Рідне слово. 1
Софія Малильо
О слово рідне, доки будем
Над таланом твоїм зітхати у журбі,
Як мученикові, молитися тобі,
Зазнаючи за те наруги та огуди?
Чи доживем часів, коли в шанобі й славі,
Навік здолавши заборони злі,
Ти розцвітеш на предківській землі
Під материнською опікою держави?
Який злий геній нас прокляв з тобою?
Минались покоління і віки,
Та не миналися жадливі хижаки,
Що спілкувалися лиш мовою розбою.
Мінялися тирани на престолі,
Така здіймалась люта круговерть,
А ти, долаючи знемогу й смерть,
Однак покривдженим лежало долі.
Бо всім тиранам, хто б не був при владі,
Яким вони б не кланялись богам,
Твої святині, твій одвічний храм
Були однаково – як правда – на заваді.
Та правда зборе слуг насилля й чванства.
Безсмертні душі – світочі добра!
Хай зло маскується, та буде та пора,
Коли пощезнуть виплодки тиранства.
Мужній же, слово животворно-ясне,
Згорни до себе, вперше од віків,
дітей своїх з усіх материків,
зігрій нас ласкою, мов сонечко прекрасне!
6/V-1990.
Святі традиції дідизни
Попередній вірш | Перелік віршів | Наступний вірш
Надія
Попередній | Перелік віршів | Наступний
|
