Логотип Мисленого древа

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

НАУКА

ОСВІТА

ЛІТЕРА
ТУРА

Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Наука / Краєзнавство / Заславщина багатьох культур / У складі двох імперій.… / Національні меншини на… / Згортання «коренізації»…

Національні меншини на Заславщині у 20 – 30-ті роки роки ХХ століття

Згортання «коренізації» та відновлення політики репресій в середині та другій половині 30-их років ХХ століття

Валерій Ковальчук, Юрій Корзун

Процеси національного відродження народів, що відбувалися у попередній період, вступили в конфлікт із прагненням більшовицького керівництва створити жорстко централізовану державу, орієнтовану на досягнення світового панування. Своєї основної мети «коренізація» досягла – комуністичний режим міцно утвердився на нашій землі, знайшов там соціяльну опору, створив широку мережу закладів адміністративного, психологічного та духовного впливу на населення. Це дозволило владі відмовитись від політики поступок і перейти до «широкого наступу соціялізму по всьому фронту». Переломним у цьому процесі можна вважати 1933 рік. Саме тоді у Києві була сфабрикована справа так званої «Польської організації військової» (ПОВ). Після численних арештів в столиці справа почала поширюватися по реґіонах. У 1934 році в області по ній проходило понад 600 чоловік – переважно вчителі польських національних шкіл [Нестеренко В.А. Репресії проти польського населення прикордонних районів СРСР в 30-х роках // Матеріали ІХ Подільської історико-краєзнавчої конференції… – С. 351.]. Було «викрито» контрреволюційну організацію ПОВ і в Заславському повіті [Литвинчук А. І., Слободянюк П. Я. Етнокультурний геноцид на Хмельниччині у 20-х – 50-х роках // Звід пам’яток історії і культури. Духовні витоки Поділля. Ч. 2. – Хмельницький, 1994. – С. 398.]. Спочатку до її складу входило 4 особи, пізніше їхня кількість зросла до кількох десятків.

Було проведено широкомаштабне вивчення стану культосвітніх установ національних меншин. Здійснення його покладалось на спецкомісії, до складу яких входили представники ДПУ, Наркомосу і парткомів. У результаті по Заславському та Плужнянському районах було звільнено 153 працівники нацустанов. Їх було звинувачено в наступних злочинах:

33 – у зв’язках з закордоном;

49 – еміґранти з-за кордону;

19 – служили в ворожих арміях;

27 – вихідці з експлуататорських клясів

[Місінкевич Л. Національна освіта на Хмельниччині в другій половині 30-х років ХХ століття // Хмельниччина: минуле, сучасне, майбутнє. Матеріали науково-практичної конференції, приуроченої 65 річниці утворення Хмельницької області, 14 вересня 2002. – Кам’янець-Подільський, 2002. – С. 108.].

Тоді ж, у 1933/34 роках, пройшла перша масова акція, після початку «коренізації», по перевірці бібліотек і вилученню шкідливих книг, переважно національних авторів. Різко активізується пропаґандистська робота по дискредитації релігії, національних громадських об’єднань та партій, проповідується розкол за майновою та клясовою ознакою. Дуже широко використовується такий спосіб покарання, як позбавлення виборчих прав.

У 1933 році в Заславському районі працювала спеціяльна комісія по вивченню стану роботи з національними меншинами. Її конкретна мета – назбирати компромату на М. Скрипника, погляди та політичний курс якого суперечили тенденції згортання «коренізації». Комісія констатувала повний занепад роботи з нацменшинами. Приводилися факти, що в польських школах у деяких селах навчалися переважно українці та чехи. За висновками комісії у районі протягом наступного року були закриті всі польські школи [Нестеренко В. А. Польські національні ради на Хмельниччині (20 – 30 роки ХХ століття) / Поляки на Хмельниччині. Погляд крізь віки… – С. 322.]. Поштовхом до посилення репресій стали явні провали політики колективізації, про які писалося у попередньому розділі. Голодомор у нашому краї теж не вдався – лісова місцевість і близькість до кордону не дозволили владі виморити усіх «неугодних«. І тоді керівництво вдалося до інших засобів. 2 січня 1935 року вийшла секретна постанова ЦК КП(б)У «Про переселення 8000 господарств із прикордонної смуги», а вже 7 січня утворено комісію з переселення на чолі з Шелехесом. Переселенців слід було попередити, що причина виселення полягає у нельояльности до влади. Під переселення потрапляли поляки та німці, які направлялись у Донецьку та Дніпропетровську області. До січня 1935 року в цю місцевість було виселено 100 родин з Заславського, 100 родин з Плужнянського і 100 родин з Антонінського районів [Калитко С. А. Політика керівництва компартії щодо польської національної меншини наприкінці 20-х – у 30-х роках (на матеріалах Вінницької області) / Поляки на Хмельниччині. Погляд крізь віки… – С. 341.]. Дозволялося брати домашні речі, знаряддя праці та запас їжі. У першу хвилю переселенців попали переважно люди заможні, а також хуторяни, яких важко було колективізувати. Відселяли переважно з близьких від кордону сіл (польський кордон в межах району проходив по річечці Вілія). Проте ця акція була тільки початком нової, більш маштабної хвилі переселення. Вже 26 березня 1936 року перший секретар Вінницького обкому КП(б)У наказав Шепетівському окружкому КП(Б)У подати списки людей, яких передбачалось виселити з прикордонних районів у Казахстан, 1000 господарств. Але перший секретар окружкому Горлінський, прагнучи заслужити похвалу, проявивши ініціятиву, запропонував виселити 1535 господарств антирадянського елементу, з них 30 німецькі, а інші – польські. Спеціяльні пляни встановлювалися для районних первинних організацій. Останні теж завищували континґенти переселенців (наприклад по Плужнянському – до 400 сімей, замість 200 запропонованих) [ДАХО. – Ф. П. – 452 – оп. 1, спр. 423 – арк. 6.]. Для прикладу наведемо деякі дані з доповідної записки секретаря Плужнянського райкому Волошина секретарю Шепетівського окружкому Горлінському. Плянувалося виселити із польських та німецьких сіл таку кількість сімей:

– з села Дорогощі – 35

– з села Борисова – 17

– з села Станіславки – 11

– з села Кам’янки – 48

– з села Улянівки – 11

– з села Стороничів – 27

– з села Кустарної – 21

– з села Хотеня ІІ – 150

– з села Лісної – 30

– з села Михайлівки – 25

– з села Старого Гутиська – 30

– з села Нового Гутиська – 20

– з села Малої Радогощі – 30

– з села Співака – 16

– з села Кунева – 10

– з села Турщини – 10

– з села Мартиннього – 9

Всього по району 92 німецьких і 308 польських сімей [Так само.].

Можна не сумніватися, що і ці, завищені, пляни були перевиконані. Із Заславського району до Казахстану було виселено понад 200 родин, переважно з сіл Велика Гнійниця, Мала Гнійниця, Кропивна, Білогородка, Клембівка, Мислятин, Припутні. Пізніше по Заславському району під час другого етапу депортації було виселено ще 47 польських сімей [Місінкевич Л. Єврейська і польська національні меншини Поділля. Опис етнічних груп районів проведений у 1926. – Київ, 2001. – С. 148.]. У результаті частина польських сіл майже обезлюдніла. Залишки їхнього населення були переселені до сусідніх сіл у спустілі хати. Так зникли села Станіславка, Улянівка, багато хуторів. А колись квітучі містечка перетворювалися на дрібні і поступово занепадали. Акція вивезення до Казахстану була виконана НКВС з використанням армії, партійних та державних установ. В окрузі і районах діяли спеціяльно утворені комісії з виселення «польсько-німецьких контрреволюційних елементів», до складу яких входили місцевий партсекретар, голова виконкому і начальник відділу НКВС. Працівники органів НКВС визначали сім’ї і складали списки людей на виселення, та збирали компрометуючий матеріял на них, визначали час і спосіб прибуття сімей на залізничну станцію, графік від’їзду поїздів тощо.

У кожне польське, німецьке та чеське село направлявся аґітатор, який мав витлумачити для жителів рішення влади. Як правило, вони говорили, що це робиться для добра людей, переконували в необхідності укріплення прикордонної смуги й колгоспів. Тим, кого переселяли, говорили, що на новому місці їм дадуть по 25 гектарів землі на одне господарство і поселять на родючих землях. Їм повідомляли, що звільнять від різних податків на 3 роки, виділять насіння, будматеріяли та кредити. Їх обманювали, стверджуючи, що на них чекає організована торгівля, медично-санітарні та культурні державні установи, а будинки і господарські приміщення їм віддадуть в кредит на 8 років. Люди мало вірили цим словам, але виходу не було. Оголошення про виселення сім’ям повідомляли за кілька днів перед початком, щоб останні приготувалися до подорожі. У деяких селах за залишену власність давали грошову компенсацію. Цікаво, що дехто з виселених поляків, особливо молоді, зуміли втекти по дорозі, чи з місця призначення і повернулися в рідні місця ще перед війною. Та більшості цього не вдалось. Важкою була доля переселенців. Перші місяці вони жили в наметах, а іноді просто неба. Житло будували з саману, а вікна і двері часто заміняли ковдрами. Багато людей, особливо дітей, хворіли і помирали. Школи на новому місці відкривали тільки російські. На жаль, в архівах не вдалося відшукати списків переселенців та здійснити їх якісної аналізи.

Одночасно з переселенням ліквідовувалися і культурно-освітні досягнення «коренізації». Відбувається повна уніфікація як загальної, так і спеціяльної освіти. Вже 29 червня 1934 року виходить постанова РНК, затверджена Політбюро ЦК КП(б)У «Про реорганізацію особливих шкіл, технікумів, Одеського німецького педінституту та особливих національних відділів і клясів у школах, технікумах та вузах УСРР», згідно якої були закриті окремі німецькі школи. Їх перевели на російську та українську мови та відповідні навчальні програми. У середині 30-х років було згорнуто діяльність наукових, краєзнавчих товариств та їхніх осередків. Кращі сили місцевих дослідників були необґрунтовано репресовані.

20 вересня 1935 року ЦК КП(б)У прийняв рішення «Про польські школи», в якому визнавалася необхідність переведення польських шкіл на українську мову, як штучно створених, та заміни учителів-націоналістів. Саме ця постанова стала підставою для масового закриття польських шкіл. До кінця 30-х років на території Заславського району залишилися тільки початкові школи в селах Стороничі, Мала Радогощ, Старе Гутисько, Кам’янка, Хотень. Всі інші були закриті або реорганізовані. Тоді ж було прийнято рішення «Про польські сільради», де пропонувалося провести чистку польських сільрад від неблагонадійних елементів та їх реорганізацію. Ще у листопаді 1934 року було реорганізовано польську національну сільраду в Кам’янці, а до кінця 30-х років на Заславщині залишилося всього 2 польські сільради – у селах Стороничі і Хотень ІІ [Місінкевич Л. Єврейська і польська національні меншини Поділля. Опис етнічних груп районів проведений у 1926. – Київ, 2001. – С. 50.].

4 листопада 1935 року ЦК КП(б)У приймає нове рішення про переселення поляків і німців – на цей раз на територію Чернігівської, Дніпропетровської, Донецької областей. Через місяць після постанови із Заславського та Плужнянського районів було виселено по 100 сімей поляків, хоча фактично їх було значно більше [Так само – С. 153.]. Депортації продовжувалися і надалі, аж до 1941 року. Так у червні 1936 року з Плужнянського району було виселено 374 родини поляків, німців і чехів, а всього через 2 місяці – в серпні 1936, ще по 300 родин з Плужнянського, Заславського та 250 родин з Антонінського районів [Калитко С. А. Політика керівництва компартії щодо польської національної меншини наприкінці 20-х – у 30-х роках (на матеріалах Вінницької області) / Поляки на Хмельниччині. Погляд крізь віки… – С. 342.]. Як виявилося, і це не межа. Протягом 1939 – 1941 років проводиться масове переселення польського та чеського населення до новоствореної Ізмаїльської области. Точної кількости депортованих встановити не вдалося, відомо, що це десятки, а можливо і сотні сімей. Причому переселялися сім’ї не тільки з польських сіл, а й з українських [ДАХО. – Ф. П. – 338 – оп. 1, спр. 336 – арк. 39.]. У результаті такого переселення було ліквідовано останні польські сільради, а польське населення, як нацменшина, фактично перестало існувати на території району [Так само – спр. 368 – арк. 20.].

Водночас із переселенням серед польського та німецького населення (втім частково і серед гебрейського) з другої половини 30-х років розгортаються масові репресії, що супроводжуються фізичним знищенням його значної частини. Підставою для їх розгортання став оперативний наказ № 00485 по НКВС СРСР від 11 серпня 1937 року, підписаний М. Єжовим «Про фашистсько-повстанську, шпигунську, диверсійну розкольницьку та терористичну діяльність польської розвідки в СРСР».

Згідно нього з 20 серпня до 1 листопада 1937 р. підлягали арешту особи за такими ознаками:

1. Не розшукані до цього часу члени Польської організації військової.

2. Військовополонені польської армії, які залишились в СРСР.

3. Перебіжчики з Польщі незалежно від часу їх переходу до СРСР.

4. Політеміґранти та політбіженці з Польщі.

5. Колишні члени ППС та інших польських, антирадянських партій.

6. Найбільш активна частина місцевих націоналістичних антирадянських елементів польських районів та населених пунктів [Калитко С. А. Вказана праця. – С. 342.].

Точної кількости жертв репресій встановити немає можливости, але тільки серед польського населення опитування свідків дає їх в кілька сотень сімей. Особливо постраждало населення сіл: Станіславка, Михайлівка, Клембівка, Білогородка, Хотень ІІ, Війтівці. Більша частина населення, засуджена до концтаборів, не повернулася. По суті, до самого початку 40-х років тривав справжній геноцид по відношенню до польської, чеської та німецької меншин. Хоча слід зауважити, що не менше лиха випало на долю корінних жителів краю – українців. Відсоток репресованих серед росіян і гебреїв був дещо меншим, але досить значним.

Одночасно тривала ліквідація решти досягнень попередньої політики. У 1938 році на виконання постанови Політбюро ЦК КП(б)У «Про реорганізацію національних шкіл України» було закрито польські, німецькі та чеські школи, які переводились на українську чи російську мову викладання [Нестеренко В. А. Освітні заклади поляків на Поділлі / Поляки на Хмельниччині. Погляд крізь віки… – С. 347.]. Цій акції передувала скрупульозна робота комісії, яка обстежила навчальні заклади району і констатувала майже повний занепад їхньої роботи [Нестеренко В. А. Польські національні ради на Хмельниччині (20 – 30 роки ХХ століття) / Поляки на Хмельниччині. Погляд крізь віки… – С. 322.].

Закриття шкіл супроводжувалось масовим закриттям релігійних закладів. До 1939 року припинили роботу всі католицькі костьоли та монастирі в Заславі, костьол та каплиця в Куневі. Така ж доля спіткала німецькі кірхи і більшість синагог міста та містечка Білогородка. У 1934 році було закрито Бернардинський монастир. У 1935 році закрито костьол Івана Хрестителя, а його знамениті дзвони перевезено десь вглиб Росії. Саму дзвіницю перетворено на водонапірну вежу. Ще раніше, у 1934 році, був закритий костьол місіонерів, а його приміщення було перетворено на військовий склад. Розкішна синагога над Горинню перебудована на фабрику музичних інструментів [Гаусер З. Спадщина Сангушків в Ізяславі // Волання з Волині. – Ч. 6 (13). – 1996. – С. 35 – 37.]. Подібна доля спіткала й більшість православних церков краю, що належали тоді до Бердичівської церковної округи Української автокефальної церкви.

На цей час завмирають більшість промислів і ремесла, придушені непомірними податками на кустарів, закриваються майже усі дрібні мануфактурні маґазини, підприємства легкої та харчової промисловости, згортається приватна заготівля. Власники і частково працівники таких закладів були репресовані, як експлуататорські елементи. Це сприяло зростанню деклясованого елементу, зменшувало кількість робочих місць. Сільське населення починає виїжджати до міст, особливо на схід і центр України, Росії, інші республіки СРСР. Значно погіршився життєвий рівень населення. Така ситуація викликала серйозні еміґрантські настрої, особливо серед німецького та польського населення. «Радянська влада незаконно грабує селян, мучить голодом. В газетах пишуть про досягнення, а насправді нічого немає. В Німеччині звертають більше уваги на селянські маси ніж радянська влада. Що ми бачимо доброго у колгоспі, крім голоду нічого немає. Літо працюємо, а прийде розрахунок, отримаєш за трудодень кілограм, як хочеш, так і живи», – описує тогочасне становище селян житель німецької колонії Рисовата (Шепетівської округи) [Чаплинська Л. Німець не пройде. // Пульс. – 2003. – 3 квітня. – С. 2. ]. І справді, оплата праці за 1 трудодень у колгоспі імені Тельмана становила в 1933 році 32 копійки та 1150 грам зерна. Незадоволення населення стало ще однією підставою для посилення політики репресій, які мали, на думку радянського керівництва, вирішити деякі аспекти національного питання. Згортання роботи серед нацменшостей, їх національно-культурне і фізичне знищення, відбивали сталінську концепцію вирішення національного питання, якою передбачалось штучне підштовхування націй до злиття, їх прискорена асиміляція. Така політика в майбутньому привела до зникнення більшости національних меншин краю, занепаду сільського господарства, промисловости та загальної культури його жителів.

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1999 – 2019 Група «Мисленого древа», автори статей

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на наш сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 4224

Модифіковано : 18.08.2012

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.