Логотип Мисленого древа

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

НАУКА

ОСВІТА

ЛІТЕРА
ТУРА

Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Наука / Краєзнавство / Заславщина багатьох культур / У складі двох імперій.… / Національні меншини на… / Політика «коренізації»…

Національні меншини на Заславщині у 20 – 30-ті роки роки ХХ століття

Політика «коренізації» та зміни в становищі національних меншин у 1923 – 1933 роках

Валерій Ковальчук, Юрій Корзун

Початок новому курсу поклав ХІІ з’їзд РКП(б). Він висунув завдання «коренізації» партійного, радянського, профспілкового, комсомольського апарату на місцях, постановив добитися того, щоб органи влади національних республік будувалися переважно з людей місцевих, або були видані спеціяльні закони, які забезпечать вживання рідної мови в усіх державних органах і установах, що обслуговують місцеве інонаціональне населення. Ця політика була спрямована на організацію національної мережі шкіл, закладів культури (клюбів, бібліотек, лікнепів), газет і журналів, театрів, книговидавничої справи мовами корінних національностей. Одночасно проводилась робота по залученню цих меншин до партійного та державного апарату, активізацію його політичного та культурного життя.

VІІІ Всеукраїнський з’їзд Рад (1924 р.) доручив уряду звернути серйозну увагу на розвиток культури національних меншин як засобу залучення всіх трудящих мас до радянського будівництва. Початок «коренізації» співпав із адміністративною реформою. За постановою ВУЦВК від 7 березня 1923 року у Волинській губернії було створено Шепетівську округу. Територія сучасного Заславського району ввійшла до складу Плужнянського, Заславського та до північної частини Антонінського районів. 3 червня 1925 року було ліквідовано губернії і створено області. Наш край ввійшов до складу Вінницької области [Бернацька М. Був Ізяслав губернським містом // Зоря Надгориння. – № 21. – 1998. – 21 березня. – С. 3.].

Відтак у листопаді 1923 року було створено окружну комісію з питань українізації радянського апарату. До її найближчих завдань належало створення спеціяльних курсів, гуртків з українознавства та мов нацменшин. Вивчатися мали не тільки мови, а й історія, географія, література корінних народів. Для організації та координації роботи по розгортанню державного та культурного будівництва серед національних меншин були створені польське та гебрейське бюра при Шепетівському окружкомі КП(б)У. Відповідні національні комісії були створені при Плужнянському та Заславському райкомах КП(б)У. Вже весною 1924 року польбюро Шепетівського окружкому провело ретельне обстеження польських, чеських та польсько-українських сіл з метою організації в них національних рад. Причому, було прийнято рішення організувати їхню роботу рідною мовою [ДАХО. – Ф. П. – оп. 1, спр. 80 – арк. 102.].

Але в цьому році створити нацради не вдалося. На шляху до їх організації виникли як об’єктивні, так і суб’єктивні труднощі. Найсуттєвішими з них стали такі, як опір частини службовців, активних та пасивних противників «коренізації», відсутність достатньої кількости працівників, які знають польську мову, а також технічні причини (наприклад, відсутність друкарських машинок з латинським шрифтом). До того ж ця спроба викликала ряд конфліктів між поляками та українцями, що проживали в змішаних селах, або жителями суто українських хуторів, що ввійшли до складу польських рад, через недостатнє знання організаторами місцевих умов [Так само – Ф. Р. – 339 – оп. 1, спр. 31 – арк. 111.]. У ряді місцевостей члени польбюро вдалися до штучної польонізації місцевого українського населення. Тут же виникла ще одна проблема – проблема українців-католиків. Так у більшості, як пояснює один з уповноважених, називало себе українізоване польське населення, яке втратило польську самоідентифікацію, проте зберегло католицьке віросповідання, у меншості – українці-уніяти. Члени польбюро вважали їх поляками, вони ж відмовлялися переходити на польську мову. Подібні ситуації склалися в Білогородці, Куневі, Малій Радогощі, Шекеринцях та деяких інших селах. До того ж поляки досить часто виступали проти входження до польських рад українців у змішаних селах [Нестеренко В. А. Польські національні ради на Хмельниччині (20 – 30 роки ХХ століття) / Поляки на Хмельниччині. Погляд крізь віки… – С. 325.]. Ці та інші труднощі певним чином вдалося подолати. Проте перші вибори до складу новоутворених національних рад – польських, чеських та німецьких, відбулися аж 1926 року. Аґітаційні плякати, гасла видавались національними мовами. Пройшли вибори досить організовано та спокійно. Відмічалося, що серед польського та чеського населення не було яскраво вираженої соціяльно-клясової диференціяції, як до прикладу було серед українців. Всього в Шепетівській окрузі було створено 14 польських, 4 німецьких, 3 гебрейських та 2 чеські сільради. На Заславщині перші з них були створені в селах Старе Гутисько та Хотень ІІ, чеські – в селах Антонівка та Ядвоніно. Німецька сільрада була створена тільки одна – в с. Михайлівці. За матеріялами перепису 1924 року на червень цього року в Плужнянському районі проживало 41738 осіб, з них 77,45 % українців, 2,51 % німців, 1,89 % чехів, 0,06 % росіян [Огінський В. Г. Національні меншини на терені Шепетівської округи в 20 – 30-х роках ХХ ст. / Південно-Східна Волинь: наука, освіта, культура // Матеріали регіональної наукової краєзнавчої конференції. – Хмельницький – Шепетівка, 1995. – С. 180.].

Багатонаціональні пункти охоплювали значну частину території Заславщини – Кунівську, Білогородську, Стороничську, Дорогощанську та деякі інші сільради. Практика показала, що апарати «змішаних» сільрад використовували переважно українську мову, оскільки не вистачало працівників зі знанням інших мов. На початку періоди діяльности почасту стає просте адміністрування в діяльності національних рад. Проте на початку 1930-х років чисельність нацрад зросла, вони перейшли на національну мову. У 1934 році вони існували в таких селах, крім вищезгаданих: Кам’янка, Мала Радогощ, Стороничі. Що стосується гебрейських рад, то їх на території Заславщини не існувало.

Активно діяла єдина в районі німецька сільрада, організована в селі Михайлівка. До її складу входили ще два села: Карлсвальд та Лісна. Очолював її місцевий житель німець Ґервальд. Діловодство велося німецькою мовою. При сільській раді існувала досить значна бібліотека. Частину книг отримували з Німеччини.

Спочатку партійне керівництво досить ліберально ставилося до порушення мовного режиму, але вже наприкінці 20-х років ситуація змінилась. За порушення постанови ВУЦВК та РНК УСРР про забезпечення рівноправности мов від 6 грудня 1927 року було організовано показовий суд і притягнуто до судової відповідальности голову Городнянської сільради. За невжиття належних заходів щодо переведення роботи сільрад на мову відповідної національної меншини, було оголошено догани ряду голів польських сільрад [Огінський В. Г. Національні меншини на терені Шепетівської округи в 20 – 30-х роках ХХ ст. / Південно-Східна Волинь: наука, освіта, культура // Матеріали регіональної наукової краєзнавчої конференції. – Хмельницький – Шепетівка, 1995. – С. 180.].

Проте, незважаючи на досить суворі заходи в діловодстві польських сільрад, до самого закінчення їхнього існування широко вживалася українська мова. Прицім, від їхніх службовців вимагалося обов’язкове знання обох мов. Реґулярно проводилися конференції селян-поляків, на яких обговорювалися різноманітні місцеві та реґіональні проблеми. Місцева преса постійно вміщувала матеріяли про життя поляків. Але на початку 30-х років такі матеріяли поступово зникають. У березні 1930 року було проведено останню перевірку стану українізації в окрузі. Вона показала, що в переважній більшості установ політикою «коренізації» вже ніхто не цікавивсь. Рішення про звільнення з посад працівників, які не знають української чи відповідно національної мови, не виконувалися [Нестеренко В. А. Проведення «українізації» на Кам’янеччині у 20-х роках / Поділля і Волинь в контексті українського національного відродження. Науковий збірник. – Хмельницький, 1995. – С. 72.].

У цьому ж 1930 році було зліквідовано окружні комісії по справі українізації, а також припинили діяльність нацбюро при окружкомі та райкомах партії. Таким чином, партійне керування «коренізацією» було припинено. Проте в райвиконкомах ще деякий час працювали спеціяльні структури по роботі серед національних меншин там, де вони складали не менше 10 % населення. На цей час близько 80 % польських сільрад вели документацію польською мовою. Треба відзначити, що така політика мала бажані для більшовицького режиму наслідки. Так у 1928 році, за даними ДПУ, більшість польського населення більше не бажало повалення радянської влади, як то було у 1923 році [Нестеренко В. А. Польські національні ради на Хмельниччині (20 – 30 роки ХХ століття) / Поляки на Хмельниччині. Погляд крізь віки… – С. 321. ].

У 1930 – 31 роках пройшли чергові вибори до польських рад. У них взяло участь 75 % від усього населення. Виборці проявили значно більшу активність ніж раніше. Проте ці вибори співпали з періодом суцільної колективізації і відбулися не так демократично, як попередні, а з постійним, часто брутальним втручанням районних партійних, радянських та каральних органів.

Робота серед нацменшостей знайшла відображення в діяльності судових органів. У 1924 році при Шепетівському окружному суді виникли так звані «національні камери», діловодство в яких велося мовами національних меншостей (німецькою, польською, гебрейською). А в 1925 році при окружному суді було створено інститут судових перекладачів. Були введені посади старших помічників прокурорів, які знали особливості побуту та володіли мовами нацменшин. Проте майже нічого не було зроблено в органах міліції, РАГСу та комунального господарства.

Поряд з організацією національних сільрад проводилася значна робота в культурно-освітній сфері. Всеукраїнська нарада з роботи серед національних меншин, що проходила в 1924 році, наголосила на важливості такої роботи. У кожному селі були створені курси лікнепу. Ці школи грамотности були 2 ступенів, в залежності від рівня підготовлености населення до занять. На них вчили користуватися газетою, книгою, читати, писати, елементарних дій з цифрами. До переліку основних предметів входили українська та рідна мови, аритметика, історія та краєзнавство. Це було не менше 17 навчальних годин на тиждень по 40 – 50 хвилин. Заняття проводилися щоденно в години, погоджені зі слухачами. Підручники випускалися мовами основних національностей і видавались безплатно. Дещо пізніше, з 1924 року, почали швидко організовуватись національні школи. Спочатку одна п’ятирічна, потім і одна середня гебрейські школи були створені в місті Заславі, семирічна – в Білогородці, початкова – в Куневі. Викладання велося спочатку російською мовою та ідиш, потім – українською та ідиш. Керувало цією роботою гебрейське бюро Шепетівського окружкому партії. Проте деяка частина гебрейства, особливо працівники керівних установ, неґативно поставилися до українізації [Огінський В. Вказ. Праця… – С. 180.]. Вони були переконані, що українізація – це тимчасовий політичний маневр, потрібний лише для того, щоб залучити на свій бік селянство.

Вчителі гебрейських шкіл здобували освіту у Вінниці, на гебрейських трирічних спецкурсах, створених у 1924 р, а пізніше реорганізованих у педтехнікум [Так само – С. 172.]. Справа організації гебрейської освіти проходила легше, ніж польської чи чеської тому, що гебрейські школи існували до революції, була певна кількість необхідних фахівців. На початок 1932 року на ідиш навчалось 53 % гебрейських дітей [Нестеренко В. А. Проведення «українізації» на Кам’янеччині у 20-х роках / Поділля і Волинь в контексті українського національного відродження. Науковий збірник. – Хмельницький, 1995. – С. 72.]. Всього по Шепетівській окрузі було відкрито 29 гебрейських шкіл; з них приблизно третина в Заславському та Плужнянському районах. Така активна робота дала значні результати. За даними перепису 1926 року рівень грамотности гебрейського населення досяг 78,8 %. Він був найвищий серед усіх існуючих національних груп (наприклад, серед українців – 48,9 %) [Нестеренко В. А. Польські національні ради на Хмельниччині (20 – 30 роки ХХ століття) / Поляки на Хмельниччині. Погляд крізь віки… – С. 321.].

Успішно вирішувалися питання освіти інших національних меншин. Особливо багато було організовано польських шкіл, які виникали одночасно з польсільрадами і завдяки їхньому сприянню, при цьому влада намагалася розколоти польське населення за соціяльно-майновою ознакою. Незважаючи на це, поляки в цілому позитивно ставилися до українізації, хоч і тут були окремі винятки, особливо серед відповідальних працівників. На початках новоутворені польські школи знаходились у дуже важкому стані. Як правило, вони відкривалися по селянських хатах, часто в одній кімнаті, не вистачало освічених спеціялістів зі знанням польської мови. Польонізація освіти на початковому етапі здійснювалась адміністративними методами. У 1925 році губернська конференція учителів польських шкіл відмітила дуже низьку якість освітньої роботи серед поляків [Чирко Б. В. Національні меншини в Україні (20 – 30 роки ХХ століття). – К., 1995. – С. 302.]. Але з часом становище покращувалося. Уже в кінці 20-х років було відкрито близько 20-ти польських чотириклясних шкіл практично в усіх селах, де були значні групи польського населення. До 1935 року навчання в них велося переважно польською мовою. Проте, середніх шкіл для поляків у районі не було.

У селі Михайлівка існувала німецька початкова школа та дві чеських – у Антонівці та Ядвоніно. Переважна частина чехів та українців, що проживали в змішаних селах, змушені були ходити у польські школи. Але вже на початку 1930-х років ставлення до польських шкіл різко змінилось. Це ж стосується й чеських та німецьких. Початок цьому процесові поклав лист ЦК КП(б)У від 15 травня 1930 року «Про чистку фахівців прикордонних округ», що з’явився під ґрифом «Цілком таємно» за підписами П. Любченка та М. Хвилі. У ньому відзначалося, що в Шепетівській окрузі необхідно провести чистку від антирадянських елементів. Їй підлягали всі категорії фахівців, що мали родичів за кордоном, особливо в близькому зарубіжжі, насамперед у Польщі та Румунії. Підставою для першої значної хвилі репресій стало розгортання будівництва Шепетівського укріпленого району, що здійснювалося в місцевості, де компактно проживали поляки, чехи, німці (Білотин – М’якоти – Стороничі – Шекеринці). Жертвами чисток стали вчителі національних шкіл та службовці нацсільрад. 12 січня 1932 року з’являється постанова ЦК КП(б)У «Про зміцнення прикордонної смуги», яка ставить основним завданням посилення чисток, особливо серед поляків. Заславський, Плужнянський та Антонінський райони вважають особливо засміченими. Подібні чистки лихоманили національні установи, призводили до втрати кадрів. Одночасно з’являються спроби закриття національних шкіл. Так газета «Тшибуна Радзецкі» надрукувала лист від жителів с. Білогородка Заславського району: «В 1930 році у нас відкрили польську початкову школу, але в період 1933/34 навчальних років районний представник зібрав загальні збори батьків. На них прийшла невелика частина батьків, вони ліквідували нашу школу під приводом, що на Україні немає поляків, а лише українці-католики. Між тим більшість батьків розмовляють між собою лише польською мовою, і ми хочемо, щоб діти наші вчились польської мови» [Нестеренко В. А. Освітні заклади поляків на Поділлі / Поляки на Хмельниччині. Погляд крізь віки… – С. 345.].

Потреба в кваліфікованих робітниках у зв’язку з господарським і культурним розвитком національних реґіонів визначила й таку проблему, як організація професійної освіти мовами національних меншин. Для її вирішення була утворена професійна сільськогосподарська школа в с. Баляри (нині Хотень ІІ), а пізніше й технічні профшколи.

Створювались інші культурно-освітні установи в місцях компактного проживання польської, гебрейської, чеської та німецької спільноти. Це – національні клюби, сільбуди, хати-читальні, бібліотеки, червоні кутки, театральні гуртки тощо. Їхня мережа, особливо польських, розвивалась дуже швидко, хоча матеріяльна база була недостатньою. Так пункти ліквідації неписьменности, за офіційною інформацією, були всього на 30 – 50 % забезпечені потрібною літературою. Робота клюбів та сільбудів обмежувалась, як правило, одним або двома самодіяльними гуртками. Хати-читальні відвідувалися мало.

Незважаючи на ці недоліки, зрушення в цій сфері були досить помітними. У 1926 році нараховувалося 2 польських клюби, 21 хата-читальня та інші заклади [Григорчук П. С. Польське населення на Поділлі в 20-х роках ХХ століття // Матеріали ІХ Подільської історико-краєзнавчої конференції. – Кам’янець-Подільський, 1995. – С. 332.]. Почали виходити національні газети. Спочатку це були прості листи-вкладки до районної газети «За соціялістичне село». Вінницький обком КП(б)У своєю постановою від 5 березня 1933 року визнав за доцільне реорганізувати польську вкладку в Заславському районі в окреме видання. Так з’явилася газета «О весь соціялістична» за редакцією О. Водзінського, що проіснувала неповних 5 років. На сторінках газети реґулярно з’являлися цікаві та актуальні інформації з важливих питань соціяльно-економічного, політичного та культурного розвитку Заславщини. Принципова позиція газети та її позаштатних кореспондентів часто викликала конфлікти з місцевим керівництвом. Факти переслідування сількорів газети мали місце у Війтівцях (нині Заріччя), Малій Радогощі та Межилісцях [Місінкевич Л. Національно-культурне будівництво на Поділлі в 20 – 30-ті роки ХХ століття // Краєзнавство. – № 1 – 2. – 2000. – С. 210.]. Бібліотеки та хати-читальні району передплачували польські газети «Серп», «Ґлас млодзєжи», «Ґлас Радзєцкі», гебрейські видання: «Дер Ємес», «Дер Штерн». Крім того на початку 1930-х років почали виходити радіогазети різними мовами.

Періодичні огляди культурно-освітніх установ (наприклад, у 1930 році) помітно активізували національно-культурну роботу. Вже в середині 20-х років широко розгортається краєзнавчий рух по вивченню історико-культурної спадщини польської та гебрейської громад краю. Публікуються цікаві інформації на цю тему в журналі «Краєзнавство» та інших виданнях [Прокопчук В. Краєзнавство на Поділлі і історія і сучасність. – К.: Рідний край, 1995. – С. 75.]. Починають діяти національні відділи при краєзнавчих музеях. Значну роботу проводила Шепетівська історико-археографічна комісія.

У особливо суперечливому становищі з початком політики «коренізації» опинилася російська нацменшина, зосереджена в Заславі. Перепис 1926 року показав, що росіяни продовжують розмовляти російською мовою, й лише невелика частина їх українізувалася, на відміну, наприклад, від поляків, значна частина яких відрізнялася від українців лише католицьким віросповіданням. Проте російські школи в Заславі були реорганізовані в українські та гебрейські, хоча в них зберігались російські кляси. До кінця 20-х років дерусифікацію освіти було в основному завершено. У Заславі залишилась одна спільна російсько-українська школа [Нестеренко В. А. Росіяни на Поділлі в період «коренізації» в 20 роки ХХ століття / Наукові записки КПДПУ. Історичні науки. Т. 4 (6). – Кам’янець-Подільський, 2000. – С. 209.]. Невизначеним залишався статус російської меншини. Значна частина росіян вважали себе корінним народом в республіці. Інша ж вважала себе національною меншиною та вимагала надання прав і привілеїв, що ґарантувалися іншим етносоціяльним меншинам. При цьому ЦК КП(б)У розглядав як нацменшину тільки селян-росіян, а в місті росіяни-робітники та чиновники розглядались як корінна нація. Оскільки в нашому районі чисельність росіян була незначною, то й політична робота серед них велася набагато гірше, ніж серед поляків чи гебреїв. У нас не було російських рад. Можливо тому ця меншина в цілому виступила проти українізації. А можливо ще й тому, що складала найвагомішу частку в радянському апараті.

Що стосується політичного життя, то найактивнішими в цьому пляні були гебреї. Серед них продовжували діяти як нелеґальні, так і напівлеґальні угруповання. Причинами їхнього поширення були: важке матеріяльне становище гебреїв міст і містечок, масове безробіття серед них, особливо серед молоді та кустарів. Великі, часто непосильні податки, які накладалися владою на дрібних торгівців і кустарів, часто вели до їхнього розорення. Серед гебреїв було багато осіб, позбавлених виборчих прав, як нетрудові елементи. Гебрейські діти до середини 20-х років не були забезпечені школами та культурними закладами. Вище вже відзначалося, що гебреї-службовці неґативно сприйняли політику українізації, внаслідок якої вони часто втрачали роботу. Вони вважали її спеціяльною методою витіснення гебреїв з держапарату. Тому в середині 20-х років знову активізуються осередки гебрейських політичних партій, насамперед сіоністів. На Заславщині вони діяли в усіх містах та містечках, окрім Плужного: Заславі, Білогородці, Куневі. Їх основні вимоги зводилися до надання гебрейським громадам національно-персональної автономії, створення вільних гебрейських рад, окремих гебрейських профспілок, ґарантії демократичних свобод, підвищення зарплатні до рівня 1913 року, зниження цін на продукти та зменшення податків. Сіоністи організовували групи по 10 – 15 чоловік і переправляли їх через кордон, частково у Палестину. Проте, органи ДПУ пильно слідкували за діяльністю усіх біль-менш організованих об’єднань. І коли 14 червня 1924 року Подільський губком КП(б)У прийняв секретну постанову «Практічєскіє пріложенія по борьбє с сіоністскімі групіровкамі на Подоліі», Шепетівський відділ ДПУ затримав більшість керівників місцевих гебрейських організацій [Нестеренко В. А. Єврейські політичні партії та об’єднання на Поділлі 20-х роках ХХ століття // Матеріали Х Подільської історико-краєзнавчої конференції… – С. 422.]. Проте значна частина їхніх товаришів залишилася на волі. Про це свідчать сіоністські листівки, які досить реґулярно поширювалися наприкінці 20-х – першій половині 30-х років. Але до цього часу становище гебреїв дещо поліпшилося і сіоністський рух став природньо занепадати. До 1929 року їхні організації розпались, а коли на початку 30-х років, у зв’язку з колективізацією та голодомором, спробували відновити свою діяльність, то були остаточно розгромлені ДПУ [Так само – С. 426.].

Деяку політичну активність спочатку проявляли поляки, але вже в середині 1920-х років достовірних згадок про неї немає.

Незважаючи на явні успіхи «коренізації», їх не слід перебільшувати. Носили вони переважно неглибокий і непослідовний характер, до того ж вкрай недостатньо фінансувалися з місцевого та державного бюджетів. Більшість культурно-освітніх закладів мали непривабливий вигляд, були погано обладнані, слабо освітлені. Вкрай не вистачало кваліфікованих кадрів, робота велась вкрай заполітизовано і заідеологізовано. А вже наприкінці 1920 років, в умовах згортання НЕПу і проведення суцільної колективізації, увага до національно-культурної політики різко зменшується. Місцева преса все менше місця приділяє висвітленню цієї проблеми. Згортанню попередньої політики сприяла й адміністративна реформа 1930 року, в ході якої було ліквідовано округи, а разом з ними припинили роботу окружні польське та гебрейське бюра.

Дуже суперечливим навіть у відносно толерантні 20-ті роки було ставлення держави до церкви. На Заславщині діяли більше десяти синагог, 4 католицькі костьоли, 2 кірхи. Спочатку до них ставилися досить терпляче, хоча кількість церковних установ навіть у 1927 – 1929 роках невпинно скорочувалася. І вже 1929 рік став роком масового закриття релігійних установ. Приводом для таких акцій стає погіршення польсько-радянських відносин, що настає у 1926 році. Процедура закриття костьолів скрізь влаштовувалася однаково – спочатку обстежувався технічний стан будівлі працівниками місцевого комунгоспу, які отримували відповідні інструкції. Його визнавали «незадовільним» і «небезпечним» для відправ і пред’являли непосильний кошторис на обов’язковий ремонт, потім додавали ще вимоги щодо сплати податків, а пізніше здійснювався адміністративний та психологічний тиск на членів парафіяльної ради. Більшість священиків була заарештована і вислана на північ та схід Росії.

Конфлікт між владою і національними меншинами загострився з початком проведення політики колективізації. Масові заворушення в Плужнянському районі охопили 13 польських і чеських сіл. Приводом до них стало повернення церкви громаді села Плужне, на яке влада пішла під впливом народніх протестів. Підбадьорені успіхом місцеві селяни почали вимагати повернення церков громадам, ліквідації колгоспів і повернення селянам худоби і реманенту. Юрба до 400 чоловік зробила спробу перейти польський кордон. Найбільш активну роль у повстанні відігравали жінки. Для придушення Плужнянської «волинки» були введені війська ДПУ, мобілізовано партійний актив, курсантів шкіл міліції. Відбулося кілька збройних сутичок. Було вбито 15 представників владних структур, поранено 32 особи. Селяни втратили вбитими і пораненими 48 осіб [Рибак І. В. Нові документи про антиколгоспні заворушення у Шепетівській окрузі взимку 1930 року / Поділля і Південно-Східна Волинь в роки Визвольної війни українського народу середини ХVІІ століття. – Стара Синява, 1998. – С. 242.]. На цьому антиколгоспні заворушення в районі не закінчилися. Пізніше повстали селяни села Ювківці, яких теж придушували за допомогою сили. Деякий час в Антонінському районі (його тодішні північні території зараз входять до складу Заславського) діяв повстанський загін чисельністю до 200 чоловік. Він громив колгоспи та радянські установи, вбивав активістів-незаможників. Практично все польське селянство краю виступило проти колективізації. Місцевим властям приходилося вдаватись до різноманітних підтасовок при підведенні підсумків голосування за організацію колгоспів. Так, коли у польському селі Гнійниця (нині Дібровка) за організацію колгоспу проголосувало лише п’ятеро осіб, як наслідок, результати голосування були сфальсифіковані, частина селян була «розкуркулена«, а колгосп був утворений всупереч волевиявленню населення [Місінкевич Л. Опір польського населення колективізації в 1930 році / Поляки на Хмельниччині… – С. 353 – 354.]. Після придушення повстань багато селян почали переселятися до міст, покидати місця постійного проживання. Починаючи з початку 30-х років селяни Заславщини здійснювали масові втечі до Польщі, особливо під час голодомору. Незважаючи на концентрацію тут величезної кількости військ, міліції, прикордонників, частин ДПУ, перешкодити усім втечам не вдавалося [ДАХО. – Ф. П. – 487 – оп. 4, спр. 437 – арк. 6.]. Аналіза значної кількости листів селян, що збереглися в архівах, свідчить про глибоке обурення політикою хлібозаготівель, колективізації, розкуркулення. Це незадоволення висловлювали навіть незаможники. У цих листах представники радянського адмінапарату часто порівнюються із старорежимними поміщиками [Дровозюк С. І. Листи, заяви та скарги селян, як фольклористичне джерело (огляд архівних документів початку ХХ століття) / Проблеми етнографії, фольклору і соціальної географії Поділля. Науковий збірник. – Кам’янець- Подільський, 1992. – С. 174.]. Відбулися значні заворушення проти колективізації в селах Хотень ІІ, Велика Радогощ, Війтівці. Селяни висловлювали антиколгоспні та антирадянські гасла, вбивали партійних та колгоспних активістів, забирали своє майно. І на цей раз роля ініціяторів виступів належала жінкам. Відповідальність за перекручення в колгоспному будівництві була покладена на Шепетівський окружком, керівників якого було звільнено з посад. Саме ці виступи селян змусили партійне керівництво відмовитися від політики насаджування комун і перейти до більш поміркованої форми колективного господарювання – артілей.

На завершення слід коротко охарактеризувати економічне життя національних меншин. Цей період можна вважати вершиною розвитку кустарного ремесла і дрібного підприємництва. Цікаво, що кожна національна меншина проявляла схильність до певного виду занять. У підприємництві безперечне лідерство належало гебреям. Саме їм належала значна кількість підприємств харчової промисловости, які й знаходились переважно у гебрейських містечках. Вони ж були власниками крамниць, більша частина з яких були дрібними. Часто зустрічались серед гебреїв кравці і шевці, римарі і крамарі. Були серед них будівельники, багато лікарів, інженерів, вчителів та службовців. А от сільським господарством гебреї майже не займалися. І не тільки тому, що не хотіли чи не вміли, а через антисемітську політику російського уряду, який забороняв гебреям володіти землею. Тоді як отримавши землю від радянської влади, гебреї успішно працювали в сільському господарстві. Причому їх забезпеченість землею в Шепетівській окрузі була найбільш високою – 0,9 десятин на душу (на українця припадало 0,7 десятин землі, на поляка – 0,5 десятин) [Місінкевич Л. Єврейська і польська національні меншини Поділля. Опис етнічних груп районів проведений у 1926. – Київ, 2001. – С. 31.]. Вони досить легко організували один з перших колгоспів у приміському селі Мокрець, назвавши його «Четвертий вирішальний», і досягли там високих врожаїв жита і пшениці, розводили велику рогату худобу. А ось поляки славилися як спеціялісти по роботі з деревом і металом. Серед них було багато балярів, бондарів, столярів, стельмахів, колісників. У відносно невеликому селі Дорогоща, за даними дослідників, було близько 100 кузень, і вироби місцевих ковалів розходилися на десятки кілометрів довкола. Тут же вироблялися вози, фаетони, брички [Шустерук О. Село, над яким котяться хвилі // Пульс. – 2003. – 22 травня. – С. 4.]. Багато було вмілих гончарів. А ось німці з Михайлівки, Карлсвальду, Лісної славились як умілі сільські господарі, які збирали на своїх малородючих землях високі врожаї, вирощували найкращих коней, корів, свиней. Були вони добрими слюсарями, будівельниками. Чехи ставили добрі вітряні та водяні млини. Багато було серед них килимарів, ткаль, різьбарів. Але настання періоду жорстокої централізації в усіх сферах життя країни боляче відобразилося і на ремеслі та підприємництві населення. Його поставили в гірші умови господарювання, збільшили податки, тарифи на залізничні перевезення. Підприємців, в останню чергу, забезпечували сировиною, паливом, матеріялами. А всі приватні олійні, сироварні, маслобійні, кондитерські, пекарні, ковбасні поступово позакривались чи були націоналізовані.

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1999 – 2018 Група «Мисленого древа», автори статей

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на наш сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 4936

Модифіковано : 18.08.2012

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.