Верховина. 1
Софія Малильо
Вдихаю жадібно повітря верховинське,
вслухаюсь чуйно в гомін рідних гір,
свою молитву з ними шлю в ефір, –
вони ж стоять відчутно й зримо близько.
Над ними дух Історії витає,
що споконвік в душі Карпат живе
і зірко дивиться в буття нове,
що з поколіннями новими підростає.
Хай надихне мене моя гірська колиска
незламним духом пращурів моїх,
що важко розорали переліг
тоді ще, як ведмідь повсюди рискав.
Хай надихне мене священна шана
до їх страждань, до тої боротьби,
яку вони вели з прадавньої доби,
бо доля їх була нещадно невблаганна.
Суворий край і спраглий ласки сонця,
убогий був нічийний край гірський.
Проносились над ним важкі віки,
а він не мав ніколи оборонця.
А за хребтами, що до хмар устали,
живе, бо й завжди жив, теж руський рід,
що також знемагав під тяготами бід
і рвався серцем через перевали.
Тепер ми з ним уже в одній родині,
бо мова в нас і Мати в нас одна.
Хай набирається могутніх сил вона,
щоб захистити всіх у вільній Батьківщині!
14/XII-1993.
Наш любий краю, ріднії Карпати
Попередній вірш | Перелік віршів | Наступний вірш
Надія
Попередній | Перелік віршів | Наступний
|
