трущенко. 1659 р. Васько Трущенко 4-й за списком кременчуцького посольства у Варшаві. На середину XVIII ст. Труші-Трушенки доволі поширене прізвище на Кременчуччині (1741 р., наприклад, Федір Трушенко згаданий як козак с.Недогарки Власівської сотні).].

Крім Крилова Даниловичів взірцевими фундаторами на Кременчуччині, як вже зазначалось були Вишневецькі. На жаль, найбільш цікаві тут привілеї для Говтви та Вереміївки (Ієриміївка, Єреміївка) [Саме її слід вважати центром володінь князя Яреми у гирлі Сули, на 1631-1640 рр. тут зафіксовано 327 господарств проти 137 у Чигирин-Діброві (див.: Słownik Geograficzny Królewstwa Polskiego i innych krajów słówiańskich. – T.XIV. – S.238).] не збереглися. Але маємо привілейний лист Я.Вишневецького для Чигирин-Діброви з 1636 р. (див. Додаток 1). У ньому йшлося про надання місцевим міщанам магдебурзького права «яко в інших городах моих». Чигирин-дібровцям гарантувався 20-річний термін слободи, після якого вони мали платити чинш. Попри зверхність князівського «намісника» у судово-адміністративних справах, лишався простір для міського самоврядування. Міщанам дозволялось мати воскобійню з льодовнею та бровар (пивоварню), гарантувались також спадкові права по померлим [Нагадаю, що скасування практики привласнення урядовцями майна померлих було традиційною вимогою українського козацтва.]. Могли приймати в свою громаду нових членів. Звичайною платнею війту та бурмистру мав бути ярмарковий збір (по 2 гроша з воза). Війта та інших міських урядників міщани могли обирати лише за згодою князівського намісника (під загрозою смертної кари). Продаж алкоголю (одна з головних статей шляхетських прибутків) у місті регламентувався. На міщан накладалась повинність з ремонту гребель князівських млинів та оборонних споруд, а також караульна служба. Оборона фортеці мала бути загальною справою всіх чигирин-дібровців, у т.ч. і євреїв [Не участь євреїв у загальних міських мілітарних структурах було одною з постійних тем скарг міщан-християн на Україні.]. Про те, що православні міщани складали основну частину населення міста свідчить дозвіл «канун [Тобто ситити святковий мед. Цей привілей свідчить про те, що в Чигирин-Діброві існувало т.зв. церковне (або медове) братство.] два раза в рок употреблять» – один на Різдво Христово «руское» (себто за православним календарем), другий – на свято Козьми та Даміана (по три діжки меду, а віск віддавати до церкви). Про войовничість місцевих мешканців свідчить заувага князя, аби чигирин-дібровці не порушували спокою кордону з Московським царством та стежили, щоб свавільні люди – козаки та гультяї – не шкодили у їхній околиці. Щодо кількості населення Чигирин-Діброви маємо дані за 1647 р., коли тут зафіксовано 137 дворів та 6 млинових кіл [39].

Таким чином, взірці міста «з панської ласки» на Кременчуччині виглядають досить окреслено. Кременчук, однак, з цього шерегу вирізняла більша зацікавленість центрального уряду в його постанні.

Примітки

2. Грушевський О. Промисли в Україні XVI ст. // На переломі: друга половина XV – перша половина XVI ст. – К., 1994. – С.256.

3. Михалон Литвин. О нравах татар, литовцев и московитян. – М., 1994. – С.100-102.

4. Архив ЮЗР. – Ч.VII. – T.I. – C.103.

5. Руська (Волинська) Метрика. Регенти документів Коронної канцелярії для українських земель (Волинське, Київське, Брацлавське, Чернігівське воєводства). 1569-1673. – К., 2002. – С.434 (документ 25).

6. Там само. – С.450 (документ 166). Я.Ближинський був живий ще у 1600 р., коли він судився зі шляхтичем Закжевським (див.: Boniecki A. Herbarz Polski. – T.І. – S.277).

7. Архив ЮЗР. – Ч.VII. – T.I. – C.103.

8. Михалон Литвин. О нравах татар, литовцев и московитян. – С.99. Щоправда, йому йшлося про досить специфічну сторожу – «невеликі морські загони», які, діючі на річковому просторі (нападаючі «не суденцях з островів, із очеретяних хащів та верболозу»), здатні «перегородити шлях величезним татарським полчищам».

9. Архив ЮЗР. – Ч.VII. – T.I. – C.103. Цікавим доповненням до переліку тутешніх занять була «чорна археологія» (про «копачів» з солдат-«драбів», «которые по городищам и селищам оным ходячи, могилы роскопывають, ищучи там оброчей и перстней, мощи погребенных выкидывають, на помсту за то живым и невинным», див.: Там само).

10. Від назви гори Пивихи, розташованої на околиці сучасної «рибної столиці» Кременчуччини – містечка Градизька. Уже на початку XVI ст. на території Градизька був «замок» та за півмилі від нього (приблизно 3,5 км) лежало «впусте» «селище Градище». Вірогідно, замок був на самій Пивисі. Тут існувало древнє поселення Пива, що належало руським боярам Пивам (сучасний російський фахівець з генеалогії руської аристократії А.Кузьмин повідомив мені, що рід «Пив» виводився зі смоленського боярства і представники його служили як у Великому князівству Литовському, так і у Великому князівстві Московському), з яких відомий в XVI ст. думний боярин Роман Михайлович Пива. (Див.: Жук В.Н., Олексашенко Г.П. Градизьк. Історико-краєзнавчий нарис. – Харків, 1968. – С.11).

11. Жук В.Н., Олексашенко Г.П. Градизьк… – С.11.

12. «Записал есми свою верную вислугу, што есми выслужил на господари великом Жикгимонте, селеще Климятин у Черкаском повете на Днепре, ниже Черкас… с пашными землями и с сеножатми и з звериными ловищи, и с осетрими луками, и с езы и с езовищи, с пасеками и с пасечищи, и с Сулским входом, што в Суле реце Климятинскіи входы, езы и бобровые гоны, или потому ж озера и затоны со всими входы и приходы, как што изстарины к тому Климятину тягло и прислухало себе ничого не оставляючи» (див.: Архив ЮЗР. – Т.VI. – Ч.І. – К., 1883. – С.16-18; документ це також розлого цитує М.Ткаченко, див.: Ткаченко М. Нарис історії Кременчуччини до початку XVIII ст. // Записки історично-філологічного відділу ВУАН. – Кн.24. – К., 1929. – С.60). До М.Павші (перед 1510 р., адже цією датою позначене підтвердження йому попереднього королівського надання) Климятинськими маєтностями володіли київський боярин Єсько Костикинич, а згодом кн. Юрій Смага (див.: Ткаченко М. Нарис історії Кременчуччини… – С.59-60).

13. Акты Западной России. – Т.ІІ. – №153, №171. – С.188, 219. (Цит. за: Ткаченко М. Вказ. праця. – С.60). Цей король підтверджував володіння монастиря і 1552 р. (див.: Матченко А. Историко-археологический очерк бывшего Пивогорского монастыря, нынешней Николаевской кладбищенской церкви в г.Градижске, Полтавской губернии. – Кременчуг, 1891. – С.5). Можливо підтверджень Сигізмунда І було більше, принаймні докладний опис 1766 р. знає про привілеї від 6.ХІІ.1513 р., від 6.ХІІ.індикта 3 (1509?), 5.ХІ.індікта 13 (1519?) (див.: ІР НБУВ. – Ф.І. – Спр.58140. – Арк.2зв.).

14. Матченко А. Историко-археологический очерк бывшего Пивогорского монастыря… – С.4.

15. Я, Аникій Горностай, «при тых всех угодьях с урочища Быстрица аж до Ердани, Игумена Алексея и всю братию заставил». Бистриця – урочище у Вереміївці, Єрдань (Йордан) – річка в Недогарках, себто 60 верст угідь в плавнях Сули (див.: Там само. – С.5).

16. Жук В.Н., Олексашенко Г.П. Градизьк. – С.11.

17. Матченко А. Историко-археологический очерк бывшего Пивогорского монастыря… – С.5-6. Побудову тут кам’яної церкви гадяцьким полковником Антоном Крижанівським Матченко явно хибно датує початком XVII ст., а не серединою XVIII ст. як воно мало місце насправді. На мою думку, нема джерельних підстав датування виникнення Пивогірського монастиря часом ранішим за 1620-і рр.

18. Там само. – С.6.

19. Даниловичі нещодавно дочекалися на спеціальне дослідження (див.: Целуйко О.П. Рід Даниловичів у кінці XVI – на початку XVIII ст.: історико-генеалогічне дослідження. Автореф. дис… к.і.н. –Л., 2003). Утім, воно мало що додало до наших знань про наддніпрянські інтереси перших представників цього роду.

20. Вірогідно він був родичем (сином?) чигиринського «козака і міщанина» «пана Терешка Кременчука» свідка відомого заповіту козака Тишка Волевача від 1600 р. (Див.: Материалы по истории козацкого землевладения (1494-1668 гг.) // Киевская старина. – 1894. – №8. – С.13-15).

21. Архив ЮЗР. – Т.VI. – Ч.1. – К., 1883. – С.621-622; Воссоединение Украины с Россией. Документы и материалы в 3 тт. – Т.1. 1620-1647 годы. – М., 1954. – С.88. Скоріше за все це сталося близько 1629 р. за ігуменства Серапіона (Серафіна) Бельського.

22. Архив ЮЗР. – Т.VI. – Ч.1. – К., 1883. – С.621-622; Воссоединение Украины с Россией. Документы и материалы… Т.1. – С.88-89. Добрі стосунки Київського Пустинно-Микильського монастиря із запорожцями існували вже наприкінці ХVI ст., принаймні з часів гетьмана Самійла Кішки, про що згадано у охоронному універсалі на маєтності монастиря (в т.ч. і «Пивський уход») гетьмана Гаврили Крутневича (див.: Универсал гетмана Гаврила Крутневича, 1603 года // Лазаревский А. Очерки, заметки и документы по истории Малороссии. – Ч.IV. – К., 1898. – С.123-126).

23. Кривошея В. Генеалогія українського козацтва: Нариси з історії козацьких полків. – К., 2002. – С.81.

24. Я маю лише згадку про це ствердження в описі власницьких прав Пивогірського монастиря за 1766 р. (див.: ІР НБУВ. – Ф.І. – Спр.58140. – Арк.2зв).

25. Можна говорити тут про початок ХVII ст. (докладніше про Городищенську фортецю XVII-XVIII ст. див.: Полтавщина. Енциклопедичний довідник. – С.200-201).

26. Жук В.Н., Олексашенко Г.П. Градизьк… – С.12-13.

27. Чи може вже у 1615 р. як дає підстави рахувати люстраційні записи 1622 та 1636 р. (див.: Jabłonowski A. Żródła dziejowe. – T.V. – Warszawa, 1877. – S.115; Т.ХХ. – S.61-62).

28. Руська (Волинська) Метрика. Регенти документів… – С.576 (документ 128).

29. Цит. за: Jabłonowski A. Żródła dziejowe. – T.XX. – S.533 (цілком привілей цей з екстракту прав Крилова з 30 березня 1792 р. див. Додаток 1).

30. Див.: Заєць А. Урбанізаційний процес на Волині в XVI – першій половині XVII століття. – Львів, 2003. – Розділ ІІІ. Структурні елементи міської локації. – С.91-162.

31. Стороженко М. Осадження м.Крилова // Записки історично-філологічного відділу УАН. – Кн.1. –С.118. Bobiński W. Województwa Kijowskie w czasach Zygmunta III Wazy. Studium osadnictwa i stosunków własności ziemskiej. – Warszawa, 2000. – S.257.

32. Вірогідно, родич Самуеля Павловського, який у 1615 р. одружився з Ганною зі знаних нам уже Ближинських (див.: Boniecki A. Herbarz Polski. – T.1. – S.277). Цей факт можна розглядати як зайве свідчення на користь кланово-корпоративних тенденцій в освоєнні кременчуцького Подніпров’я. До речі, в козацькому реєстрі 1649 р. у Черкаському полку (сотня Мошенцева) зустрічаємо Матвія Павловського, а згодом (1669 р. і пізніше) був відомим компанійський полковник Яків Іванович Павловський.

33. Кривошея В.В., Орел В.М. Українська шляхта напередодні Визвольної війни середини ХVII століття (Історико-географічні та історико-генеалогічні матеріали). – К., 2000. – С.75.

34. Крилівські козаки вперше з’являються на історичній арені під час відомого походу П.Сагайдачного на Москву 1618 р. На початку 1619 р. серед полонених козаків у Москві згадані 2 крилівчан з полку Сагайдачного та 2 – з полку Яцька Люберського (див.: Кривошея В. Генеалогія українського козацтва… – С.85).

35. Jabłonowski A. Żródła dziejowe. – Т.ХХ. – S.61-62.

36. Ibidem. – S.86.

37. Ibidem. – Т.V. – S.115.

38. Ibidem.

39. Ткаченко М. Нарис історії Кременчуччини до початку XVIIІ ст. – С.69 (першоджерело: Przezdecki A. Podole, Wołyn, Ukraina: obrazy miejściasów. – Wilno, 1841. – С.42).

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1999 – 2019 Група «Мисленого древа», автори статей

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на наш сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 4236

Модифіковано : 18.08.2012

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.