Закарпаття
Софія Малильо
Роде наш, закинутий в Карпати,
долю твою гірко споминати, –
там задавнений, безмірний біль!
Сам ти в темноті свого терпіння
сумнівався, де твоє коріння
і в Карпати ти прийшов звідкіль.
Почитаймо хроніки–аннали!
Там і край наш часто споминали:
як своєї волі не вберіг,
як чужинські королі й магнати
йшли над русинами панувати,
кривдили і зневажали їх.
Русина вони загнали в гори
і заперли між груні та звори,
щоб зі злиднями боровся там.
Мав ще він розкішну полонину,
випасав по ній свою маржину
і жалі свої звіряв вітрам.
Та була у нього добра вдача,
мужня, і чіпка, і неледача,
і змагався предок наш, як міг.
Він молитву, звичай, рідну мову,
коломийку й пісню колискову,
як святиню, у душі беріг.
Була надія в нас промінна,
що звалася Карпатська Україна.
Але хіба дрімав нещадний кат?
Стоїть величний хрест на Краснім Полі,
а Лицаря, Пророка Волі,
убив, та не зламав московський каземат.
Ось правда наша неприкрита,
історією-мачухою бита:
були сусіди-хижаки навкруг!
Та не вмирали в нас надії,
про волю благородні мрії
і творчий нездоланний дух.
Глядить новітнє Закарпаття
на схід, де наші сестри й браття,
де Львів, і Київ, і Донбас.
Тож Україні вільній – слава!
Хай кріпне молода держава
і в щирій злагоді єднає нас!
10/IX-2003.
Наш любий краю, ріднії Карпати
Попередній вірш | Перелік віршів | Наступний вірш
Надія
Попередній | Перелік віршів | Наступний
|
