Верховина. 2
Софія Малильо
Я до тебе палко признаюся,
краю мій в твердих долонях гір,
я в тобі безслідно розчинюся,
як мій дух полине вже до зір.
А до того щире своє серце
я до решти віддаю тобі.
Ти – захоплення моє найперше
і мій скарб у радості й журбі.
Я не знаю, як кряжі ті звуться,
що у нас щоднини на виду,
я дивлюсь на них – не надивлюся,
кращих не шукаю – не знайду.
Наче вал вселенського прибою,
тут застигли хвилі кам’яні.
Височить над ними гребінь Стоя,
Голубіє Пікуй в далині.
А від них шугає зір у доли.
З незапам’ятної давнини
там невтомно трудяться, мов бджоли,
Верховини дочки і сини.
Верховинцям доля така звична.
Голод був їм, наче рідний брат.
Та проте душа в них поетична
від казкової краси Карпат.
Хоч красою ситий і не будеш,
та не можна серцю без краси.
Чом бентега світла повнить груди,
як дзвенять пташині голоси;
як навколо весняне цвітіння
ярим сяйвом заливає край,
а ласкаве сонячне проміння
дивотворить радісний розмай;
коли літа сила таємнича
вичаровує земні плоди,
а чи осінь пензлем чарівничим
розмальовує ліси й сади?
Краю наш, ти добрий – і суворий,
бо долоні гір твоїх тверді!
Хай тебе минає всяке горе!
Ти нам любий в щасті і біді!
9/X-2003.
Наш любий краю, ріднії Карпати
Попередній вірш | Перелік віршів | Наступний вірш
Надія
Попередній | Перелік віршів | Наступний
|
