Логотип Мисленого древа

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

НАУКА

ОСВІТА

ЛІТЕРА
ТУРА

Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Наука / Краєзнавство / Заславщина багатьох культур / У складі двох імперій.… / Національні меншини на… / Становище національних…

Національні меншини на Заславщині у 20 – 30-ті роки роки ХХ століття

Становище національних меншин Заславщини на початку 20-их років ХХ століття

Валерій Ковальчук, Юрій Корзун

З давніх часів територія Заславщини була заселена східнослов’янськими племенами древлян і волинян, а потім українцями. У ХІV – ХVІ століттях почали, спочатку в невеликій кількості, переселятись гебреї та поляки. Гебреї селились у містах та містечках краю, насамперед у Заславі, Білогородці, Куневі, Плужному. Особливо швидко чисельність гебрейського населення стала збільшуватися після входження реґіону до складу Російської імперії і введення зони осілости. Вищеперелічені містечка перетворилися майже на повністю гебрейські, або в них виникли значні гебрейські квартали. Займалися переселенці ремеслом, торгівлею та обслуговуванням населення, деяка частина була зайнята на будівництві.

Роки національно-визвольних змагань (1917 – 1920) привели до зменшення чисельности цієї меншини. Багато виїхали за кордон, інші стали жертвами більшовицького терору та бандитських погромів. Слід зауважити одну важливу обставину. Майже в усіх гебрейських містах краю і в більшості містечок відбувалися гебрейські погроми. Були вони в Проскурові, Фельштині, Славуті, Берездові. А ось на території Заславського району, незважаючи на значну концентрацію гебрейського населення, погромів, напевно, не було, позаяк інформації про них не вдалося виявити. Після поразки національно-визвольних змагань чисельність гебрейського населення знову почала збільшуватись. Так, у 1923 році гебреї становили 35,1 % населення Заслава. У цифрах – це понад 3,5 тисячі чоловік [Самара С. Ізяслав Волинський. Історичний нарис // Зоря Надгориння. – № 28. – 1996. – 28 листопада. – С. 4.]. Близько 800 гебреїв мешкало в Куневі, близько 500 – у Білогородці і Плужному. По кілька гебрейських родин проживали у великих селах району: Клембівці, Михнові, Михлі, Білотині, Сахнівцях, Припутнях, Кропивні та інших.

Будучи другою за чисельністю національністю, гебреї значно поступались кількістю українцям. Проте в їхніх руках зосереджувався значний економічний та політичний вплив. Забезпечували вони його завдяки своїй економічній перевазі, насамперед у містах. Так, на середину 20-х років у Шепетівській окрузі заняття гебреїв становило: 35,2 % всієї меншини – торговці, 26,1 % – ремісники-кустарі, 17,4 % – члени різних спілок. І тільки 19,6 % – це біднота і люди без певних професій (станом на 1924 рік) [Місінкевич Л. Єврейська і польська національні меншини Поділля. Опис етнічних груп районів проведений у 1926. – Київ, 2001. – С. 46. ]. Після втечі польських поміщиків гебреї становили верхівку заможного населення міста і містечок. Так, власником найбільшої в районі типографії і прибуткового будинку був Хаким Траxтенберґ. Довгий час його типографія обслуговувала абсолютну більшість усіх офіційних установ не тільки Заславського повіту, а й деяких інших повітів Подільської і Волинської губерній [Державний архів Хмельницької области (далі ДАХО). – Ф. Р. – 633 – оп. 1, спр. 72 – арк. 113.]. Власником іншої типографії і одночасно невеликої фабрики з виробництва зошитів був М. Удерман. Ці установи знаходилися на Старому місті по Базарній вулиці [Так само – спр. 56 – арк. 115.]. Аналіза опису промислових підприємств Заславського повіту показує, що абсолютна більшість на початок 20-х років належала особам, що носили гебрейські прізвища. Деякий час директором найбільшого промислового підприємства повіту – Клембівського цукрового заводу – був інженер Зайдмич. Більша частина власників складів, пекарень, млинів, крамниць, майстерень, ательє абощо були особи гебрейської національности. Гебреї становили значний процент серед службовців міських та районних установ та організацій, в інспектурі народньої освіти. Дуже значним був відсоток гебреїв серед службовців та фахівців у профспілках, медичних установах, промисловій та кредитовій спілках [Нестеренко В. А. Проведення «українізації» на Кам’янеччині у 20-х роках / Поділля і Волинь в контексті українського національного відродження. Науковий збірник. – Хмельницький, 1995. – С. 75.]. Частково це можна пояснити тим, що гебреї добре знали адміністративну роботу, мали більш високий освітній рівень, були хорошими спеціялістами в різних галузях невиробничої сфери. З іншої сторони, в часі війни гебреї, в основній масі, відмовлялися служити в армії УНР, дезертирували з неї, підтримували більшовиків. Значною була кількість гебреїв у Комуністичній спілці молоді, яку утворили більшовики. Багато гебреїв служили в міліції і така тенденція до кінця 30-х років превалювала. Звичайно, така ситуація часто породжувала незадоволення місцевих жителів, особливо сільських, існуючим становищем. Проте, в ході українізації відсоток українців у вищеназваних установах постійно зростав і це призводило до згладжування вказаних протиріч.

Третьою за чисельністю національною групою населення були поляки. Їх кількість помітно зростає у ХVІІІ столітті, коли відбувається польська колонізація на спустошеній, внаслідок національно-визвольної війни під проводом Б. Хмельницького та епідемії чуми, території Правобережжя. Саме у ХVІІІ столітті виникає або заселяється більша частина існуючих тут польських сіл: Клембівка, Гнійниця, Дорогоща, Війтівці, Добрин та інші. Їхня чисельність поступово зростає протягом ХХ століття внаслідок переселення поляків, переважно селян, з центральних районів Польщі у менш заселені реґіони Східної і Південної Волині. Місцем поселення стала північна частина Заславщини, де внаслідок вирубування великих лісових масивів звільнялися значні площі землі.

У 1920 році під час відходу польської армії частина польського населення, переважно великі землевласники та їхні слуги, покинули цю територію. У розглядуваний період населення польських сіл Плужнянського району становило близько 5 тисяч чоловік на 40 тисяч усього населення [ДАХО. – Ф. П. – 338 – оп. 5, спр. 118 – арк. 56.]. Що стосується Заславського району, то місць компактного проживання поляків було значно менше. Це села: Білогородка, Клембівка, Бейзими, Велика і Мала Гнійниця та ін. Всього тут проживало близько 2,5 тис чоловік [ДАХО. – Ф. Р. – 339 – оп. 1, спр. 57 – арк. 1 – 3. ].

У Плужнянському районі існували села з переважно польським населенням або із значною його часткою:

село Дорогоща – 130 дворів.

село Борисів – 37 дворів.

село Кам’янка – 330 дворів.

село Станіславка 43 двори (за іншими даними 63 господарства).

село Улянівка – 87 господарств.

село Стороничі – 54 господарства.

село Кустарна – 57 дворів.

село Баляри – 234 двори.

село Старе Гутисько – 86 дворів.

село Нове Гутисько – 50 дворів.

село Мала Радогощ – 112 дворів.

село Співак – 47 дворів.

село Кунів – 481 двір (переважно гебрейські).

село Гущини – 187 дворів [ДАХО. – Ф. П. – 452 – оп. 1, спр. 423 – арк. 6.].

Крім вищеназваних, існували ще кілька населених пунктів із змішаним українсько-польським населенням, такі як Дертка, Юськівці, Мартиннє та багато хуторів. Поблизу Заслава знаходилось невелике польське село Війтівці (зараз Заріччя) Сішненської сільради. Багато поляків жили в сусідньому селі Сішному, яке можна вважати українсько-польським і, частково, чеським.

Крім того, існувало десятки сіл, де проживало по кілька сімей поляків. Наприклад, у селі Припутнях – 5 сімей, в селі Мислятині – 3 сім’ї, в селі Великих Пузирках – 10 сімей, в селі Кропивні – 11 сімей. Заняття польських жителів краю були досить одноманітними. Як видно із вищеприведеного списку, проживали вони переважно в сільській місцевості і займались сільським господарством. Землі у цих краях піщані, бідні і неродючі. Люди сіяли жито, рідше ячмінь, овес, просо, гречку. Пшеницю сіяли мало, бо вона не давала врожаю. Садили картоплю. Зерна, як правило, до нового врожаю не вистачало. Займались садівництвом, вирощували яблуні, груші, сливки і вишні. Свіжі та сушені фрукти возили на базари до Заслава та Славути. Оскільки земля не давала потрібного прожитку, то населення займалося різними промислами, джерелом яких були місцеві ліси, які значною мірою збереглися й на сьогодні. Основним промислом було тесання клепки. Це спеціяльні дощечки, витесані з дуба, що йшли на виробництво діжок. Інші чоловіки часто працювали лісорубами, корчували соснові пеньки та переробляли їх на смолокурнях, випалювали деревне вугілля. Було поширене бондарське ремесло – виготовлення діжок, ступ, ночов. Виготовляли дерев’яні деталі до возів – колеса, борони, сани. У деяких селах, наприклад, у селі Кам’янці працювали так звані «ґурніки» – ремісники, що витесували надгробні пам’ятники та хрести із місцевого каменю – піщанику [Романчук О. Збережена пам’ять // Волання з Волині. – Ч. 5 (36). – 2000. – С. 40 – 41.]. В деяких селах, де є виходи високоякісних глин, було поширене гончарство. В селах Клембівка, Білогородка, Великі Пузирки багато поляків займалися вирощуванням цукрових буряків та працювали на місцевому цукровому заводі.

Перші німецькі колонії на Заславщині були засновані наприкінці ХІХ століття. Найбільша з них – село Михайлівка, виникло в Плужнянській волості на місці старого дубового лісу. Через кілька років поряд виникли ще дві німецькі колонії – села Карлсвальд (тепер Прикордонне) і Лісна [Місінкевич Л. Єврейська і польська національні меншини Поділля. Опис етнічних груп районів проведений у 1926. – Київ, 2001. – С. 32.]. У Михайлівці проживало понад 37 німецьких сімей: Бішови, Биндери, Герберти, Ґрафти, Ґервальди, Герлінґи, Емелі, Еґери, Кохи, Ленци, Пінькерти, Райнерти, Шнайдери, Штайнберти та інші з такими ж типово німецькими прізвищами. Ці сім’ї теж, як і поляки, жили на бідних ґрунтах. Проте культура землеробства в них була вища, тому вони збирали високі врожаї зернових та картоплі. Поряд з землеробством колоністи старалися тримати побільше дійних корів та свиней. Молоко переробляли на масло на дрібних маслобойнях і збували переважно у Славуті. Крім землеробства німці славилися своїми ремеслами, особливо ковальством, виробництвом сільськогосподарських знарядь, бричок. Всього в цих колоніях проживало до 1000 етнічних німців. Незначні німецькі групи існували в Плужному та Заславі, а поодинокі сім’ї жили в сусідніх чеських та польських колоніях і українських селах. В Михайлівці ще з дореволюційних часів існувала власна школа. Шкільне навчання було обов’язковим незалежно від статевої належности та майнового становища.

Наприкінці 50-х років ХІХ століття почали з’являтися на території краю перші чеські переселенці. Основними причинами переселенських рухів стали: загострення національних відносин в Австро-Угорщині, посилення русофільських поглядів серед значної частини чеського суспільства в другій половині ХІХ століття та економічна криза в Чехії в третій чверті цього ж століття. Спонукальними моментами були: дешевизна землі, особливо після придушення польського повстання 1863 – 1864 років, та аґітаційна діяльність чеських аґентів, особливо Ф. Пршібила [Поліщук Д. Переселення чехів на Волинь. (Друга половина ХІХ – початок ХХ століття) // Наукові праці КПДПУ. – Т. 6 (8). – С. 517.]. На територію Заславського повіту переселилося:

Протягом 60-х років ХІХ століття – 24 чоловіка.

------------- 70-х років --------------- – 69 чоловік.

------------- 80-х років ---------------- – 88 чоловік.

------------- 90-х років ---------------- – 17 чоловік.

------------- 1900 – 1910 роки -------- – 3 чоловіка [Так само – С. 522 – 523.].

Як бачимо, на початку ХХ століття переселення майже припинилося у зв’язку з економічним піднесенням у Чехії. Переселенці заснували у Плужнянській волості 2 села: Ядвоніно (тепер Новосілка) та Антонівку. Частина чеських сімей жили у багатьох навколишніх селах. Наприклад, у вищезгадуваному польському селі Станіславка жило ще десять чеських сімей, одна німецька та одна гебрейська. Деякі чеські сім’ї жили й у німецькій колонії Михайлівка. Тут проживало і багато змішаних чесько-німецьких та чесько-польських сімей [Романчук О. Колонія Михайлівка. Роки відродження – роки занепаду // Волання з Волині. – Ч. 2 (51). – 2003. – С. 32.]. По кілька сімей жили в навколишніх селах: Лісна, Карлсвальд, Мартиннє, Дорогоща та інших. До третини населення становили поляки у великому тоді селі Білотин, де жило й кілька гебрейських сімей. Неподалік знаходилося польсько-чеське село Хоровиця. Своїми заняттями чехи нічим особливо не вирізнялися з-посеред місцевого населення: рільництво, скотарство, лісовий промисел. А ще вміли будувати найкращі в окрузі парові і водяні млини. Загальну чисельність чеських колоністів приблизно оцінюють у 800 – 850 чоловік.

Особливе місце серед населення даного багатонаціонального реґіону займає с. Ювківці, що знаходиться на відстані 8-ми кілометрів від с. Плужного. Тут ще з кінця ХVІ століття існувала колонія кримських татар. Полонені великим коронним гетьманом на Волині Костянтином Острозьким татари були поселені в цьому селі й зараховані до князя на службу. Тут вони й жили, поступово змішуючись із місцевим населенням, але зберегли свою віру й мали невелику мечеть. А на другому кінці села селились українці та поляки. Виросло справді багатонаціональне село, де мирно проживали представники трьох націй і трьох конфесій.

Взагалі край був хоч і не промисловим, але досить густо заселений, з розвинутим господарством, ремеслом, торгівлею. Тут знаходилась велика кількість млинів, маслобоєнь, сироварень, коптильних, ковбасних цехів. У Заславі була цегельня, у Михлі і Куневі – лісопильні заводи, у Клембівці – цукроварня, у Плужному – спиртовий завод, у М’якотах – маслозавод тощо. Населення мало багато коней, волів, великої рогатої худоби, овець [ДАХО. – Ф. Р. – 339 – оп. 1, спр. 57 – арк. 3. ].

На особливому становищі перебувала ще одна національна меншина – російська. Вперше росіяни появилися на території реґіону наприкінці ХVІІІ ст. після захоплення східної Волині Російською імперією. На новоприєднаних землях було утворено Заславське намісництво та Заславсько-Мінську єпархію російської православної церкви. У Заславі почали споруджувати адміністративні будинки для новопризначених чиновників та службовців, їх прислуги, переважно росіян. Тут же розмістилася значна військова залога російської армії у складі спочатку двох, а потім і трьох полків. Протягом ХІХ – початку ХХ століття кількість росіян поступово зростала, сягнувши максимуму в роки Першої світової війни. У Заславі, Білогородці, Куневі, Плужному стояли військові ґарнізони та команди, різні тилові служби, шпиталі, інтендантські частини. Адміністрація, значна частина поліції теж складалися переважно з росіян. Багато з них залишилося в місті після придушення національно-визвольних змагань українців. З’явилося багато нових осіб, присланих більшовиками для посилення свого впливу. Росіяни склали кістяк військової залоги, основу якого становив 2-й Богунський полк. Вони ж склали основу нового адміністративного апарату. У всіх адміністративних та військових установах безроздільно панує російська мова (до 1923 року). Наприклад, вся документація Заславської міліції ведеться на російській мові. Мало того, навіть рапорти рядових міліціонерів написані російською [ДАХО. – Ф. Р. – 633 – оп. 1, спр. 1 – 3, 72, спр. 56 – арк. 61 – 81, спр. 6 – арк. 66.]. Та ж сама картина відкривається при аналізі документації Заславського повітового виконкому. Серед чиновників в основному російські прізвища. Та й українці, й поляки ведуть діловодство російською [Так само – Ф. Р. – 2808 – оп. 1, спр. 1 – 18.]. Практично всі документи Білогородського волвиконкому, Плужнянського райвиконкому [Так само – Ф. Р. – 1832 – оп. 1, спр. 1 – 64.] та й багато інших російськомовні. Російською ведеться діловодство в народному суді Заславського повіту, повітовому та волосних військкоматах [Так само – Ф. Р. – 3359 – оп. 1, спр. 1 – 128.]. Така ж ситуація й на Слобідській митниці Плужнянського району (що знаходилася в Куневі) [Так само – Ф. Р. – 1504 – оп. 1, спр. 1 – 47.].

Займаючи привілейоване становище в усіх більш-менш важливих установах, росіяни поступались чисельністю не тільки українцям, але й гебреям та полякам. Найбільше росіян проживало в Заславі. На 1923 рік вони становили 18,9 % від 10-тисячного населення міста, тобто близько 1900 чоловік [Самара С. Ізяслав Волинський. Історичний нарис // Зоря Надгориння. – № 28. – 1996. – 28 листопада. – С. 3. ]. Протягом 20-х – 30-х років їх чисельність поступово зростала. Змінився якісний склад цієї меншини. Колишні царські офіцери, поміщики, урядовці виїхали, а натомість з’явилися вихідці з дрібних службовців та робітників. Проте вони відігравали помітну роль тільки у значних центрах (волосних, повітових, потім районних), де їх частка була більш-менш значною. На селі їх практично не було й для місцевого населення вони мали значення лише як представники адміністративних структур. Дехто зі старожилів пригадує розповіді своїх батьків про те, що на початку ХХ століття в лісових масивах Плужнянщини існувало кілька невеликих поселень росіян-старообрядців, які дуже мало спілкувалися з місцевим населенням. Проте відшукати їхні сліди в архівах чи у науковій літературі не вдалося.

Національні меншини мали свої релігійні установи. У Заславі діяв костьол Івана Хрестителя на Старому місті, костьол Святого Йосипа при колишньому місіонерському монастиреві та Михайлівський при Бернардинському монастирі. У Куневі діяв великий костьол Успіння Пресвятої Діви Марії та Святого Михайла, збудований ще у 1838 році. Проте усі вони діяли лише до початку 30-х років. У Борисові, Станіславці, Дорогощі, Великій Гнійниці, Великій і Малій Радогощі існували каплиці. В змішаних селах існували храми на дві парафії – католицьку і православну, де почергово відбувалися різні служби. Так, наприклад, робили у Малій Радогощі, Дорогощі та в інших селах.

Ще в 20-ті чотири гебрейські синагоги діяли в Заславі та одна в Куневі. Дві синагоги діяли й у Білогородці. У німецькій колонії Михайлівка була кірха, при якій проживав пастор Бішов, який одночасно був учителем місцевої школи.

Крім російської меншини, значну політичну активність проявляли гебреї. В їхньому середовищі активно діяли різні політичні партії та групи, частково нелеґально, а частково напівлеґально. Найрадикальнішими були ліві соціялістичні об’єднання «Бунд», «Об’єднані гебрейські соціялісти». Вони льояльно ставились до більшовицького режиму, в багатьох питаннях підтримували його й вороже ставилися до українського національного руху. Проте ці відділення знаходились під постійним контролем повітового Політбюро ВУНК, а потім районних ДПУ й зазнавали постійних обмежень та переслідувань [ДАХО. – Ф. Р. – 633 – оп. 1, спр. 72 – арк. 113.]. Центристську, найбільш слабку течію, становила «Ідіш Фолькспартай,» відділення якої діяло тільки в Заславі. Праві партії (сіоністи, «Цейре Ціон», «Ахдус») були наймасовішими. Ці партії підтримували Директорію УНР, взагалі, український національний рух, хоча вимагали більш широкої автономії для гебрейської національної меншини.

Встановивши свою владу, більшовики зміцнювали її, насамперед, насильницькими, силовими методами. Вони не враховували національних відмінностей, використовуючи соціяльно-клясовий підхід, поділяючи населення на «соціяльно близьких» та чужих. Документи рясніють фактами зневажливого ставлення до поляків, гебреїв, німців, насильств з боку офіційних представників влади. Протягом 1920 – 1922 років стягувались надзвичайні податки з власників приватних будинків, майстерень, складів, власників і орендаторів млинів та інших підприємств (ними переважно були гебреї). Не менш важкими податками обкладалися так звані куркулі та заможні середняки, яких багато було в німецьких і чеських колоніях. Постійно зростала платня за торгові патенти [Так само – спр. 56 – арк. 61 – 81.]. Урядовці часто зловживали службовим становищем, що особливо стосується міліціонерів, голів сільрад, волвиконкомів [Так само – Ф. Р. – 1856 – оп. 1, спр. 2 – арк. 10, 12.].

Чекісти, дільничі міліціонери, особливі відділи військових частин, прикордонники слідкували за політичним та релігійним становищем у кожному селі, особливий інтерес у них викликала діяльність духовенства, наявність політичних партій і груп, випадки спекуляції та контрабанди, прояви незадоволення існуючим становищем. Коли врахувати, що населення національних сіл, як і все населення краю, страждало від продрозкладки, вилучення продовольства на користь голодуючих Поволжжя, зловживань продовольчих загонів Червоної армії, то ми зрозуміємо, що становище населення стало надзвичайно важким, а для багатьох нестерпним. Тому не дивно, що населення проявляло масове незадоволення. Особливо активними були поляки, які проживали поблизу польського кордону (с. Кунів, с. Дорогоща, с. Станіславка, села Велика і Мала Радогощ та й інші). Тут постійно поширюються антирадянські проклямації, циркулюють чутки про швидке повернення поляків, про необхідність допомагати їм у боротьбі за встановлення більш справедливого режиму [Так само – Ф. Р. – 633 – оп. 1, спр. 1 – 3.]. У повітове політбюро ВУНК часто потрапляє інформація про існування в цій місцевості широкої змови поляків. Доповідається, що вони ухиляються всіма можливими способами від мобілізації в Червону армію, або масово дезертирують з неї [Так само – арк. 39.]. Одна з підпільних організацій поляків діяла в с. Борисові. До її складу входили Петро Крячевський, Петро Козловський, Тадеуш Красовський, Ольга Бізюк-Степанюк [Так само – Ф. Р. – 1428 – оп. 1, спр. 107 – арк. 146.]. У районі сіл Білотин, Сивір, Хорошеве діяла озброєна група Вичевського чисельністю понад 23 чол. [Так само – Ф. Р. – 633 – оп. 2, спр.1 – арк. 65 – 69.] Селяни вдаються й до інших, перш за все, пасивних форм опору. Вони масово не сплачують податків, зменшують посіви й кількість худоби, вдаються до контрабанди своїх товарів до сусідньої Польщі і польських на Україну.

Кордон тоді був лише на папері. Наприклад, до кінця 1923 року селяни-католики з Кунева й навколишніх сіл ходили на святкування релігійних свят до Острога, який входив тоді до складу 2-ої Речі Посполитої. Багато фактів свідчать про масове переховування селянами польських сіл зброї і про масове незадоволення режимом. Цікаво, що, опинившись в таких складних умовах серед національних меншин, більшовики думали про експорт революції далі на захід і пробували використати для цього польську меншину краю. З території Заславщини, особливо з Плужнянського району, діяли створені ДПУ банди, які називались частинами Українського республіканського повстанського комітету, центр якого знаходився в Харкові. Зі столиці України в місто Славуту було делеґовано спеціяльно для організації рейдів на Польщу товариша Семьонова (справжнє прізвище Криворотін), з мандатом уповноваженого по впровадженню революційної повстанської роботи на «кресах» Польщі [Савчук О. В., Данилюк П. А. Волинь проти Волині: експорт революції із Сходу на Захід у 1920 році // Поділля і Волинь в контексті українського національного відродження. Науковий збірник. – Хмельницький, 1995. – С. 165.].

Кілька років з території Плужнянського, Славутського й Берездівського районів діяли диверсійні банди, однією з функцій яких було відвертати увагу від подій, що відбувались в інших реґіонах України. Формувалися вони з кримінальних елементів, дезертирів, різного роду авантюристів. Особливою активністю відзначались загони Орловського (Артем, Аршинов), які в 1924 році багаторазово здійснювали напади на різні села повіту. Крім них діяли частини Родюка, Смірнова, Бобика, Степашина, Щербача, Романчука, Вишневського, Возняка, Мухи-Мухальського та інших. Ці дії ще більше налаштували місцеве населення проти більшовицького режиму, який практично втратив масову підтримку навіть серед найбідніших верств, утримуючись тільки на багнетах армії та репресіях каральних органів.

При арештах і затриманнях селян з ними поводилися надзвичайно жорстоко. П. Тимчик з села Двірця розповідає, як його в числі 66 селян, арештованих у польсько-гебрейсько-українському містечку Білогородка, гнали до Заслава. Руки в них були міцно зв’язані ремінцями, по дорозі їх били прикладами та нагаями [Голос народу // Заславський вісник. – 1942. – 19 квітня. – С. 4.].

Більшовицьке керівництво України та Росії зрозуміло небезпеку такої ізоляції, яка в кінцевому результаті призвела б до падіння режиму. Першим кроком до виправлення становища стало впровадження нової економічної політики в 1921 році. Першими цю зміну відчули заславські гебреї. Їм було повернуто більше ста націоналізованих раніше приватних житлових будинків, а також підприємства сфери послуг, крамниці, пекарні та інші подібні заклади. Проте селяни не відчули цього року аніякого полегшення, оскільки продрозкладка спочатку не була відмінена, а пізніше стягували заборгованість за минулі роки.

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1999 – 2019 Група «Мисленого древа», автори статей

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на наш сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 4104

Модифіковано : 18.08.2012

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.