Рідне село
Софія Малильо
Первозданно чистим стало все навколо,
на дрімотну землю ліг ласкавий сніг.
Лежить село карпатське з радощами й болем,
а меридіаном шлях у даль проліг.
Вздовж меридіана рвучко плине річка.
Церква і дзвіниця слухають ефір.
Тут то там здригнеться заспана смерічка, –
може, їй приснився навісний топір.
О село сумирне! Зазнало ти чимало
потрясінь і горя у бутті своїм.
Від рівнин південних і через перевали
орди набігали, як нежданий грім.
Ген за перевалами, за сідим Бескидом,
там живуть братове, рідні споконвік,
та чужі вельможі мали всіх за бидло,
мав їм слугувати руський чоловік.
Мав їм присягати на довічну вірність,
мав і слово, й віру перейняти в них.
А щоб він назавше знав одну покірність,
то не смів ніколи вибратися з лих.
Був упертим русин, хоч корився долі,
був незмінно мужнім, хоч і знемагав.
Йшов він до прогресу важко і поволі,
лиш в одного Бога захисту благав.
Був упертим русин, свою віру й мову,
свою людську гідність чистими зберіг.
І глядить з надією він у даль грозову
на самім розпутті світових доріг.
8/XII-1993.
Наш любий краю, ріднії Карпати
Попередній вірш | Перелік віршів | Наступний вірш
Надія
Попередній | Перелік віршів | Наступний
|
